Була, є і буде.

Вівторок, 02 липня 2013 19:07 Автор 
Оцініть матеріал!
(3 голосів)
   5597c7e58170a.jpeg      
         Століттями мислителі, духівники, психологи, вчителі не перестають нагадувати тими чи іншими словами, натяками,  що думки та почуття - батьки нашого тіла, що, поки живемо, перебуваємо у стані матеріалізації їх у нього, що наше життя з усіма хворобами та невдачами - наслідок, з чим не зовсім легко погодитись, а ще важче прийняти і почати не просто реставрацію, а перебудову. Країна - це теж тіло, що постає з наших дум, почуттів, з нашої непереможної віри в її існування. "Повторюй людині, що вона свиня, - і вона зарохкає", - кажуть українці (чітко й ясно давно знаний нашими предками метод  повторень, який увів у сферу науки французький вчений Еміль Куе). Тож  задля розвитку та руху вперед впевнено і часто таки варто повторювати собі, своїм близьким, своїм нащадкам: "Українська нація (маючи на увазі усі атрибути нації, у першу чергу мову, яка в своїй структурі несе спосіб осмислення та відчуття світу, перевірений досвід, історію  поколінь, тощо) була, є і буде ". Думка, що української нації не було чи нема, що її намагались зацвяхувати у наші  голови століттями, насправді смішна та примітивна, але продовжує шансонувати у головах, наповнених вітром.           
                                         
   Є люди, біографія яких служить своєрідним доказом  невмирущості України, яка, попри усі несприятливі історичні  обставини, продовжувала жити в пам'яті та серцях українців стисненою пружиною, куди б вони не були закинені долею, закорінена, ця думка завжди була готова розпружитись при нагоді. І чим більше її стискували, тим сильнішим ставало бажання повернутись у нормальний стан.
    Однією з таких постатей на українському мистецькому олімпі є Петро Андрусів. Його біографія відома, але хочеться нагадати про нього знову.
 
                                                    
                                       5597c7e58170a.jpeg
     Петро Андрусів  народився 2 липня 1906 року в селі Кам'янобрід Яворівського району на Львівщині. Коли Петрові було 8 років, фронт Першої світової війни докотився до його села і різко змінив долю хлопчика -  загубивши своїх батьків, Петро натрапляє на вояків кубанського козачого полку, вони рятують його і забирають з собою, потім віддають у московський сиротинець, яким опікуються дочки царя, що помічають хист хлопчика та забезпечують його потрібними речами для малювання. Проте висмикнутий з природного середовища, Петро Андрусів проводить три важкі роки  в російськомовних середовищах Москви та Рязані, де відчуває себе "гидким каченям" з  приклеєним прізвиськом  "австріяк". "Лише в 1918 році завдяки полоненим польським офіцерам, яких заінтригував зошит із його рисунками, Петро переїхав до Польщі. У Варшаві його помістили в притулок для молодих ремісників — і знову довкола нові звичаї, чужа мова. Саме там, у столиці Польщі, на його рисунки звернув увагу пізніший президент Герберт Гувер під час виставки робіт учнів цього притулку. Завдяки цьому хлопця послали вчитися до польської гімназії" (Роман Яців, http://ukrgazeta.plus.org.ua/print.php?ida=954).
                                           
