Шановні друзі, колеги, автори та читачі Порталу українців світу "Стожари"! 

Щиро запрошуємо Вас відвідати Міжнародний фортепіанний конкурс «РЕЗОНАНСИ», що проходитиме в Парижі з 25 по 28 червня в культурно-інформаційному центрі Посольства України у Франції. 

Конкурс-Фестиваль "Резонанси" є унікальною в світі подією, вже 4й рік він популяризує українську класичну музичну культуру на самому вищому професійному міжнародному рівні. 
 
Родзинкою цьогорічного Конкурсу-Фестивалю "Резонанси" має стати конкурс академічного співу, який організатори хотіли б присвятити пам'яті Василя Сліпака, оперного співака, який працював у Франції в опері Бастий, Героя України, мужнього захисника української землі, які віддав за Батьківщину своє життя.

Як повідомила нам Ольга Карнаухова (Президент та засновник Конкурсу-Фестивалю "Резонанси"): "розклад концертів цього року ще не вирішений, але є дати проведення - з 25 по 28 червня".

 

Організатори також змушені звернутися до українців діаспори, з проханням фінансово підтримати Міжнародний Конкурс-Фестиваль гри на фортепіано та академічного співу «РЕЗОНАНСИ», який проводиться з 2013 року в Парижі. 

Протягом трьох років, фінансування проведення Конкурсу-Фестивалю майже повністю здійснювалось завдяки особистим коштам музикантів та організаторів. 

Незважаючи на існуючі фінансові складнощі його проведення, Конкурс-Фестиваль «РЕЗОНАНСИ» проводиться з метою донести українську класичну музику до широкої французької публіки.

Українська музична культура заслуговує цих зусиль. Оскільки, глядач відкриваючи для себе цю величну культуру, відкриває для себе і Україну і українців такими, якими вони є: глибокими і людськими, поетичними і вільними, з справжнім юмором та відкритістю душі. Багато сторінок цієї музики розповідає про важку долю України, краще ніж усі дипломатичні місії.

 

15 березня у Парижі відбулися додаткові зйомки для сімейного фентезі "Поліна" канського призера Оліаса Барко.

Зірковий Жан Рено, відомий за стрічками "Леон" і "Багряні ріки", знявся в кількох заключних епізодах. Фільм є копродукцією України, Бельгії та Франції.

Картина розповідає про 11-річну дівчину, яка живе зі злою тіткою і кузеном, нічого не знаючи про батьків та минуле. Поки родичі планують здихатися Поліни і отримати її спадок, дівчина тікає і вирушає у сповнену пригод подорож.

"Поліна" - копродукція України, Бельгії та Франції: у фільмі вже встигли знятися безліч відомих європейських акторів, серед яких - француженка Віржіні Ледуайен ( «Пляж», «8 жінок»), а також топ-модель Одрі Марні, "особа" з обкладинок італійського, французького, німецького та японського Vogue.

Головну роль у фільмі зіграла юна українська актриса Поліна Печененко, яку режисер Оліас Барко кілька років тому випадково зустрів під час екскурсії по київській студії Film.ua. "Вона - моя Наталі Портман", - не скупиться на компліменти Поліні Оліас Барко.

JeanReno2

Мені було приємно стати частиною "української пригоди", якою став фільм-фентезі "Поліна" завдяки моїм друзям - режисерові Оліасу Барко та оператору Т'єррі Арбогасту, - коментує Жан Рено. - І я був радий попрацювати з молодою українською актрисою Поліною Печененко, сором'язливою й тендітною ". Жана Рено й оператора фільму "Поліна" Тьєррі Арбогаста (лауреата трьох премій "Сезар", який зняв один з найбільш значущих фільмів дев'яностих - "П'ятий елемент") дійсно пов'язує близька дружба. "З Жаном Рено я зняв три чудових фільми, в тому числі й "Леон", - говорить Тьєррі Арбогаст.

У прокат "Поліна" вийде в 2018 році.

Як повідомляли українці діаспори "Стожари", 6 квітня у резиденції Посла України у Німеччині відбулося урочисте Пасхальне прийняття.

Дружина Посла України в Берліні, пані Світлана Мельник, розповідає про талановитих українських митців, які створити особливу передпасхальну атмосферу і гідно представити українські традиції на урочистому Пасхальному прийнятті:

- З усією гречністю дякуємо відданій писанкарці, нашій унікальній мисткині НАДІЇ ГАЛАБУРДІ.

Приємно, що пані Надія люб'язно погодилася прибути на нашу презентацію спеціально з Мюнхена власною автівкою та привезла фантастичні витвори мистецтва писанки.

