За результатами останнього перепису населення, який відбувся у 2009 році, в Республіці Білорусь проживає 159 тисяч українців, що складає 1,7% від загальної кількості населення РБ (після росіян та поляків).

Місця компактного проживання: Брестська область – близько 40 тис. чоловік; Вітебська – 15 тис.; Гомельська – 31 тис.; Гродненська – 15 тис.; Мінська – 28 тис.; Могильовська – 13 тис., а також м. Мінськ – 18 тис.

Більше цікавого з життя українців в Білорусі дивіться у відео:

 

Браво, Вікусю! Молодчинка! Ці схвальні відгуки можна поправу віднести до юної співачки Вікторії Гарванко, перший сольний концерт якої відбувся в суботу, 6 травня, в Мадриді. Можливо, це взагалі, такого плану, перша сольна програма на території всієї Іспанії, коли 11-річне дівчисько зібрало стільки глядачів та цінителів української музики.

Неділя, 30 квітня 2017 07:47

Народитись українцем в Австралії

Богдан Микитюк – галичанин, який народився, живе і працює в Австралії. Під кінець Другої світової війни його батьки разом із сестрою і бабусею змушені були тікати з України. В таборі для біженців у Німеччині народилися його два брати. Пан Богдан, останній син у сім’ї, зявився на світ вже на зеленому континенті. Нещодавно він приїздив у Галичину, аби провести кілька семінарів і вишколів у Інституті лідерства УКУ. Тут Z зустрівся із ним, аби почути розповідь про унікальну історію родини, життя в еміграції та допомогу українцям і українській діаспорі сьогодні.

– Як Ви опинилися в австралійській діаспорі?

– Я народився в Австралії в українські сім’ї. Тато – з Коломиї, мати – з Івано-Франківська. Через переслідування московськими окупантами вони змушені були виїхати в Німеччину, а відтак емігрувати в Австралію. Але в новому домі не забули про Батьківщину – все життя допомагали українцям і привчили до цього своїх дітей. Тому допомога Україні – це справді наша родинна історія.

 Розкажіть про історію своєї родини. Чому вона була небезпечна для тогочасної влади?

– У нашій родині як по маминій, так і по батькові лінії були незгідні з тогочасною владою. Батькові брати, які значно старші від нього, входили до лав січових стрільців. Після Першої світової війни всі були активними членами УВО, а також ОУН. Старший батьків брат був підприємцем, фондував дуже багато організацій, другий – командиром поліції Коломиї, третій став інвалідом після війни, а четвертий був священиком. Двох старших братів німці розстріляли в Шепарівці.

Батько і мати пережили немало: сиділи у в’язниці за поляків, які арештували всіх членів ОУН після атентату на Пілсудського. А коли у 1939 році прийшли москалі, то батьків вдруге позамикали у тюрмі.

Було страшно. У тюрмі в Івано-Франківську під час допиту майор КГБ сказав моїй мамі: «Любо, чого ти брешеш? Я точно знаю, де ти ходиш і що ти робиш. Але я також знаю, що у тебе є стара мама, вдова – і тільки тому, що в мене теж є стара мама, я на цей раз відпускаю тебе. Але як попадешся в наші руки вдруге, то не вийдеш живою».

 У той час тисячі загинули. Як вдалося врятуватися Вашим батькам?

– У тюрмі була дуже напружена ситуація. Щоби бодай трохи забути про загрозу смерті, важкі будні, в’язні були готові віддати все своє майно, навіть золоті годинники, за звичайні сигарети. Батько був щирим і роздавав свої сигарети іншим – і не лише полоненим, а й сторожам. Зараз у цьому вчинку не побачиш героїзму, але тоді це було чи не єдиним порятунком від психологічних зривів.

Врешті батько дослужився і його записали у бригаду тих, хто пильнував парки й городи в місті. Одної ночі до нього підійшов сторож і каже: «Славку, як підеш завтра на роботу, не вертайся назад. За тобою ніхто не буде стежити. Ти лише іди в протилежну сторону від тюрми. Більше нічого сказати не можемо». Батько так і зробив. І того вечора москалі відступили і замордували всіх в’язнів… Він вижив.

