Cлово від Світлани Стадник
- Бон жур! Доброго дня! - усі посміхнулись, різноголосо відповіли на привітання, пропонуючи запашну каву і мені. Хвилювалася, як на екзамені, мої знання французької скінчились, продовжила українською: «Чула, в когось із вас вчора був день народження». Пилип переклав. Усі ствердно загомоніли: «Бенедикт! Бенедикт!» Із-за столу піднялась тендітна жінка. Зі словами щирого вітання я простягнула їй подарунок, а Бенедикт, слухаючи переклад, розхвилювалась до сліз.
Гості виявились цікавими співрозмовниками, а діти, Пилип та Анна-Марія, Віталій Дмитрович - прекрасними перекладачами. Ще Анна-Марія сказала, що своїм подарунком я дуже розхвилювала Бенедикт, бо у Франції навіть рідні люди не завжди вважають за потрібне вітати і дарувати подарунки, а тут, в Україні, це зробила зовсім стороння людина. Потім ми фотографувались з Бенедикт, з Віталієм Дмитровичем, якому розповідала про себе, що народилась в Казахстані, на цілині, зростала в Росії за 20 км від Орської фортеці, де був у засланні Тарас Шевченко. Зараз проживаю на Україні, бо чоловік і сім'я моя тут. Я пам'ятала настанову Пилипа: не згадувати заРосію, але вирішила відразу «поставити крапки над «і», так би мовити - «пан або пропав».
Не пропало. На мене дивились дуже уважні, розумні блакитні очі літнього чоловіка.
- А це Вам на згадку про Батьківщину, - й подала йому книги: «Нотатки блокноту Й.С. Волошенюка», літературно-мистецький альманах «Стожари» та дві світлини краєвидів Вінниці, зроблених О.Стадник. Він подякував і відразу почав все переглядати, гортати сторінки книг.
У подальшій розмові час від часу вчитувався втекст книги, але і слухавуважно мене, коли відповідав, то дуже ємко, змістовно. Страх, нагнаний Пилипом відступив.Я побачила що і Віталій Дмитрович, і решта приїжджих - сердечні, добрі люди, і поводились так природно, неначе вони вік прожили тут, в цьому домі, в цьому селі.
Ось зачитаю деякі запитання-відповіді під час зустрічі:
Я.: Чим Вам подобається Соболівка?
П.В.Н.: Тут я свій, відчуваю себе вільно, а не як дурний турист серед Києва. Тут черпаю натхнення для своєї книги про Україну.
А.- М.: Це не можна передати словами.
Я.: Чи відчуваєте ви тут свої коріння?
П.В.Н.: Так, але жити тут, чесно кажучи, не хотів би, адже моя родина, моя праця там, у Франції.
А.-М.: А я б дуже хотіла тут жити.
(Розмова наша часто переривалася через різні обставини).
Я.: Чи є в когось із вас публікації про Україну?
П.В.Н.: Тут, на Україні, Наукове товариство Шевченка надрукувало мою статтю, опубліковану у Франції «Про русифікацію українського правопису». Також у Франції видано наукові статті про геноцид. Готується до видання книга.
Я.: Як ставляться до України ваші родини?
П.В.Н.: Україну люблять всі, адже усі ми вихідці з неї.
Я.: Тарас Григорович Шевченко - гордість України. Як ви ставитесь до його творчості?
П.В.Н.: Шевченко - найшановніший поет України! (Віталій Дмитрович вразив мене своєю феноменальною пам'яттю). У Петербурзі є пам'ятник Петру Першому, на ньому підпис: «Первому - Вторая». Шевченко, прочитавши, використав цей матеріал у славнозвісній поемі «Сон»:
Це той Перший,
Що розпинав нашу Україну,
А Вторая
Доконала вдову, сиротину.
Ви зростали там, де Шевченко перебував у засланні, а я бував там, де поет Пушкін відбував заслання.
Я.: І де? Невже у Болдіно?
П.В.Н.: В Одесі.
Наша розмова знову переривається. Очевидно, співрозмовники встигли перечитати мою поезію з альманаху «Вінницький край», який я дала, щоби ознайомити зі своїми поетичними доробками (подарувати не могла, бо маю в одному екземплярі).
В.Д. : Ваша поезія мені нагадує дитинство, ті українські вірші, що мене мама вчила і навчала.
Його пам'ять зберегла чудові українські лічилки, які тут же підхопили Пилипта Анна-Марія.
Зачарував мене Віталій Дмитрович ще більше, коли прочитав напам'ять декілька віршів З.Я. Франка.
Я. : На ваш погляд Україна незалежна?
П.В.Н.: Так, але керівники держави не використовують весь арсенал, усі потужності.
Я.: Не хотілося б сипати сіль на рану, але чому саме тема геноциду українського народу минулого століття, а не, наприклад, війна, ставлення сталінського режиму до полонених, остарбайтерів, так вами розробляється, описується, так би мовити, виставляється, як значущі?
П.В.Н.: Розповіді батька й бабусі, вираз їх облич при ньому, коли вони розповідали про події геноциду, зачепили мене за саме серце. Це найстрашніші часи в історії українського народу - в мирний час йде винищення цілого народу. У Франції нічого про це не знали, мало відомо було і про Україну. Тому я пишу про ці події, знімаю фільм. А ще це я роблю для того, щоб ні з ким у світі такого не сталося. Де речі, хотів би подякувати начальнику Теплицького управління агропромислового розвитку райдержадміністрації Анатолію Григоровичу Ковтуну за сприяння, за допомогу, за чудове свято, влаштоване в Теплику, за дозвіл зняти музей побуту і звичаїв України. Ми захоплені концертом у Будинку дитячої творчості. Велика дяка Марії Кирилівні за гостинність, за її працю, ентузіазм.