Гості були просто захоплені майстер-класом від пані Галабурди по розпису пасхальних яєць і мали змогу особисто долучитися до цього сакрального дійства, відчути усі тонкощі цієї духовної матерії.

Цікаво, що наші гості знаходили спорідненість у традиціях писанки в інших європейських народів, але всі погодились, що ніхто у світі не досяг таких значних висот філігранності.
 
Фото: Настя Герцог
 

- Окремо хочу розповісти про VIP-гостю нашого Пасхального прийняття - надзвичайно оригінальну художницю, великого патріота України, неймовірно щиру і добру людину - ОЛЮ РОНДЯК

Пані Оля прилетіла до Берліну з Києва у супроводі чудової родини і привезла свою оновлену виставку "ВІНОК". Твори цієї колекції народились в результаті пережитих емоцій під час Революції гідності. Художниця вдало обрала техніку колажів, що допомогло найкраще передати атмосферу і відчуття цієї історичної події.

В своїх роботах пані Оля дуже тонко розкриває втаємничений зміст вінка як традиційного символу жіночості і, в той же час сучасного символу патріотизму та ідентичності.

Автор вкладає в роботи і частинку власної історії. Зображені жіночі обличчя на полотнах начебто стають уособленням самої України.

Але не менш ніж роботи, вразила гостей і доля сім'ї пані Ольги, яка - хоча й народилась, виросла і навчалась у США, проте з дитинства їй прищеплювалось глибоке шанування національних традицій. Її душа завжди вболівала за Україною. Навіть обрання професії психотерапевта було, очевидно, намаганням розібратися у хитросплетіннях долі її Вітчизни і власної родини. Дідусь пані Олі після Другої світової війни опинився в таборі переміщених осіб і згодом отримав можливість емігрувати до США разом з донькою, тож йому вдалось зберегти життя дітям і продовжити рід. Проте бабусі менше пощастило, вона була повернута до Радянського Союзу і опинилась в таборі в Мордовії. Проте навіть на чужині і за колючим дротом бабуся із кістки риби зробила голку і вишивала рушник нитками з готового одягу. Їй чудом вдалось останню незакінчену роботу передати своїм дітям. У такий спосіб батьки Олі отримали місію продовжувати українські традиції сім'ї.Гості були по-справжньому розчулені, дехто до сліз, адже доля пані Олі відображає трагічну історію українства у ХХ столітті.Такі живі історії можуть розповісти більше, ніж тисячі політичних переконань!Щиро дякуємо Олю, що Ви були з нами!

Фото: Настя Герцог

- З задоволенням у святковий ранок Вербної неділі ділюсь виступом на нашому пасхальному прийнятті геніальної бандуристки, тонкого віртуоза, солістки славнозвісного Берлінського оперного театру Komische Oper та чудової людини - ОЛЬГИ КАСПРУК.

Наша блискуча співачка з перших же хвилин полонила серця гостей філігранною грою на головному національному інструменті, блискучим виконанням народних та німецьких композицій, торкнулася до глибинних струн душі усіх присутніх.

А ще Ольга майстерно продемонструвала чудові традиції вербної неділі: відтепер і наші німецькі друзі засвоїли секрет щастя і добробуту, відчувши на собі споконвічну благодійну силу лози. "Не я б'ю, верба б'є", - повторювали усі.

 

 

Відео: Ольга Котлицкая

Фото: юного талановитого художника Насті Герцог

 

Українка Євгенія Гладій визнана найкращою театральною актрисою Литви 2016 року. Її нагороджено орденом "Золотого сценічного хреста" у номінації "Драматична актриса" до Міжнародного дня театру. Це найпрестижніша премія серед працівників мистецтва в Литві.

"Це загальнонаціональна премія, нагородження раз на рік. Увесь рік критики ходять, дивляться вистави і відбирають. Кожен театр пропонує якісь свої кандидатури, які вони потім відсіюють, і залишається по три номінанти в номінації. Другий рік поспіль я потрапляю в номінацію за головну жіночу роль. Минулого року мене послав Національний театр. Номінував за виконання головної жіночої ролі у виставі "Велике зло" за п'єсою Маріуса Івашкявічуса. Але в тому році я не виграла, а в цьому виграла. Приємно дуже", - розповіла Євгенія Гладій в інтерв'ю Радіо Свобода.

Українка три роки офіційно працює у театрі міста Вільнюс, неофіційно - з 2012 року.