Але свобода була недовгою – невдовзі гестапо знову замкнуло його у тюрмі. Втім, батькові вдалося втекти до Львова. Там зупинився в друга, з яким студіював право. І ось одного разу, коли батько якраз перебував у нього, зателефонувала його знайома пані Скринтович і каже: «Славку, приїжджай до мене, твій брат священик тут». Батько швидко приїхав, але брата не побачив, а бабця відповіла, що то першоквітневий жарт. Годину пізніше жінка батькового друга телефонує тривожним голосом: «Славку, тут гестапо було за тобою».

Знову батькові вдалося врятуватися, знову доля відвернула його від смерті. Але в Україні залишитися таки не довелося. Коли наново прийшли москалі 1944 року, то сказали, що розстріляють усіх незгідних, як ті потраплять їм в руки. Відтак батьки вирішили втікати в Німеччину.

 Як із Німеччини потрапили в Австралію?

– Моя сестра народилася ще в Україні. Далі вирушили в Німеччину. Дорогою померла бабця по мамі. Її поховали біля Відня. Родина зупинилися в місті Байройт у таборі для біженців, де народилися мої брати. Одного файного дня мама з дітьми пішла прогулятись – а коли повернулися до пологового будинку, застали руїни, з яких стирчало два комини. В будівлю влучила бомба. Це було сигналом, що треба їхати далі. Батьки опинилися в Австралії, де згодом народився я.

 Якими є Ваші спогади з дитинства?

– Особливо пам’ятаю дитячі роки. Батько брав мене всюди з собою. Пригадую, як у трирічному віці, замотаний у коцик, я сидів у ногах на Воскресній утрені в четвертій ранку. З татом також я відвідував усі проби хору і драматичного гуртка. Згодом брати і сестра казали, що ми з ним були брати по духу, по серцю, радше співпрацівники, аніж батько і син.

Коли я підріс, ходив до недільної української школи. Далі переїхав у столичне місто Перт для навчання в університеті. Там почав вести активне життя: був головою Спілки української молоді, парафіяльної ради й української громади. Так я зростав українцем у Австралії.

 Як родині вдалося не втратити зв’язок з українцями?

– Тато активно розвивав українську громаду в Австралії, будував народний дім, церкву. Але все ж головним його завданням було допомога українцям в Україні. Кожного місяця, в час виплат зарплат, ходив по кав’ярнях, шукав українців і збирав з них пожертви, котрі пересилав родинам військових, які загинули у Другій світовій війні.

Також надсилав гроші студентам на книжки, щоби сприяти зростанню українських провідників. Батько підтримував Український вільний університет у Мюнхені, тогочасним ректором якого був Володимир Янів. Разом із ним, Володимиром Кубійовичем і братами Степана Бандери батько сидів у одній келії. 

Цікаво, що у нас в обох родинах по батьковій і  маминій лінії були священики. З маминої сторони її дідуся двоюрідний брат був дуже близьким із митрополитом Йосифом Сліпим. А оскільки вже у нашій ґенерації священиків не було, в 1998 році моя сестра Марта подала думку: «Оскільки зараз у нас немає священиків, будемо платити стипендії Львівській духовній семінарії для їх навчання». Відтак нашим обов’язком було продовжити задум батьків.

 Ким Ви працюєте в Австралії?

– Я здобув педагогічну освіту учителя, в університеті досліджував соціологію поселення іммігрантів. Відтак навчав державних працівників і учителів відповідно надавати послуги емігрантам, особливо дітям у школах. У такий спосіб я встиг учителювати практично скрізь: від садочка до шостого рівня магістерської праці. Зараз на пенсії продовжую громадську діяльність, особливо як вихователь молоді. Навчаю новоприбулих українців англійської мови, також викладаю українську дорослим українського походження й австралійцям, що в шлюбі з українцями.

У 2005 році навіть вдалося приїхати в Україну з двадцятьма студентами, котрих я вчив української в Австралії. Якось розповідав їм, як в Україні гуси виходять зі села. Вони з мене сміялися. Я кажу, що спочатку виходить одна гуска, за нею інша… Разом усі ходять, як ті хмарочки на небі. Потім певний час кричать і йдуть додому. І заради тих гусей ми приїхали в Україну (сміється).

 Як сталося, що доля привела Вас до УКУ?

