УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТ ІЗ ФРАНЦІ

Четвер, 18 серпня 2016 17:29 Автор 
Оцініть матеріал!
(2 голосів)

Cлово від Світлани Стадник

Ця стаття була написана п‘ять років тому (з невеличким додатком після презентації фільму у Франції). Але у зв‘язку с тим, що знімальна група, про котру йде мова, незабаром планує презентувати свою працю в Україні, я вирішила знову її надрукувати, додавши своє, особисте.
 
Усі ми, народжені в СССР й виховані на комуністичній ідеології,  свято вірили і знали тільки те, що нам дозволяли радянські піонери і комсомольці - знали тільки про Голодомор у Поволжї з книг, кінофільмів. Але не знали про трагедію свого народу.                   
 
Особисто я, якщо можна так сказати, маю декілька Батьківщин - народилася у Казахстані, зростала в Росії. Віка доживатиму в Україні. Тут мій дім, моя родина.     Про голод в Україні я знала зі слів старших родичів свого чоловіка. Але про масштаби цього геноциду…. Я й гадки не мала про те, що і в Казахстані теж   був Голодомор. До 1932 року там проживало більш чим 7 млн. людей, після 1933р. менш за 2млн 100 тис. Він був п‘ятим по кількості населення в Російській імперії й СРСР. На той час казахи були переважно вівчарями й кочівниками. Із 40млн. овець залишилося 2 млн. Таке масове винишення казахів на ісконній землі одночасно можна назвати і етноцидом, і геноцидом. В тих регіонах країни, де все ж хліб вирощували, його вигрібали по тому ж сценарію, що і в Україні. А в ній за той час загинуло 10 млн. населення.
 
Перш ніж знову розповісти про родину Наум‘яків, з превеликим жалем, хочу сказати, що вже нема з нами Віталія Дмировича Наум‘яка - Батька цієї родини, головного засновника і спонсора фільму «Голодомор 1932-1933». Також відійшов у вічність Анатолій Григорович Ковтун, котрий був ще й заповзятим краєзнавцем, закоханим в рідний край і засновником краєзнавчого музею у Теплику. Він вніс великий внесок в організацію зйомок і допоміг М. К. Шевченко гідно прийняти французських гостей на Подільський землі.
 
У кожного із нас є таке місце на Землі, з ним ми наче пов'язані незримими нитками, пуповиною від перших днів свого існування до останніх. Тут пізнавав світ, робив перші в житті кроки - протоптував свою дорогу. Тут були найрідніші - батьки, родина... Тут до болю знайомі кожна стежина, кожен камінчик. І все це згадуєш, згадуєш.., а особливо дитинство, те дитинство, якого не було, бо замість нього в пам'яті холод, голод, біль, відчай... Бо дитячі роки припали на буремні 30-і минулого століття, по них важкими жорнами прокотився людомор, що знищив, розчавив, перетрощив мільйони людських життів.
 
Віталій Дмитрович Наум‘як, в силу свого малого віку цього не знав, але з жахом спостерігав, як згасає життя близьких йому людей. Ніколи не зітруться, не щезнуть з пам‘яті спогади, жахи тих часів.
 
Ще не оговтавшись від одного лиха - людомору, друге вже на порозі: батька забрав «чорний ворон»; була родина і немає, залишились сльози, біль матері та образливе «син ворога народу», і все це лягло на плечі малого Віталія. За що? Чому?Рідна Соболівка - надзвичайно красиве, мальовниче село на Поділлі - залишилась у серці назавжди, але разючий контраст: краса і горе, а поряд запитання: у чому винен тато? Родина розуміла жахливість становища, розуміла, що батько - такий добрий, лагідний, розумний - уже ніколи не повернеться, не переступить поріг рідної оселі...Де він? Чи живий? Чи десь знайшов вічний спочинок? Про це годі було розпитувати у можновладців.
 