"Приїзд до Литви довго відкладався з різних причин. І от потім, коли я вже приїхала, це стало ковтком свіжого повітря. З тієї пори – одна по одній – пару вистав у рік виходить зі мною. Я на хорошому тут рахунку і мені це подобається", - каже Євгенія.

Євгенія Гладій донька всесвітньо-відомого актора Григорія Гладія і актриси київського театру "Колесо" Олени Кривди. До цього два роки грала в київському Театрі на Подолі. Закінчила Університет імені Карпенка-Карого. Зараз виховує 8-місячну доньку.

 

 

Я виросла у двомовній родині. Тато говорив українською, мама – російською. ­Закінчила російський курс театрального мистецтва, щоб позбутися акценту.

Дуже любила дідуся Федора, маминого тата. Він мене виховав. З ним обійшли Володимирську гірку, Гідропарк, Шевченківський парк, Андріївський узвіз. Багато розповідав про Київ. Разом співали "Їхав козак на війноньку", "Місяць на небі", "Чуєш, брате мій". Коли не стало дідуся, мені було 8 років. Жили в Канаді. Пам'ятаю, була в подруги. Подзвонила мама і плакала.

Мріяла бути священиком. Це так красиво, велично.

Я якась трохи не дівчинка. З дитинства росла пацанкою. До п'ятого класу була страшною буянкою. Запросто могла по голові дати. Мала конфлікти з учителями. Моя мама теж пацанка – завжди була на моєму боці.

Ми з мамою мало жили з батьком. Недавно приїхав до мене в Литву на три місяці. Це був перший досвід спільного життя з ним у дорослому віці. Мала відчуття, що йому дискомфортно. Добре, коли приїжджає на два тижні. Є новизна й не починається побут.

Завжди захоплювалася батьком. Він привабливий і неймовірно талановитий. У нього закохуються дівчата. Як актор – абсолютно не такий, як усі. Навіть коли виходить на сцену й жене якусь пургу, люди не можуть відірватися від нього.

Мати й батько останнім часом почали більше спілкуватися. Донедавна – зрідка телефоном.

Коли вступила до театрального, люди говорили: "Женя, ты, конечно, не достигнешь таких высот, как твой отец или мать, но тебя никто не выгонит". Це злило. А злість стимулює.

Про вступ до театрального батько дізнався, коли я вже склала частину іспитів. Він зітхнув: "У будь-чому треба працювати до кривавого поту. Добре, якщо це приноситиме задоволення".

На першому курсі в університеті Шевченка втекла з дому на три місяці. Рідні шукали з міліцією. А я зі своїм хлопцем жила на Троєщині в якихось людей.

Іноді шкодую, що народилася дівчиною. В акторстві чоловічих ролей більше, вони цікавіші.

Перший великий заробіток – 1500 доларів. Це був гонорар за роль у фільмі "Евіленко" 2003 року. Купила камеру, плеєр. Йшла Хрещатиком і здавалося, що можу придбати пів-Києва.

Якось різала вени. Не серйозно, але причини мала вагомі. Це була моя таємниця, про яку ніхто не знав.

Пережила страшну депресію, коли звільнилася з Театру на Подолі. Під час кризи 2008-го отримувала таку ­смішну зарплату, що рятували лише зйомки в кіно.

Серіали – не лише заробіток. Я до будь-яких зйомок ставлюся серйозно.

Коли питають, що подивитися з моєї фільмографії, не знаю відповіді. Бо не подобається майже все, у чому грала.

Зніматися в Україні запрошують рідко. Одна з відмазок – не­українська зовнішність.

Коли батько жив і працював в Україні – його травили й виганяли. Як виїхав за кордон, почали говорити як про легенду.

Як роблять американське кіно? Йому дали 5 тисяч. Він вклав усі 5, щоб за два роки отримати 50. А в нас перша людина покладе в кишеню 4 тисячі. Потім той, кому доручено зняти, переполовинить суму, що залишилася. Врешті-решт знімуть гівно й дивуватимуться, чому так вийшло.

Мені здається, я – трагічна героїня. Жорстких людей грати простіше. Та в житті не дуже жорстка.

Іноді розмовляю з собою. Не сплю ночами.

Якщо вистава чи фільм сподобалися глядачеві – це ще нічого не означає. Глядач буває різний.

Цікаво було б зіграти ножа. Багато драматургії. Від буденного – намастити масло, до нещасних випадків: наприклад, убивства.

На першому місці – власна реалізація. Намагаюся постійно відчувати робочий процес. Коли його нема, наступає паніка.

Моє життя – не скандальне й навіть нецікаве. Я не з тусівки. Багато людей в одному місці лякають.

