Останнім часом українці не надто дбайливо ставляться до власних імен. Ось такий влучний віршик мандрує Інтернетом:
Може, ми здуріли трохи —
Є така здогадка, —
Бо Олекса зветься Льоха,
Ніби свиноматка.
Та й Павла всі кличуть Паша.
То якщо він січка —
З'їсть його корова Маша,
Колишня Марічка.
Вліз Іван, як та свиня,
В чужу калабаню.
І змінив своє ім'я так,
Що тепер він Ваня.
Стьопа, Гріша, Міша,
Вова, Даша, Лєна, Шура…
В голові у нас полова.
І темінь похмура.
Та задумайтесь на хвильку,
Де та гордість ваша?
Чому Вася не Василько
І хто ж та Наташа?
Скільки можна плазувати,
Бути на колінах?
Чи нарешті будувати.
В собі Україну!
Однак, нам є чим пишатися - українські прізвища з'явилися раніше, ніж російські!
Той факт, що подібні прізвища набули поширення в Росії пояснюється тим, що українці після приєднання до Московської держави в 1654 році становили другу за чисельністю після росіян етнічну групу, - поділився Infoportal.
Потрібно відзначити, що українські прізвища увійшли в ужиток раніше, ніж російські. Найперші згадки про прізвища з суфіксом «енко» відносяться до XVI століття. Їх локалізація була характерна для Поділля, трохи рідше для Київщини, Житомирщини та Галичині. Пізніше вони стали активно поширюватися на Східну Україну.
На що вказує суфікс «енко»
Дослідник Степан Бевзенко, який вивчав реєстр Київського полку середини XVII століття, зазначає, що прізвища закінчуються на «енко» становили приблизно 60% від усього списку фамільних імен полку. Суфікс «енко» - зменшувальні, що підкреслює зв'язок з батьком, що буквально означало «маленький», «молода людина», «син». Наприклад, Петренко - син Петра або Ющенко - син Юська.
Пізніше древній суфікс втратив своє пряме значення і став використовуватися як фамільного компонента. Зокрема він став доповненням не тільки для патронімів, але і для прізвиськ і професій - Зубченко, Мельниченко.