Не забарився і 1941 рік... Почалася війна. У підлітка Віталія, як і у всіх радянських людей, почалися нові поневіряння, нові чорні сторінки у житті. Перебування в окупації до 1943 року було важке, дуже важке, але з погляду сьогодення набагато легше у порівнянні з тим, що чекало на Віталія та його однолітків у Німеччині, коли їх насильно відірвали від Батьківщини і відправили працювати «для процвітання великого Рейху».
 
Важко трудилися в нелюдських умовах, виготовляючи зброю (яка то була пекельна мука - розуміти, що вона буде направлена проти своїх), але страшні покарання за найменшу провину. Ось і його за «дрібний вчинок» перевели із заводу в одну з філій лихозвісного Бухенвальду. Звідти його з іншими «братами по лиху» визволили американські війська.Великою була туга за мамою, сестричкою, за Соболівкою. Та «син ворогу народу» не захотів повторення долі свого батька і покотила його доля, як оту рослинку перекотиполе, по усьому світу, доки не опинивсяу Франції, де оселився, зумів вижити, створити сім'ю, як кажуть, пустив коріння, отримав освіту, престижну роботу.
 
Думки роїлися в голові: як там на Україні, як склалася доля матері, сестри, рідних, чи немає звісточок про батька - пекло таким болем, котрий ніколи не вщухав.Ностальгія не давала жити... Щоб не ворушити «осяче гніздо» (КДБ). відшукав далеких родичів у Польщі, а ті зуміли запросити до себе з СРСР маму і сестру. Так відбулась у 1970 році така очікувана, вимріяна перша зустріч із родиною, до 1981 їх уже було декілька. Зрозуміло: без сліз, без спогадів не обійшлося.Це залишило незабутній слід у серцях дітей Віталія Дмитровича, а їх у нього четверо (до речі, мають гарні українські імена: Софія, Наталя, Пилип, Анна-Марія). Всі четверо - учителі-філологи та ще й опанували (щоб досконало володіти !) в українській суботній школі рідну мову батька. Всі навіть і другу половинку обрали з українців (правда у другому-третьому поколіннях).
 
Під час відвідин вслухалися, занотовували почуте, вбирали в себе відомості, бо хотіли зрозуміти: чому все так сталося, чому геноцид, чому репресії, через що так страждав батько?У 1981 році, приїхавши до Вінниці (там на той час проживала мати і сестра), почали шукати відповіді на болючі питання. Співробітники КДБ не дрімали: депортували до Франції і зв'язок майже перервався до 1989 року.
 
Із здобуттям Україною незалежності, дякуючи керівникам партії Народного Руху у Вінницькій області, родина знову отримала дозвіл на зустрічі. І вже не тільки Віталій Дмитрович приїздить до рідних, а мама і сестра гостюють у нього, в далекій Франції. Три роки тому, уже після смерті матері, Віталій Дмитрович вирішив побувати у Соболівці. На його щастя і великий подив, знайшлися соболівчанє, котрі пам'ятають родину Наум'яків.З тих пір ним опікується Марія Кирилівна Шевченко - голова ветеранської організації села. Ця невтомна жінка разом з іншими однодумцями збирає відомості з історії рідного краю, зокрема, про голодомор, геноцид, політичні репресії, загиблих у Великій Вітчизняній війні. До речі, встановлено265 прізвищ героїв, імена яких ще не викарбувано на стелах пам'ятника загиблих воїнам. Дякуючи їй, у квітні цього року В.Д.Наум'як із сином Пилипом та донькою Анною-Марією знову приїхали до Соболівки, захопивши із собою знімальну кіногрупу, з метою зняти фільм про Соболівку та соболівчан, які пам'ятають минуле...
 
На жаль, про приїзд шановних гостей і тижневу гостину їхнього перебування я дізналась за день до їхнього від'їзду, але поспілкуватись встигла. Господиня дому, де зупинились Наум'яки, відрекомендувала мене Пилипу. З ним ми порозумілися швидко.Я розповіла, що про їхню родину знаю давно з оповідей старожила А.О.Червоного, котрого, дякуючи старому сільському лікарю, обминула лиха доля остарбайтера. Він на медкомісії зімітував напад епілепсії. Анатолій Онуфрійович і розповів мені про долю батька Віталія Дмитровича і про перший приїзд гостей із Франції кілька років тому. Зацікавився цими розповідями і Й.С.Волошенюк, відомий журналіст і письменник, і хотів з родиною Наум'яків познайомитися особисто. Оскільки про візит шанованого сімейства дізнались запізно, то він запропонував мені розповісти читачам про цю подію.
 