Литва – одна з найтеатральніших країн в Європі. Нереальна кількість хороших режисерів на квадратний метр.

Я трохи пам'ятаю Совєцький Союз. На Грінченка в Києві був магазин "Український хліб". Дідусь приходив уранці, стояв до обіду в черзі й повертався з батоном, гнилим усередині.

До подій на Майдані Найбільше антиукраїнських розмов чула від колишніх українців.

Тато завжди привозив музику. Записував на касети й диски. Від нього дізналася про Мар'яну Садовську та пісню "Пливе кача по Тисині". Коли почула її на Майдані з вуст "Піккардійської терції" – по тілу побігли мурашки.

Люблю гуляти, особливо вночі. Дивитися на підсвічені будинки. Куди б не їздила, півночі блукаю містом.

Любов – це коли дихаєш верхньою частиною грудей. Це наповненість, комфорт – психологічний та фізичний.

Перше, на що звертаю увагу при знайомстві з чоловіком – гармонійність. Але буває й дисгармонія, що притягує.

Добре з тією людиною, з якою добре прокидатися.

Чоловік, в якого вперше закохалася, мав запах нової шкіряної куртки.

Один із найяскравіших запахів дитинства – запах батька, коли він приїздив додому. Коли його вже не було, брала подушечку, на якій спав, – там зберігався його запах. І так засинала.

Можу не курити два місяці. Не маю залежності. Та іноді нікуди подіти руки. Це приємний процес, хоч дим мені не подобається.

Я – трудоголік. Але це автоматично робить лінивою в чомусь іншому. Наприклад, мені ліньки кудись піти чи прибрати у квартирі.

Розмовляю всім тілом, особливо – руками. Іноді вони говорять за мене краще, ніж я.

Не можу сказати, що подобаюся собі. Все життя страждала через комплекс, що я – повна.

Боюся грому, тому що він об'ємний та всепроникаючий. Люблю теплий вітер: він дає відчуття неспокою, руху, свободи.

До церкви тягне тоді, коли хочу побути наодинці.

У мене немає культу дітей, можливо, материнський інстинкт не дуже розвинутий. Кота довгий час не могла завести, що вже казати про дітей.

 

«Дух гуцулів» у Мюнхені

Середа, 05 квітня 2017 06:51 Автор

12–18 березня у Мюнхені відбувався фестиваль, присвячений культурі народу українських Карпат

З огляду на те, що в столиці Баварії однією з найбільших у Європі є українська діаспора, сама ідея «українського тижня», здавалося б, логічна і закономірна. Утім, проект «Дух гуцулів» унікальний передусім тим, що вийшов за межі зацікавлення суто української діаспори і привернув увагу власне німецької публіки. Остання складала майже 50% відвідувачів якщо не всіх заходів, то принаймні деяких з них.

«Дух гуцулів» («Der Geist der Huzulen») народився в результаті низки збігів, за словами організаторів, містичних.

Рік тому українського дириґента Оксану Линів, яка вже чотири роки працює в Мюнхені і віднедавна є головним дириґентом філармонійного й оперного оркестрів міста Ґраца (Австрія), запросили до співпраці з інтернаціональним молодіжним оркестром «Нова мюнхенська філармонія» (Neue Philharmonie München). Директор цього оркестру запропонував Оксані виконати в одному з концертів твір якогось українського композитора, якого вона вважає цікавим. Вибір впав на «Гуцульський триптих» Мирослава Скорика. Ця сюїта для симфонічного оркестру, як відомо, виникла з музики до кінофільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Коли цей фільм подивився Ульріх Безірске, голова комітету культурної освіти землі Баварії, людина, яка слідкує за кар’єрним ростом перспективного дириґента з України і всіляко підтримує її діяльність, то сказав, що цю картину неодмінно треба показати німцям. Він запропонував свою ідею директорові Чеського культурного центру міста Мюнхена. Той спершу не розумів, чому вони повинні це робити якби для України. Аж поки не приведено арґументу, проти якого не підеш, а саме – історичного факту, про який мало хто знає: на початку ХХ ст., у період між двома війнами, частина Гуцульщини входила до складу Чехословацької Республіки.

– Є дуже багато культур у Західній Європі, які є невідомими, – говорить Ульріх Безірске. – Українська культура – одна з них, і вона є якоюсь по-особливому душевною. Я з великою симпатією ставлюсь до богемської культури (Богемія – історична область у Чехії – ред.), тому що мій батько народився в Богемії. Вважаю, що відкриття і сприйняття різних культур є необхідною складовою розвитку кожної особистості. Оксана Линів, виконуючи твір Мирослава Скорика, хотіла показати німецькій публіці українську культуру. Метою цього українського тижня в Мюнхені було «привідкрити» українську культуру, її історію, пояснити, чим вона є, чим вона дихає. Фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова я вважаю дуже важливим для розвитку світового кінематографу. Він дуже добре, майже документально показує культуру і традиції гуцулів. Цей фільм мене дуже вразив.