– З УКУ я познайомився через випадкову зустріч з Оксаною Зозуляк з Інституту лідерства та управління УКУ під проводом Олі Зарічинської, керівником відділу розвитку УКУ. Коли вона дізналася, що я працюю з молодими людьми, то запросила мене до інституту зустрітися з студентами. Я погодився і провів декілька семінарів, а також взяв участь у інших вишколах разом з Оленою Карнаух і Наталею Бордун. І став членом дорадчої комісії Інституту.

Одночасно цікавився діяльністю Львівської семінарії. Коли студенти і семінаристи чули, що я з Австралії, то були зацікавлені прийти на зустріч, почути, що я говоритиму. Сьогодні і надалі підтримую зв’язки з семінарією: допоміг організувати бібліотеку, комп’ютерні класи.

У цей час також познайомився з австралійкою Кіррілі Маннінґ, котра відвідала в Україні інтернати для дітей з обмеженими можливостями. Побачивши їх, вона сказала своєму чоловікові: «Бог мене кличе допомагати цим дітям. Я б хотіла повернутися на півставки до університету. Там є програма, за якою відправляють четвертокурсників по ерго-фізіотерапії на стажування до Африки й Індії, помагати дітям з вадами. Я хочу організувати таку програму до України». За згодою чоловіка вона залишила високооплачувану роботу і 2005 року почала програму стажування в Україні.

Коли я почув про це, то вирішив сприяти Кіррілі: познайомив її з тогочасним міністром охорони здоровля Зеновієм Митником і  координатором програми в реабілітаційному центрі «Джерелі» на Сихові Лесею Каландяк, а також з Наталею Климовською, проректором із розвитку та комунікацій УКУ, та Ніною Гайдук із "Львівської політехніки", котрі працювали в подібних сферах. Програма стажування тривала від 2005-го до 2013 року. Але з початком війни університет заборонив студентам їздити в Україну. Це виявилося небезпечно, а університет відповідає за безпеку своїх студентів.

 Ви також допомагаєте пораненим військовим…

– Так. З початком війни Леся Каландяк перейшла працювати до Львівської військової лікарні. А Кіррілі і я пішли їй помагати. Спершу я зібрав кошти на проект реабілітаційної медицини, а зараз вже другий рік фондуємо проект поетапного гіпсування військовиків, котрі мають пошкоджені м’язи рук і ніг.

Також Кіррілі готує майстерні ерго-фізіотерапії для подальшої практики в «Джерелі», Львівській військовій лікарні, УКУ і "Львівській політехніці". Разом ми "вербуємо" волонтерів долучатися до проекту.

 Що мотивує Вас допомагати українцям, зокрема українській молоді?

– Я маю багато залежностей у житті. Але моя найбільша залежність – бачити успіх інших. Тому коли люди, зокрема молодь в Україні, розповідають про свої проекти, мрії, намагаюся всіляко допомогти їм. Усе своє життя стежу за людьми, які роблять щось надзвичайне, і називаю їх ангелами. Я ж називаюся Богдан, наче даний Богом допомагати цим ангелам у будь-який можливий спосіб: руками, ногами, головою і чим тільки можу…

Богдан Микитюк (у центрі) з Лесею Каландяк, головою Асоціації фізичних терапевтів​ ​України, фізичним терапевтом Центру "Джерело"

ДОВІДКА

Богдан МИКИТЮК народився 1950 року в містечку Нортгам (100 км на схід від Перта, столичного міста Західної Австралії). Дружина Катруся, діти Меліса, Христя і Клим.

Отримав диплом учителя (1971) і бакалавра з історії і політики (1978). Здобув звання магістра адміністрації (1997); учитель-виховник, директор школи, yніверситетський дослідник і викладач. Здобув багато державних нагород і дотацій на дослідження імміграційного процесу і напрацювання програм для успішного поселення іммігрантів в Австралії, особливо для новоприбулих іноземних школярів.

Високоповажаний довголітній працівник обласних і верховних австралійських і українських організацій Австралії  секретар СУМ-y і Кредитової спілки "Калина"; голова "Oбнови" (19691975), СУМ-у (19801988), церковного братства (19861989) і "Громади" (19982004); організатор церковного молодіжного xopy, понад 20-ти СУМ-тaбopiв i унікальної виховно-вишкільної програми української молоді  подорож по Україні "Слідами незабутніх предків" (2005).