Розмовляючи з Пилипом, підкреслила, що я тільки громадянка України, а не українка за національністю, що за професією не журналістка, а лише пишу дитячі вірші, і це моє перше в житті інтерв'ю, гість дуже вибачився за швидкоплинну розмову, бо в них дуже щільний насичений графік. Потім із серйозним виразом обличчя попередив, щоби з батьком (Віталієм Дмитровичем) я вела розмову тільки українською, бо він, хоча і знає російську, але упереджено ставиться до росіян, адже, на його думку, по їх наклепу дідуся розстріляли у Чернігові і, замислившись, додав: «По вироку трійки. А ми, як можемо, оберігаємо тата від зайвих хвилювань».
 
Після такої розмови-настанови я увійшла до кімнати, де допивали каву кіножурналісти та Анна-Марія з батьком. Відразу тепла затишна атмосфера цього товариства огорнула мене.

- Бон жур! Доброго дня! - усі посміхнулись, різноголосо відповіли на привітання, пропонуючи запашну каву і мені. Хвилювалася, як на екзамені, мої знання французької скінчились, продовжила українською: «Чула, в когось із вас вчора був день народження». Пилип переклав. Усі ствердно загомоніли: «Бенедикт! Бенедикт!» Із-за столу піднялась тендітна жінка. Зі словами щирого вітання я простягнула їй подарунок, а Бенедикт, слухаючи переклад, розхвилювалась до сліз.

Гості виявились цікавими співрозмовниками, а діти, Пилип та Анна-Марія, Віталій Дмитрович - прекрасними перекладачами. Ще Анна-Марія сказала, що своїм подарунком я дуже розхвилювала Бенедикт, бо у Франції навіть рідні люди не завжди вважають за потрібне вітати і дарувати подарунки, а тут, в Україні, це зробила зовсім стороння людина. Потім ми фотографувались з Бенедикт, з Віталієм Дмитровичем, якому розповідала про себе, що народилась в Казахстані, на цілині, зростала в Росії за 20 км від Орської фортеці, де був у засланні Тарас Шевченко. Зараз проживаю на Україні, бо чоловік і сім'я моя тут. Я пам'ятала настанову Пилипа: не згадувати заРосію, але вирішила відразу «поставити крапки над «і», так би мовити - «пан або пропав».

Не пропало. На мене дивились дуже уважні, розумні блакитні очі літнього чоловіка.

- А це Вам на згадку про Батьківщину, - й подала йому книги: «Нотатки блокноту Й.С. Волошенюка», літературно-мистецький альманах «Стожари» та дві світлини краєвидів Вінниці, зроблених О.Стадник. Він подякував і відразу почав все переглядати, гортати сторінки книг.

У подальшій розмові час від часу вчитувався втекст книги, але і слухавуважно мене, коли відповідав, то дуже ємко, змістовно. Страх, нагнаний Пилипом відступив.Я побачила що і Віталій Дмитрович, і решта приїжджих - сердечні, добрі люди, і поводились так природно, неначе вони вік прожили тут, в цьому домі, в цьому селі.

Ось зачитаю деякі запитання-відповіді під час зустрічі:

Я.: Чим Вам подобається Соболівка?

П.В.Н.: Тут я свій, відчуваю себе вільно, а не як дурний турист серед Києва. Тут черпаю натхнення для своєї книги про Україну.

А.- М.: Це не можна передати словами.

Я.: Чи відчуваєте ви тут свої коріння?

П.В.Н.: Так, але жити тут, чесно кажучи, не хотів би, адже моя родина, моя праця там, у Франції.

А.-М.: А я б дуже хотіла тут жити.

(Розмова наша часто переривалася через різні обставини).

Я.: Чи є в когось із вас публікації про Україну?