Ідея показу фільму і виконання твору, створеного з музики до нього, логічно породила ідею запросити на ці заходи композитора. Сама присутність М. Скорика під час демонстрації стрічки (невеличкий зал, між іншим, був ущерть забитий – люди сиділи на підвіконниках, стояли у проході) сприймалася як свідчення духу епохи українських шістдесятих, яка, втім, лишила нам ще чимало загадок.

Ще один збіг – німецькі ґастролі Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. Івана Озаркевича з виставою «Гуцульський рік», яка власне відкрила «Гуцульський тиждень».

Утім, центром програми став концерт «Нової мюнхенської філармонії» в Геркулес-залі, одному з найпрестижніших концертних майданчиків Європи. До речі, серед 98 оркестрантів із 15 країн світу 19 музикантів – це студенти Національної музичної академії ім. Петра Чайковського в Києві (у якийсь момент виявилося, що оркестрові бракує струнної групи, тому О. Линів запропоновано організувати приїзд музикантів з її рідної країни, на що вона радо пристала).

Програма концерту в рамках «Гуцульського тижня», на перший погляд, викликає питання. Адже, крім «Гуцульського триптиха» Мирослава Скорика, прозвучали твори китайсько-американського композитора Тан Дуна (Концерт для ударних «Сльози природи») і Ріхарда Штрауса (симфонічна поема «Життя героя»). Здавалося б, яке відношення останні два мають до Гуцульщини? Та в певному моменті стало зрозуміло, що концептуальний підхід у даному конкретному випадку свідомо принесено в жертву геополітичному підходові. А в геополітичних питаннях необхідно мислити якомога ширше, мислити стратегічно. Це підтвердилося в розмові з Оксаною Линів, яка власне стала ініціатором проекту «Дух гуцулів»:

– Те, що Скорик прозвучав у тій самій програмі разом з китайським і німецьким композиторами, вважаю дуже важливим моментом. Це доводить, що ми не є якимось ґето. Досі було так, якщо це український проект, то в програмі лише українська музика, українці грають, українці слухають. Мені ж хочеться, щоб саме німецький дириґент зіграв музику українського автора і поставив її поряд з Бетховеном, так само як виконують Бартока, Дворжака. Щоб це не було чимось спеціальним і специфічним, приуроченим до якоїсь нагоди – річниці незалежності України чи шевченківських днів. Навпаки, мені хочеться, щоб українська культура повністю інтеґрувалася і була поставлена в один ряд з іншими культурами. Чому жоден німецький оркестр не знає жодного твору українського композитора? Це ж нонсенс!

По-своєму переконливо виглядає і коментар українського музикознавця, доктора мистецтвознавства, професора Аделіни Єфименко, яка вже багато років живе і працює у Мюнхені:

– Ця програма поєднала твори трьох композиторів, які якимсь чином пов’язані зі стихіями природи, екологією, захистом нашої планети від того тиску, що з усіх боків нас оточує (фінансового тиску, тиску війн, тероризму тощо). Скорика, Штрауса і китайського композитора Тан Дуна, який останнім часом стає дуже популярним, пов’язує, на мій погляд, сама ідея життя у гармонії з природою, любов до гірських пейзажів, народу, який там проживає. З одного боку – Карпати, з другого – Альпи. Отакий перегук абсолютно різних націй та менталітетів. Але якщо ми говоримо про гори, всесвіт, космос, питання національного переростає в питання «понаднаціонального».

Містичний збіг із солісткою твору «Сльози природи», Віві Васільєвою – напередодні концерту помирає її викладач, який мав виконувати головну партію ударних. І Віві, відчуваючи відповідальність, блискуче зіграла сольну партію. Дівчина навчається в Мюнхені і для неї виступ у Геркулес-залі – неабиякий бонус у її кар’єрі. Цікаво, що за день до концерту цей твір звучав у Мюнхенській філармонії, соліст – Мартін Ґрубінґер, один з найбільш зіркових сьогодні ударників Європи.

Віві Васільєва, юна німкеня з болгарським корінням, стала того вечора фавориткою публіки. Вражаюча техніка, артистизм, абсолютна відданість кожному музичному моментові, який вона переживала з майже релігійним фанатизмом справжньої шаманки, забезпечили їй тривалі овації і два біси.