Голова обласного Українського олімпійського кoмiтeтy (19962000)  господар понад 15-х українських національно-збірних спортивних команд, державних і бізнесових делегацій під час змагань/відвідин Перта, за що нагороджений Верховною Радою України за прислугу розвитку спорту, торгівлі і туризму в Україні. Працював перекладачем-зв’язковим для українських команд на Олімпіаді в Сіднею 2000 року.

Підготувала Оксана ЛЕВАНТОВИЧ

 

З 23 квітня по 7 травня 2017 року у Відні пройдуть Дні української культури. Вперше Дні української культури у Відні пройшли у 2015 році.

Організували їх учасники віденського Євромайдану - активісти української громади Олександра Саєнко та Всеволод Кожемяко.

Організатори запевняють: ефект від таких заходів великий - із кожним роком європейці змінюють думку про Україну і коло наших прихильників зростає.

"Ініціатива виникла у середовищі активістів віденського Євромайдану, коли на початку 2015 року ми вирішили переключитись від суто політичних акцій до більш мирних. Я думаю, ні для кого не секрет, що у міжнародній пресі Україна виглядає як жертва, і всі від цього втомилися — і громада, і міжнародна спільнота. Ми хотіли додати позитиву до цього образу, тим більше, що про Україну мало відомо, а є якісь дивні, поверхові асоціації", - говорить Олександра Саєнко.

У рамках фестивалю української культури відбуваються різноманітні культурні заходи, флешмоби, концерти і дуже популярні в Австрії літературні читання.

"Цього року програма також буде мультидисциплінарною: музика, література, візуальне мистецтво, ми лише трохи поміняли акценти. У нас дуже багатий вибір, митці самі звертаються, прагнуть вийти за межі України. Буде опера IYOV, яку поставив відомий режисер Влад Троїцький, проект Бах у джазі, який подорожує закордонними гастролями — Two Violins і тріо Наталі Лебедєвої", - ділиться Олександра Саєнко.

"Люди, які нічого не знали про Україну або знали багато чого негативного, змінюють думку і дивуються, що у нас є багато цікавого, а не тільки проблеми, війни і корупція", - говорить Олександра Саєнко.

 

 

Великодня Служба Божа, освячення обрядових пасхальних страв: пасок, писанок, ковбас та інших страв, все у кошиках, прикрашених вишиваними рушниками, барвінком і свічками, йдеться в повідомленні спільноти "українці в Нідерландах-Oekraïners in Nederland"


І лунало скрізь у Нідерландах:
"Христос Воскрес!" "Воістину Воскрес!" !


Служби Божі і освячення відбулися в парафіях УГКЦ Нідерландів: Гаага-Гронінген-Утрехт.

Шановні друзі! 

Вже багатьом з вас відомо, що ми вже неодноразово здійснюємо допомогу Львівській школі-інтернату №2. Протягом останнього часу ми надали речову допомогу дітям (приблизно 200 кг дитячих речей, які були зібрані та відправлені до закладу, завдяки вашій небайдужості). Звіти про надану благодійну допомогу та цільове використання наданої грошової допомоги на відправку посилок в Україну ви можете переглянути на сторінці Української громади Кіпру.

Продовжуючи добродійні справи, на підставі звернення до громади директора школи-інтернат №2 (Україна, м.Львів) Андрія Закалюка щодо надання матеріальної допомоги для організації літнього табіру для дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей з малозабезпечених сімей, наша громада звертається до вас з проханням допомогти зі збором коштів на організацію літнього відпочинку вихованців школи. 

Грошова благодійна допомога у розмірі 480 євро буде перерахована на рахунок ліцензованої компанії в Україні, яка забезпечить пересування дітей, з урахуванням простоїв автобусу, за запланованою програмою: Львів – Рогатин – Галич – Яремче – Ворохта - Говерла - Львів.

Програма розрахована на 4 доби для 55 дітей. 

Звіт про зібрані кошти та рахунки на отримання коштів будуть надані на сторінці групи.

Благодійну грошову допомогу ви можете передавати готівкою або шляхом перерахування коштів за банківськими реквізитами: 
Bank of Cyprus
Olena Andreou
Bank account 357005986759
CY12002001950000357005986759
SWIFT/BIC: BCYPCY2N
У призначенні платежу, будь-ласка, вказуйте: Благодійна допомога. 
Дякуємо Вам за увагу до цього заходу, підтримку і допомогу в організації дитячого відпочинку-оздоровлення вихованців школи-інтернату в гірській місцевості України.
Лист від директора та приблизна програма відпочінку дітей додаються. 
Всі питання ви можете задати тут, або зателефонувати за тел. +357 96537651 Олена, 99273256 Лора, 99363367 Олена

Редакція сайту української діаспори "Стожари", щиро вітає українську громаду Кіпру з офіційною реєстрацією Громади Українців Кіпру!