                                
 5597c7d639018.jpeg
 
    Завершивши навчання у гімназії,  Перо Андрусів студіює у Варшавській Академії мистецтв олійне малярство та графіку. Тоді ж, як розповідала Світлана Андрушків, з якою Петро Андрусів ділився своїми спогадами, він пригадав адресу своїх батьків. Це трапилось тому, що коли Петро був маленьким, його батькам приходили якісь листи (можливо, від родичів з Америки), які їм читав поштар, бо батьки читати не вміли, а поштар завжди починав читання  з адреси.  Хлопчик адресу запам'ятав, потім призабув, але з часом відновив її у своїй пам"яті. У 1921 році художник їде шукати батьків і знаходить. Збереглось два портрети батьків, які він намалював, коли зустрівся з ними через багато років. На той час українську він не пам'ятав, тому звернувся до  рідних спочатку  російською, а потім польською мовою. Проте згодом  у Варшаві  знайомиться з українцями, багато з яких потрапили сюди після поразок УНР. У серцях емігрантів Україна, заради якої вони жертвували собою, продовжувала жити. І ця любов  знайшла благодатний грунт у серці  юнака. "Втрачена географічно Україна для Петра Андрусіва поступово укорінювалася духовно. Мало хто з його сучасників досягав такого повнокровного — інтелектуального й емоційного вживлення в історію свого народу, як Андрусів" (Роман Яців, http://ukrgazeta.plus.org.ua/print.php?ida=954). Митець приєднується до  «Української студентської громади» при Варшавській Академії мистецтв, стає співорганізатором українського мистецького гуртка «Спокій» (Студентська мистецька громада «Спокій», що об'єднала емігрантів з Наддніпрянської України, Галичини та Волині, налічувала 31 людину, 14 з яких були волиняни), проводить свою першу прилюдну виставку. Зустріч з українськими братами-літераторами Анатолем та Ярославом Курдидиками відкрила Петрові тогочасний мистецький Львів, тепер художник починає часто навідуватись сюди, залучений до оформлення обкладинки львівського літературно-наукового місячника «Дзвони», ілюстрування окремих випусків «Діточої бібліотеки», часописів «Наш приятель», «Дзвіночок», «Вовченята», «Світ дитини».
                                                     Sheptycky.jpg   
                        
     Подоланню фінансових труднощів сприяюють як митрополит Андрей Шептицький, який підтримав чималу плеяду українських митців (Олекса Новаківський, Микола Федюк, Василь Дядинюк, Святослав Гординський, та ін.),  так і дружина прем'єр-міністра Польщі Жанет Складковська, яка, високо оцінивши самобутність митця, дає йому приватні замовлення. На її прохання він створює композицію на стелі прийомних кімнат Міністерства внутрішніх справ у Варшаві. 
                                                       f043e4760b.jpg
     У  1936 році П. Андрусів закінчує Академію і розпочинає викладання у Вищій архітектурній школі  Варшави, їздить до Парижа удосконалювати свою майстерність,  влаштовує там персональну виставку рисунків та акварелей (більшість із них була розкуплена), бере участь у виставках української графіки в Берліні та Празі у 1934 та 1935 рр. Улітку 1939 року Петро одружується зі студенткою Варшавської консерваторії, чемпіонкою з тенісу, активною діячкою української громади, випускницею коломийської гімназії ( учениця професора Петра Франка, сина визначного українського письменника Івана Франка) Наталкою Семіон.
         borotba.jpg
                                                         
    "Передчуття нової війни збіглося в митця з періодом дуже глибокого вивчення історії його батьківщини. І як результат — 1939 року він пи кової мистецької виразності та символічної глибини. Це, безперечно, один із найвидатніших програмних творів в історії українського мистецтва, хоча в перші роки воєнного лихоліття ця картина пропала. Вона навіяна мороком голоду 1933 року, але автор бачить цю трагедію як знак біди ще більшого історичного масштабу — у символічній сцені розп’яття України. Алегоричний вузол із хрестом, гора тіл, буремне небо, хижі птахи. Ступінь драматичності змодельованої ситуації такий, що годі шукати у творі якихось обнадійливих інтонацій. Ця атмосфера задухи, можливо навіть і містики, мовби запозичена з «Капрічіос» Гойї" "(Роман Яців, http://ukrgazeta.plus.org.ua/print.php?ida=954). 
    Друга світова війна застає молоде подружжя у Варшаві. Війна знищує мистецький доробок художника та майно, приводить до скрути та поневірянь. Під силою примусу митець виїжджає до німецького трудового табору та, після тимчасового пристановища в місті Майнц-Кастелі над Рейном, Німеччина, у 1947 році емігрує до Америки. Спочатку перебивається тимчасовими заробітками, лише з 1955 року працює креслярем-графіком у філадельфійському архітектурному бюро; майстерно, зі знанням справи,  відзначаючись " синтезом  монументально та конкретного, уявного і наукового" (Роман Яців, http://ukrgazeta.plus.org.ua/print.php?ida=954), ілюструє книги, зокрема Ю. Тиса, Л. Храпливої, В. Барагури, видання «Історія Гуцульщини», пише портрети, створює розпис в українській греко-католицькій  церкві Святого Йосафата у Філадельфії, іконостаси та ікони для українських церков у США. Його дружина Наталія, знана тенісистка, володіючи чудовим голосом, дає концерти, намагається популяризувати українську пісню в Америці. 
    "Довший час художник був змушений боротися не тільки з матеріальними труднощами, але й з мистецькою модою ХХ століття, яка не була прихильною до історичного живопису. Реалістичний напрямок з акцентом на історичність взагалі не вважався мистецтвом – панували інтелектуальні комбінації абстракціонізму. Андрусів до «криків моди» не прислухався – вперто робив своє. Настільки вперто, що деякі колеги замовчували існування «несучасного митця». А він не міг себе переламати і перейти на змальовування пейзажів чи квітів. Пояснюючи свою нехіть до таких популярних жанрів, художник зазначав: «цей жанр дуже мене розніжує, настроює, а одночасно і відтяжує…»" (Тарас Балда, http://prostir.museum/ua/post/27655). 
    На початку 1950-х років Петро Андрусів стає заступником голови новоствореного Об’єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА); засновує допомоговий комітет «Самопоміч», який згодом переріс у фінансовий центр українців у США; стає співорганізатором і членом редколегії журналу «Нотатки з мистецтва» (Філадельфія); а також вистуає як один із засновників та викладачів Української мистецької студії у Філадельфії (1952-72), де проживає до переїзду в м. Рівергед на Лонґ Айленді (штат Нью-Йорк) у 1972р..   У Рівергеді  віддається повністю  мистецтву, хоча й залишається активним учасником численних комітетів та товариств у середовищі американських українців.  Отримує широке визнання як маляр-монументаліст історичних полотен. Популяризує українське мистецтво не лише серед української громади, а серед американців загалом. Пише мемуари, щоденники, статті, посилено веде листування з кращими представниками українства у світі. Безцінний Фонд Петра Андрусева  зараз є власністю Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (http://www.shevchenko.org/archives/Andrusiv_Finding%20Aid_Ukrainian.pdf).
                 kolo_img.jpg
 