Стосовно виконання твору М. Скорика, яким розпочався концерт, то, мабуть, найвищою оцінкою є той факт, що присутній у залі автор лишився задоволеним. «Це одне з найкращих виконань цього твору», – як завжди лаконічно сказав він.

Завершився «Гуцульський тиждень» символічно в Українському домі міста Мюнхена. Тут паралельно проводилися декілька майстер-класів: із традиційного гуцульського іконопису на склі (керівник майстерні – львівський художник Остап Лозинський), писанкарства, автентичного народного співу (співачка, актриса Театру ім. Леся Курбаса у Львові Наталка Рибка-Пархоменко). Заради справедливості слід зауважити, що замість майстер-класів обіцяного гуцульського обрядового співу нам запропоновано, радше, слобожанську манеру співу, тоді як фінальною піснею стала «Птичка-невеличка», народний кант, записаний на Чернігівщині, відомий у виконанні українського фольклорного ансамблю «Божичі». Але на тлі всіх позитивних моментів проекту, колосальної організаційної і творчої праці це зауваження може здатися комусь не більше, ніж «занудством» авторки статті, яке, можливо, О. Линів до уваги візьме на наступних українських днях чи тижнях на прекрасній землі Баварії. 

 

Автор: Олеся Найдюк

фото: Олег Павлюченков

Джерело: nasze-slowo.pl

З 24 по 26 березня в Угорщині з великим успіхом пройшли святкування Шевченківських днів. А найбільшою подією свята став концерт Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Г.Верьовки.

 

Три дні в Угорщині дивував глядачів піснями і танцями Національний заслужений академічний народний хор України імені Григорія Верьовки.

Організували заходи Державне самоврядування українців Угорщини, Посольство України в Угорщині та Товариство української культури в Угорщині.

Перший візит — до Посольства України в Угорщині, яке стало першою українською закордонною дипломатичною установою за Незалежності України.

Гостей зустріла й привітала Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорщині Любов Непоп. Вона відзначила, що Угорщина була однією з перших, хто ви­знав Незалежність України, продемонструвавши в такий спосіб добросусідський і партнерський характер.

Посол підкреслила, що партнерство продовжується і сьогодні, коли Будапешт підтримує Київ у протидії російській агресії. 

Юрій Кравченко — очільник Державного самоврядування українців Угорщини — зазначив, що українська громада за кордоном сприяє популяризації України у світі, докладаючи зусиль для її зміцнення і процвітання.

Священик української церкви в Угорщині отець Дам’ян освятив державний прапор. Урочисте його підняття над посольством супроводжувалося Державним Гімном у виконанні Національного заслуженого академічного народного хору України імені Григорія Верьовки.

За багаторічною традицією українці Угорщини зібралися на площі Тараса Шевченка у Будапешті, біля пам’ятника Тарасу Шевченку для покладання квітів.

«Сьогодні слова великого Кобзаря «борітеся — поборете» є актуальними як ніколи, підкреслила Надзвичайний і Повноважний Посол України в Угорщині Любов Непоп.

На церемонію по­кладання квітів і вінків з’їхалися українці з усіх куточків Будапешта та багатьох міст Угорщини, де діють місцеві осередки українського самоврядування: Сегеда, Комарома, Варпалоти, Веспрема, Вацу, Мішкольця, Ніредьгази. 

До речі, пам’ятник Тарасу Шевченку було відкрито 11 липня 2007 року. Його автором є львівський скульптор Іван Микитюк.

Розпочалася церемонія «Заповітом» Шевченка у виконанні хору імені Григорія Верьовки.

Продовжили захід керівник українського національного театру в Угорщині Олександра Корманьош та угорський актор Роберт Гараї. У їхньому виконанні прозвучав уривок із поеми Тараса Шевченка «Кавказ».

Звучали «Думи мої...», «Реве та стогне Дніпр широкий» — аж до самісінького Дунаю... Та найбільшою подією дня став концерт Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки.

Нагадаємо, Хор імені Григорія Верьовки було створено в 1943 році.

Відтоді у його програмах — історичні думи, козацькі та чумацькі пісні й танці, жартівливі хорові сценки, родинно-побутова, обрядова лірика — пісні й танці, виконувані на святах врожаю, на весіллях, а також колядки, щедрівки.

Відтворюють фольклор і музику етнічних народів, які проживають в Україні. Органічними для колективу стали й оригінальні композиції, в яких музика, спів і танець виступають триєдиним компонентом. Колектив об’їхав 110 країн світу. 