23 березня 2017 року Міністерство внутрішніх справ Кіпру видало український громаді свідоцтво про реєстрацію за №4643. Відтак, українська громада має свій, офіційний осередок на Кіпрі.

 

— Україною зацікавився, коли мені було 12. Дід родом із Закарпаття. Багато розказував про традиції, родину, сімейні цінності. У нас цього немає. Мати умовно українка, батько — араб. У 14 років я сам заробляв на життя, — розповідає дослідник 42-річний Аллан РІДДІК. Він — мовознавець, викладач Австралійського національного університету. — Української навчив дід. Мріяв, щоб я колись побував на його батьківщині. Свого часу він поїхав на заробітки — будувати залізницю. Додому так і не повернувся. Навіть, коли вмирали його рідні, не зміг. Спочатку було дорого, а потім сам зліг.

Що вразило в Україні?

— Убогість. Я приїхав наприкінці 1990-х. Дістався до села Колочава Міжгірського району на Закарпатті, звідки родом дід. Зайшов у магазин і обімлів. У кооперації було навалено все — від жіночих трусів до дорогих парфумів. Приїхав на тиждень, але за три дні страшно захотілося додому. Не міг тут нічого їсти, боявся заразитися. Лише через сім років наважився повернутися. Був готовий до найгіршого, але тут стало краще. Люди окультурилися. З'явилася цивілізація. Сільський магазин перетворився на прийнятну крамничку.

Ви об'їхали близько сотні українських діаспор по світу. Як виникла така ідея?

— У Колочаві розповідали про односельців, які виїхали на роботу й забрали свої родини. Для австралійця — це дико. Захотілося відвідати всі діаспори, щоб зрозуміти українців. Побував у 100 країнах, де вони живуть. Залишилося 52 країни. Там українське населення малочисельне. Наприклад, у Танзанії зареєстровані 20 українців. В Уганді — 11.

Витратив на це два роки. Продовжу цього літа. Гроші на поїздку збираю у соцмережі.

Чого бракує українцям у діаспорах?

— Української влади. Ними ніхто не цікавиться, не допомагає. Звісно, є консульства. Та з будь-якого питання туди не підеш. Має бути зв'язок з Україною. Може, якась соцмережа. Але спілкуватися з людьми повинні досвідчені юристи, психологи, міграційні служби. Чимало переживають, що вдома не матимуть пенсій. Половина українців не хочуть повертатися. Хтось розчарувався через беззаконня, хтось утратив віру в свою державу. Я з подивом дізнався, що уряд досі не прийняв закон про трудових мігрантів. Максимум, який робила українська влада — передавала підручники та літературу. Цього замало. У країнах, де по 300 і 500 тисяч українців, має бути своє телебачення, газети й радіо. Гроші на це повинна виділяти Україна. Ці люди передають чимало валюти в країну. Вони потенційно можуть відбудувати економіку. Але треба знайти механізм залучення тих коштів.

Що робити з країнами, де десяток українців?

— Також надавати інформаційну підтримку. Допомагати їм брати участь у виборах, бути громадянами своєї держави.

Яка з діаспор вразила вас найбільше?

— Ізраїльська. Вона найміцніша. Там збираються не лише для того, щоб організувати додому передачі. А й для того, щоб вирішити проблеми. Я був там на початку 2015 року, коли українці зібрали 100 тисяч доларів на підтримку військових. Також комплекти одягу, взуття, прилади нічного бачення.

5 мільйонів українців легально проживають за кордоном. Такі дані наводить Міністерство закордонних справ України. Неофіційна кількість — удвічі більша. Наймасовіша українська діаспора — 3 млн осіб. Живуть у Росії.