П.В.Н.: Тут, на Україні, Наукове товариство Шевченка надрукувало мою статтю, опубліковану у Франції «Про русифікацію українського правопису». Також у Франції видано наукові статті про геноцид. Готується до видання книга.

Я.: Як ставляться до України ваші родини?

П.В.Н.: Україну люблять всі, адже усі ми вихідці з неї.

Я.: Тарас Григорович Шевченко - гордість України. Як ви ставитесь до його творчості?

П.В.Н.: Шевченко - найшановніший поет України! (Віталій Дмитрович вразив мене своєю феноменальною пам'яттю). У Петербурзі є пам'ятник Петру Першому, на ньому підпис: «Первому - Вторая». Шевченко, прочитавши, використав цей матеріал у славнозвісній поемі «Сон»:

Це той Перший,

Що розпинав нашу Україну,

А Вторая

Доконала вдову, сиротину.

Ви зростали там, де Шевченко перебував у засланні, а я бував там, де поет Пушкін відбував заслання.

Я.: І де? Невже у Болдіно?

П.В.Н.: В Одесі.

Наша розмова знову переривається. Очевидно, співрозмовники встигли перечитати мою поезію з альманаху «Вінницький край», який я дала, щоби ознайомити зі своїми поетичними доробками (подарувати не могла, бо маю в одному екземплярі).

В.Д. : Ваша поезія мені нагадує дитинство, ті українські вірші, що мене мама вчила і навчала.

Його пам'ять зберегла чудові українські лічилки, які тут же підхопили Пилипта Анна-Марія.

Зачарував мене Віталій Дмитрович ще більше, коли прочитав напам'ять декілька віршів З.Я. Франка.

Я. : На ваш погляд Україна незалежна?

П.В.Н.: Так, але керівники держави не використовують весь арсенал, усі потужності.

Я.: Не хотілося б сипати сіль на рану, але чому саме тема геноциду українського народу минулого століття, а не, наприклад, війна, ставлення сталінського режиму до полонених, остарбайтерів, так вами розробляється, описується, так би мовити, виставляється, як значущі?

П.В.Н.: Розповіді батька й бабусі, вираз їх облич при ньому, коли вони розповідали про події геноциду, зачепили мене за саме серце. Це найстрашніші часи в історії українського народу - в мирний час йде винищення цілого народу. У Франції нічого про це не знали, мало відомо було і про Україну. Тому я пишу про ці події, знімаю фільм. А ще це я роблю для того, щоб ні з ким у світі такого не сталося. Де речі, хотів би подякувати начальнику Теплицького управління агропромислового розвитку райдержадміністрації Анатолію Григоровичу Ковтуну за сприяння, за допомогу, за чудове свято, влаштоване в Теплику, за дозвіл зняти музей побуту і звичаїв України. Ми захоплені концертом у Будинку дитячої творчості. Велика дяка Марії Кирилівні за гостинність, за її працю, ентузіазм.

Режисер знімальної групи показує на годинник, і члени родини, вибачившись, слухняно біжать на зйомки.Я залишаюсь з Марією Кирилівною. Вона теж дякує Ковтуну А.Г. за допомогу в наданні транспорту, за матеріальну підтримку, бо самій пенсіонерці справитись з цим не під силу.

Я.: Як відбулося Ваше знайомство з Віталієм Дмитровичем Наум'яком?

Марія Кирилівна: За першого приїзду в Соболівку, Віталій Дмитрович прийшов до будинку, де народився, ріс і жив до того часу, як був відправлений до Німеччини (а цей будинок знаходиться напроти цукрового заводу, адже батьки там працювали). Віталій Дмитрович хотів знайти людей, які, можливо, пам'ятають його самого, батьків. Хтось добросердечний, направив його до мене. Віталій Дмитрович такий був щасливий. Хоча він давно з України, але залишився справжнім українцем - мову не забув, а як його душа болить за рідною стороною. У далеких світах опанував сім мов, однак вважає, що рідну мову людина має знати і не забувати все своє життя. Він оселився в країні, яка його прийняла, живе й працює в ній, ростить дітей, він розуміє і розмовляє мовою цієї держави, а свою держить у серці, як скарб.