Сьогодні у знаменитому хорі більше 150 учасників. Із них 120 — творчий склад. Репертуар хору — понад тисяча творів. Більше 50 років колектив очолював Герой України Анатолій Авдієвський.

Уже рік колектив без Маестро. Генеральним директором та художнім керівником хору нині є народний артист України професор Зеновій Корінець.

Привітно зустріло Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки й угорське містечко Ніредьгаза.

З успіхом колектив виступив на сцені зали імені Золтана Кодая ніредьгазького університету.

«Спеціально для цієї поїздки був зроблений «Чардаш» В. Монті, — каже Ігор Курилів, директор-розпорядник Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки.

— Тобто, в яку б країну не їхали, обов’язково готуємо якусь родзинку, щоб здивувати місцевого глядача, щоб у своїй інтерпретації донести те, до чого він звик, але, можливо, це звучатиме трохи в іншому плані». 

«Ще 500 років тому Україна співала пісню «Їхав козак за Дунай», — розповідає Ігор Курилів.

— Я вже не кажу, що й Бетховен використовував теми українських пісень, нашу творчість. Наприклад квартети 6-й, 7-й, 8-й були присвячені графу Розумовському. Він на той час працював послом в Австрії, у Відні, і був прекрасним віолончелістом. Наша пісня знана в Європі. Ми сьогодні як ніколи повинні доносити її до людей, дивувати й утримувати своїм мистецтвом. Це також один із внесків у перемогу нашої держави на світовому рівні. Нації вмирають не від інфаркту, нації вмирають, коли у них забирають мову».

«До цього концерту ми готувалися, як до великого свята, — ділиться враженнями Марія Станко, українка, яка вже давно волею долі живе в Угорщині. — Для нас українська пісня — як порятунок.

Душа відпочиває. Серцем линеш до рідних країв. Хочеться слухати й слухати. А яке різнобарв’я костюмів! Вражають танці! Високе мистецтво!».

Аплодували, голосно коментували, щиро всміхалися й підскакували з місць, готові увійти в танок на концерті члени угорського аматорського хору, любителі української пісні.

Це угорці, які зовсім не володіють українською мовою, а ось пісні співають!

Допомагає їм правильно вимовляти слова й ставити наголоси Юдіт Софілканич, голова Самоврядування українців Ніредьгази, викладач української мови.

Керівник хору Тіціана Козар — надзвичайно обдарована енергійна жінка-професіонал. У хорі співає сто охочих! У репертуарі — десять українських пісень. Зараз вчать одинадцяту. 

«Нам є чим пишатися, — сказав Аркадій Гупало, консул-керівник Консульства України в Ніредьгазі. — Нам є що пропагувати. Наша пісня не вмре, не загине, допоки є такі колективи». 

 

Джерело: umoloda.kiev.ua

Українка Тетяна Герн започаткувала моду на мурали у Південно-Африканській Республіці, де живе майже 4 роки.

"Ми живемо в маленькому рибальському містечку на західному узбережжі ПАР. Із квітня 2016 року, після щорічного фестивалю лобстерів, я стала відомою художницею в містечку та його околицях. Волею випадку до мене звернулися організатори фестивалю з проханням створити новий логотип, розробити дизайн буклетів і афіші. Моя робота викликала великий успіх у публіки. В рамках цього фестивалю організовували виставку місцевих художників, скульпторів. Я була з ними в одній творчій упряжці, виставляючи кілька своїх робіт", - розповідає Gazeta.ua Тетяна Герн.

Найбільше африканцям подобаються картини із засніженим лісом.

"Сніг викликає небувалий інтерес у місцевих жителів. Тому картина із зимовим лісом і мій іноземний акцент стали справжніми хітами, - каже Тетяна Герн. - Коли намалювала свій перший мурал, багатьом одразу захотілося такий же. Всі мої роботи знаходяться в добре доступних для огляду куточках нашого містечка. А одна з найбільших робіт - у приміщенні одного з найвідоміших ресторанів Isabellas на західному узбережжі ПАР".

Малювати почала ще в Україні. Розписувала стіни та меблі у будинках.

"Малювати почала зимою 2013 року. Тоді я жила в хаті свого батька. У моєму розпорядженні були 2 кімнати, обставлені в найкращих традиціях пострадянського провінційного інтер'єру. Стара радянська стінка почала сильно дратувати. Зрозуміла, що можу цю потворну штуковину змінити. На наступний день я вже щосили займалася реалізацією своєї фантазії, доки не закінчила. Приголомшений тато дивився мовчки. Його захоплення було найбільшою подякою. Незабаром понеслися розписані стіни, кухні, меблі, тумбочки, столики в оселях моїх родичів і друзів".