    Висвітлений Андрусевим історичний діапазон  вражає:  це і часи  Київської Русі («Князь Святослав» (1942), «Атака княжої дружини» (1943), «Князь Святослав у наступі» (1960), «З походу Князя Ігоря» (1967), «Княже полювання на лебедів» або «Княжичі» (1969), «Бій князя Ігоря з половцями» (1970), «Княжий пир» або «Сватання Анни Ярославни» (1970), «Княжа пристань у Києві XII ст.» (1975)),  період козацтва ( «Бій під Конотопом», «Богдан Хмельницький» (1948), «Портрет гетьмана І. Мазепи» (1962), «На дворі гетьмана Розумовського», «Зустріч козацької старшини з козаками», «Зустріч гетьмана І. Мазепи з Кошовим Січі Костем Гордієнком» (1968), «Козацька старшина в поході», «Степова анекдота», «Два козаки в поході», «Побратими», «В'їзд Гетьмана до Батурина» (1971),«Козацьке полювання зі соколами» (1973), «Козацький почот» (1973), «Козацьке весілля» (1974), «Козацькі загони в погоні за ворогом», «Боротьба», «Атака козаків»), тема визвольних змагань Української Галицької Армії (найвідоміший твір - «Чортківський пролом» ). 
   Петро Андрусів цікавився не лише історією, а й міфологією України, що, до прикладу, знайшло відображення на таких його полотнах, як «Легенда про Фаетона» (1969) та «Бій зі змієм» (1971)). Особливо високо було оцінено полотно Петра Андрусіва на релігійно-історичну тематику «Хрещення України-Руси князем Володимиром». Цей твір став офіційним  при відзначенні 1000-ліття Хрещення України-Руси. 
    
                                16.jpg
      Відома в діаспорі громадська діячка Іванна Савицька відзначала ще один вражаючий дар майстра: «Господь наділив Петра Андрусіва ще одним цінним талантом - мистецтвом слова. Його статті на мистецькі теми, доповіді, кожночасне відкриття виставок - це були літературні шедеври, яких хотілося слухати, не пропустивши ні слова…» 
   За два дні до нового 1982 року серце видатного українського художника світової слави, живописця, графіка, ілюстратора, іконописця, громадського діяча, педагога, мистецтвознавця, серце, у якому жила своїми болями та радістю тисячолітня Україна, тихо спинило свій рух останнім мазком світла любові на  полотні життя, мовби застерігаючи: "Цінуйте і бережіть, поки на те дається час".
               
                                        index.jpg
--