Валентина Мураховська, Gazeta.ua

 
 
 

8 квітня 2017 року в м.Анкара в приміщенні Посольства України в Турецькій Республіці (ТР) відбувся з’їзд представників українських громад Туреччини, участь у якому взяли Посол України в ТР А.Сибіга, дипломати Посольства та Генерального консульства в Стамбулі, громадські організації: «Українське товариство Анкари», «Українське культурне товариство Стамбулу», «Товариство солідарності українців Стамбулу», «Українська родина Антальї», Генеральний центр товариств культури та взаємодопомоги кримських тюрків Туреччини, Спілка українсько-турецької групи дружби, а також активісти Ізміру, Аланьї та представники інших регіонів країни, а також журналісти.

Учасники обговорили питання взаємодії та координації українських громад Туреччини, організацію та проведення культурно-освітніх та мистецьких заходів, заходів з відзначення пам’ятних дат та національних свят, важливих для українського та кримськотатарського народів. Було наголошено на необхідності докладати спільних зусиль у контексті збереження та розвитку національної ідентичності, традицій національної культури серед українців, популяризації українського національного продукту, української та кримськотатарської мов, представлення України сучасною та модерною.

Учасники з’їзду констатували важливість консолідації українців для ефективного протистояння російській агресії та деокупації Криму, а також наголосили, що сильна українська громада Туреччини слугуватиме на благо зміцнення дружніх відносин між народами України та Турецької Республіки.

Посол повідомив про виділення Україною державного фінансування на потреби української громади Туреччини, а також  вручив один із грантів, який передбачає виділення коштів для створення інформаційного порталу громади.

Враховуючи, що Туреччину відвідує понад мільйон українських туристів щороку, на підтримку ініціативи Посольства визначено за необхідне направити додаткові звернення до відповідних асоціацій та компетентних органів ТР щодо запровадження українського мовлення в готелях, що знаходяться в курортних місцях, наявності української символіки та запрошення до виступів саме українських артистів.

Окремо було організовано прямий скайп-зв'язок із Головою Світового конгресу українців Є.Чолієм, який подякував українцям Туреччини за їх активну участь у розбудові України та популяризацію нашої культури закордоном в цілому.

 

За результатами зазначеного з’їзду було створено Координаційну раду українських громад в Турецькій Республіці та підписано декларацію. Визначено відповідальних осіб за такими напрямами як інформаційний, розвиток українського шкільництва, взаємодія із студентами з України, що навчаються в Туреччині, надання допомоги постраждалим в результаті російської агресії на сході України та під час окупації Криму, а також обговорено питання щодо подальшого створення юридично оформлених українських спілок в інших містах, компактного проживання наших співвітчизників. Голова Координаційної ради обиратиметься відповідно до принципу ротації кожні півроку. Першим Головою Ради обрано Голову Української спілки Анкари Ю.Білецьку, а секретарем – представника громади Ізміру О.Озбек.


Створення Координаційної ради українських громад при Посольстві України в Турецькій Республіці є важливим кроком до консолідації українців Туреччини та демонструє єдність зі світовим українством, а також дозволяє брати повноцінну участь в діяльності Світового конгресу українців.

Джерело: Посольство України в Турецькій Республіці

4 квітня 2017 р. Директор Представництва Світового Конґресу Українців (СКУ) в Україні Сергій Касянчук виступив на засіданні Комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин на тему Проекту Закону про внесення змін до Закону України “Про громадянство України” щодо реалізації права змінити громадянство (далі Проект Закону) від 13 березня 2017 р.

4Директор Представництва СКУ наголосив, що 16 березня 2017 р. Президент СКУ Евген Чолій надіслав лист до Президента України Петра Порошенка з закликом призначити публічні слухання щодо цього Проекту Закону, прийняття якого мало б дуже негативні наслідки для численної частини української діаспори, попросив обґрунтування цього Проекту Закону, що обмежує права громадян України, та висловив стурбованість його відповідністю до Конституції України.

За результатами розгляду члени Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин рекомендували Верховній Раді України направити Проект Закону до головного Комітету Верховної Ради України з прав людини для підготовки на повторне перше читання.

“Потрібна дискусія, потрібно вислухати думку експертів. Це дуже чутливе питання. У такий складний час для України ми повинні об’єднуватися, і не потрібно відштовхувати українців, які живуть за кордоном і багато роблять для України,” – сказав Директор Представництва СКУ в Україні Сергій Касянчук.

З пресовим повідомленням Верховної Ради України на цю тему можна ознайомитись ТУТ.

Сторінка 14 із 15