Режисер знімальної групи показує на годинник, і члени родини, вибачившись, слухняно біжать на зйомки.Я залишаюсь з Марією Кирилівною. Вона теж дякує Ковтуну А.Г. за допомогу в наданні транспорту, за матеріальну підтримку, бо самій пенсіонерці справитись з цим не під силу.
Я.: Як відбулося Ваше знайомство з Віталієм Дмитровичем Наум'яком?
Марія Кирилівна: За першого приїзду в Соболівку, Віталій Дмитрович прийшов до будинку, де народився, ріс і жив до того часу, як був відправлений до Німеччини (а цей будинок знаходиться напроти цукрового заводу, адже батьки там працювали). Віталій Дмитрович хотів знайти людей, які, можливо, пам'ятають його самого, батьків. Хтось добросердечний, направив його до мене. Віталій Дмитрович такий був щасливий. Хоча він давно з України, але залишився справжнім українцем - мову не забув, а як його душа болить за рідною стороною. У далеких світах опанував сім мов, однак вважає, що рідну мову людина має знати і не забувати все своє життя. Він оселився в країні, яка його прийняла, живе й працює в ній, ростить дітей, він розуміє і розмовляє мовою цієї держави, а свою держить у серці, як скарб.
Марія Кирилівна водила гостя по Соболівці, показала пам'ятник жертвам голодомору і сталінських репресій, занедбаний костел, побували на полі, у залізничників на ремонтній колії, були на місці розстрілу євреїв у 1943р. (приємно те, що пам'ятник доглянутий), зайшли у ліс Ближній Довжок. Замість запланованої години провели аж чотири, бо тиха, непоказна краса лісу вразила гостя: сів на землю - на килим з рясту і підсніжників - і пестив - пестив руками кожну квіточку, кожен листочок і не міг надихатися тим цілющим повітрям... Зі сльозами на очах покидав той рай.
У Теплику роблять переклад з французької на українську мову рукопису Пилипа Наум'яка (сина Віталія Дмитровича) про геноцид українського народу. Передмову до неї написав провідний автор книги «Чорна книга комунізму (злочин терор, репресії)» Степан Куртау. Чим дуже гордиться Пилип Віталійович Наум'як.
Зйомки на подвір'ї закінчились і родина (до речі, всі одягнені у вишиті сорочки) мала продовжувати роботу в іншому місці. На згадку - фото. Стали прощатись. Пилип встиг записати номер мого телефону, Анна-Марія теж обмінялась зі мною номерами для зв'язку і запросила святкувати її день народження на липень місяць до Львова. Тепло попрощалась з Бенедикт та Віталієм Дмитровичем. Ще раз вибачилась за віднятий час, щиро подякувала за сердечне ставлення до мене, знову насмішила їх своїми знаннями французької: «Мерсі боку, мерсі боку». Побажавши одне одному ангела - охоронця в дорозі під грізним поглядом французького режисера (але зовсім не страшним) з вказівним пальцем на годиннику, (бо час зйомок - дорогий), ми нарешті розпрощались. На душі було приємно, не покидали теплі враження від зустрічі зі справжнім українцями з далекої і відтепер близької Франції, котрі залишили по собі не смуток, а сподівання на літню зустріч, і радість, радість від того, що рідна сторона - мила Україна, у серцях справжніх патріотів живе завжди, а якісь неземні сили притягують до тих місць, де народився, ріс і ніякі сили не спроможні вбити святе почуття, цей потяг до Батьківщини.
P.S. Минуло вже три роки з початку праці над фільмом. І ось радісна звістка. Книга – Голодомор в Україні 1932-1933р – Очима діаспори. (Доля однієї родини-свідчення) з передмовою Степана Куртау надрукована і навіть перекладена на українську мову… А в Парижі відбулася прем‘єра фільму про голодомор в Україні, французькими документалістами під керівництвом французького режисера Бенедикт Банет.
З листа Ф.Наум‘яка до М .К.Шевченко:
Нарешті фільм закінчили, триває півтори години, і, правду кажучи, дуже доброї якості. Говорять історики, є архівні документи, є свідки, серед яких ви маєте першорядне місце. Тато, Ганя і я, теж там являємося.
Через 2 тижні буде прем‘єра фільму у центрі Парижу, після фільму буде конференція з істориками, з людьми , буде амбасадор (посол)України. Це з нагоди 80 річчя Голодомору.
Але прем‘єра вже відбулася у столиці моєї Бретані у місті Рен наш Український хор приїхав з Парижу і у кафедрі відспівав молебен. Місцевий французький єпископ гарно говорів. Кафедра повна французами.
Опісля тихий марш з іконами і свічками до американського інституту,через місто на висвітлення фільму. Гарно. Люди прийшли, спільне зворушення.
До мне зголосилася жінка 91 років, українка, у Франції від війни, яка бачила Голодомор, і хоче свідчити, я піду до неї і зареєструю.
Думаю показати фільм у 2014 р. у Вінниці,Теплику, Соболівці. Про це ще буде мова. Отже бувайте здорові, що і ви були на цих імпрезах.
А я від себе хочу додати - Слава Господу, що небайдужі люди є не тільки в Україні.
Світлана Юлімбетова-Стадник
с. Соболівка
Теплицького району
Вінницької області