Галина Назаренко - відома на весь світ майстриня петриківського розпису. Вона, напевне, єдиний майстер розпису, який активно їздить по світу і пропагує українське унікальне народне мистецтво. В Астану майстриня приїхала з Пекіну, а по завершенню казахстанського турне буде демонструвати свої твори та навчати петриківській техніці європейську публіку.

Основними мотивами петриківського розпису є польові квіти, гілки калини, мальви та навколишні рослини, зображення яких, до слова, не використовується ні в одному з існуючих видів розпису. Орнаментні мотиви, де переважають яскраві, насичені тони, привертають увагу не тільки колоритом, але й надзвичайною цілісністю творчої ідеї.

Гості майстер-класу мали змогу опанувати ази техніки Петриківського розпису. Простий, на перший погляд, малюнок «Півник» насправді приховав довгу і копітку роботу художників-початківців. 

foto

foto

foto

foto

МЗС України

 

Мукачівець Василь Ковка завершив роботу над писанкою, яка поїде до Києва на Всеукраїнську виставку, участь в якій візьмуть 585 художників з усієї країни.

Фото своєї роботи Василь опублікував у "Фейсбук"

 

 

ВІДБУЛИ МИ, в неділю 26.3.2017 У ҐЕНКУ, (БЕЛЬГІЇ) в прицерковній залі УГКЦеркви в Ватерсхей (Waterschei) дуже цікавий воргшоп вишивки... який вела Надя Галабурда.



Приїхали наші подруги з Обєднання Українок з Антверпену, були дві подруги з голяндського міста Ейндговен, Бруселю, Льєжу і ми місцеві...


Ініціятива такого заходу вийшла від жінок Обєднання Українок міста Антверпену, тому і голова відділу ОУБ Надя Сеничак відкрила сходини і попросила до слова Надю Галабурду, (вона живе і працює в Мюнхені) , - яка розповіла про свою улюблену ділянку - вишивання і різні стилі якими вона вишиває. 



Представила книжку взорів мами Лесі Українки - Олени Пчілки - сказала що до 70 ліття існування Організації Українок Німеччинy жінки, дівчата вишивали за взорами Олени Пчілки вишивки н суконках і жакетаx, серветках, сорочки вишили. ітд. 



Були виставлені вишивки Наді й Олі Галабурди і недавно привезі з України, з Києва старовинні сорочки.


І показала альбом з знимками, листівками, з виставки вишивок, взорів, вишиті вязнями жінками першої світової війни. В 2014 році вони були виставлені в музею у Відні. Збірка однієї австралійки, яка немає немає ніяких відношень до українців. Це дуже дивно, але похвально! 



Знимки творів Ірина Сеник, мініятурки, які Надя вишиває і любить дарувати при різних нагодах.



Жінки дуже уважно слухали, ставили питання, «мацали» виставлені вишивки. 



А деякі привезли свої твори - Надя Сеничак, Ганя Шпинда-Дибайло, і.... забула записати прізвища. 

Були між нами такі, які вперше пробували вишивати. Ліля Воротило не хотіла відставати від того, що почала вишивати і раділа, що вона опанувала дуже скоро як вишивати хрестики...


Жінки радо спількувалися, розповідали одна одні про свої вражіння й врешті захотіли ще таких сходин, показів...



Пані Люда Черепаніна піднесла з подякою від відділу ОУБ Наді Галабурдо квіти і подруга Ліля Воротила, подарувал Наді квіти, які вона купила. 

Надя Сеничак сказала. що все те, що сьогодні ви почули побачили, завдячуємо нашим мамам.

Надя Галабурда додала до того, що пані Марія Нетреба - Сениак і наша мама Параня Гриців - Галабурда від самого початку їх побуту в Бельгії, в Ґенку дружили, одна до другої приходили , зрештою були кумами, і разом і вишивали, обговорювали всякі біжучі справи. Це бони нам передали запал, охоту до мистецтва, не лише вишивки.

Надя Сеничак дякувала жінкам «місцевим за приготовлення обіду . ДЯКУЄМО МАРІЙЦІ КАРПІ! Дякуємо жінкам за печево, а Церковній Управі за дозвіл вживати дуже вигірну залю. 

Славкові Совінському, що був з нами ввесь час і доставляв каву і чай».

Дружня родина !

 


Провели ми черговий цікавий захід!

Дещо навчилися, запізналися з подругами з Антверпену, тими, яких бачили вперше. ! 



Кажемо, - дякуємо за товариство і до чергової зустрічі !