Марія Кирилівна водила гостя по Соболівці, показала пам'ятник жертвам голодомору і сталінських репресій, занедбаний костел, побували на полі, у залізничників на ремонтній колії, були на місці розстрілу євреїв у 1943р. (приємно те, що пам'ятник доглянутий), зайшли у ліс Ближній Довжок. Замість запланованої години провели аж чотири, бо тиха, непоказна краса лісу вразила гостя: сів на землю - на килим з рясту і підсніжників - і пестив - пестив руками кожну квіточку, кожен листочок і не міг надихатися тим цілющим повітрям... Зі сльозами на очах покидав той рай.

У Теплику роблять переклад з французької на українську мову рукопису Пилипа Наум'яка (сина Віталія Дмитровича) про геноцид українського народу. Передмову до неї написав провідний автор книги «Чорна книга комунізму (злочин терор, репресії)» Степан Куртау. Чим дуже гордиться Пилип Віталійович Наум'як.

Зйомки на подвір'ї закінчились і родина (до речі, всі одягнені у вишиті сорочки) мала продовжувати роботу в іншому місці. На згадку - фото. Стали прощатись. Пилип встиг записати номер мого телефону, Анна-Марія теж обмінялась зі мною номерами для зв'язку і запросила святкувати її день народження на липень місяць до Львова. Тепло попрощалась з Бенедикт та Віталієм Дмитровичем. Ще раз вибачилась за віднятий час, щиро подякувала за сердечне ставлення до мене, знову насмішила їх своїми знаннями французької: «Мерсі боку, мерсі боку». Побажавши одне одному ангела - охоронця в дорозі під грізним поглядом французького режисера (але зовсім не страшним) з вказівним пальцем на годиннику, (бо час зйомок - дорогий), ми нарешті розпрощались. На душі було приємно, не покидали теплі враження від зустрічі зі справжнім українцями з далекої і відтепер близької Франції, котрі залишили по собі не смуток, а сподівання на літню зустріч, і радість, радість від того, що рідна сторона - мила Україна, у серцях справжніх патріотів живе завжди, а якісь неземні сили притягують до тих місць, де народився, ріс і ніякі сили не спроможні вбити святе почуття, цей потяг до Батьківщини.

P.S. Минуло вже три роки з початку праці над фільмом. І ось радісна звістка. Книга – Голодомор в Україні 1932-1933р – Очима діаспори. (Доля однієї родини-свідчення) з передмовою Степана Куртау надрукована і навіть перекладена на українську мову… А в Парижі відбулася премєра фільму про голодомор в Україні, французькими документалістами під керівництвом французького режисера Бенедикт Банет.

З листа Ф.Наумяка до М .К.Шевченко:

Нарешті фільм закінчили, триває півтори години, і, правду кажучи, дуже доброї якості. Говорять історики, є архівні документи, є свідки, серед яких ви маєте першорядне місце. Тато, Ганя і я, теж там являємося.

Через 2 тижні буде премєра фільму у центрі Парижу, після фільму буде конференція з істориками, з людьми , буде амбасадор (посол)України. Це з нагоди 80 річчя Голодомору.

Але премєра вже відбулася у столиці моєї Бретані у місті Рен наш Український хор приїхав з Парижу і у кафедрі відспівав молебен. Місцевий французький єпископ гарно говорів. Кафедра повна французами.

Опісля тихий марш з іконами і свічками до американського інституту,через місто на висвітлення фільму. Гарно. Люди прийшли, спільне зворушення.

До мне зголосилася жінка 91 років, українка, у Франції від війни, яка бачила Голодомор, і хоче свідчити, я піду до неї і зареєструю.

Думаю показати фільм у 2014 р. у Вінниці,Теплику, Соболівці. Про це ще буде мова. Отже бувайте здорові, що і ви були на цих імпрезах.

А я від себе хочу додати - Слава Господу, що небайдужі люди є не тільки в Україні.

Світлана Юлімбетова-Стадник

с. Соболівка

Теплицького району

Вінницької області