Стожари - інформаційний сайт української діаспори

Ці спогади про дивовижну сім’ю присвячую митцю, чудовій божій людині Федору Приймаченко, який 7 серпня 2008 року пішов з цього земного життя і без котрого я б не зміг познайомитись з Марією Овксентіївною Приймаченко.

Вперше я почув про Марію Приймаченко коли мені було 13 років в студії м. Терни (Кривий Ріг), керівником якої був нині відомий в Україні і за її межами художник Євген Лещенко. Часто під час занять ми зверталися до колориту, розробки плями, ритміки нашої Великої Української майстрині. Йшли роки, я переїхав до Дніпропетровська, закінчив архітектуру, з'явилася своя майстерня. Крім живопису, графіки, почав робити перші проби у витинанці. І мене не залишила мрія поїхати і познайомитися з дивовижною родиною Приймаченків. До того ж в пресі появилася стаття Ю.Роста про М.Приймаченко, про її виставку в Будинку Художників (Москва), в якій вперше побачив роботи її сина Федора Приймаченко.

Що ж це за Земля така с. Болотня Іванківського району під Києвом, яка народжує плеяду геніальних самородків, які ніде не навчалися: Марія, син Федір, В. Скопич (вчитель музичної школи).

Середина 80-х видалася багатою на значні зміни в СНД і Україні. Вперше офіційно відкривалися персональні виставки мого вчителя Ф.Гуменюка (м. Київ, м. Львів), з'явилися нові імена. Рік 1985 для мене був багато в чому сприятливим - я вирішив їхати в с. Болотню. Приїхав до Києва. У музеї декоративно-прикладного мистецтва познайомився тоді з молодими мистецтвознавцями, дізнався адресу Марії Овксентіївни і почув від них, що вона мене не прийме і, мабуть скоріш за все, вижене милицею зі своєї хатини.

У Києві в кінці листопада 1985 року стояла сльота, купив тоді вперше мною побаченого ананаса, узяв показати одні з перших своїх витинанок, старий фотоапарат ФЕД та все ж вирішив їхати. Думаю, передам вітання від їхнього вчителя Г. Синиці (тоді жив в Кривому Розі).

О шостій годині вечора я приїхав в районний центр Іванків і відразу пішов до музею Марії Приймаченко. Мене тепло зустріла директор музею і теж нагадала про суворий характер Марії Овксентіївни. Вона розповіла, що останнім часом хтось підсунув художниці флюорисцентну гуаш і вона, на жаль, зараз іноді використовує її в деяких деталях, наприклад, дзьоб у Птаха, у деяких квітах і так далі.

Транспорт до села Болотня не ходив, і я думав переночувати в райцентрі, а вранці поїхати. Але на щастя до села їхала бричка, заправлена парою конячок і мене узяли підвезти. До села Болотні ми поїхали крізь ліс з величезних сосен. Падав сніг, сутеніло, стояла чудова зима.

Доїхали до села. Як мені і говорили, садибу Приймаченко всі знали. Мене висадили біля ЇЇ воріт. Я хвилювався. Зайшов у двір. І навіть взимку було видно, що навколо хати чудовий сад. Мене зустрів здоровий як ведмідь чоловік з піратською усмішкою, без передніх зубів, в кожусі. Це і був Федір Приймаченко. Зайшли до літньої веранди, тут найчастіше і працювали Марія, Федір і онуки. Потім в сіни і, нарешті, в маленьку кухню. Тут я вперше і побачив Марію Овксентіївну. Вона стояла, спершись на бильце свого ліжка і на милицю в правій руці. Над ліжком висіла велика картина, написана олією, чорно-білий птах. Це робота Федора, яку часто друкували в різних виданнях і в «Літературній газеті» в статті відомого московського журналіста Юрія Роста про сім'ю Приймаченків. У маленькій кухні було тепло, горіла піч.

- Навіщо Ви приїхали? - гнівно запитала Марія, замахнувшись на мене милицею.

- Мама, мама, тихо, тихо! Раз чоловік їхав за 500 кілометрів, значить йому це було потрібно – заспокоював її Федір.

Через 5 хвилин Марія Овксентіївна заспокоїлася, змінивши гнів на милість і голос її став тихий, зворушливий. Я передав їй привіт від Г. Синиці, показав свої витинанки, розповів, як вони ріжуться.

- Які є талановиті люди – говорила Марія.

Тут вже я здивувався і зніяковів. Тим більше зараз, через 25 років своєї творчої праці, критично розуміючи цінність перших своїх творів. Мабуть Марія цінувала просто Божий дар в кожній творчій людині. Потім я дізнався, що з численних гостей-художників ніхто нічого зі своїх робіт їй не показував. Спершу мене уразив місцевий діалект, який дуже відрізнявся від київського. Я тоді українською не спілкувався, а приїхавши з бандитського Кривого Рогу, де взагалі в школах і на вулицях переважав кримінально-блатний жаргон, я не все міг зрозуміти. До того ж у Марії і Федора був невеликий дефект мови.

Федір насипав велику миску молочної локшини, яку я з дитинства не любив, дав мені ложку, і ми їли з однієї тарілки. «Я люблю щоб всі їли!» Цей вираз впродовж 2-х днів я чув від Федора разів п'ять. Виявляється, він працював лісником і коли приїжджав на бричці в ліс – годував всіх тварин. До нього приходили олені і лосі, а птахи зліталися і сідали на плечі, руки і голову. Ще він говорив, що якби був президентом, заборонив би всі рушниці. Він був чудовим селекціонером. За багато кілометрів до нього з'їжджалися знавці-садівники. Він нікому нічого не продавав. «Заходьте, їжте!» – запрошував в свій сад. Увечері Федір закинув у піч біле насіння і, сидячи на підлозі, різав гарбузи і буряки. «Андруша, я люблю колір – як бурак» – говорив він мені. Розрізали ананас. Для мене і для них це була новина. Марія стояла весь вечір спершись на бильце свого ліжка. Ми розмовляли – я запитував – вона відповідала.

Згадувала роки, коли в Києві разом з відомими майстринями працювала на фабриці з розпису посуду. Сідали в коло, співали пісні, спілкувалися. Це були її найкращі роки життя. Була з ними і Ганна Собачко-Шостак, але відношення до неї все ж таки було, як до панночки (Ганна починала творчий шлях з розпису тканини на приватній ткацькій фабриці свого батька). За радянських часів Ганна була соціально «не своя». Вчителя свого Г. Синицю поважали, але не подобалося дівчатам, що він знімав зі стін і ховав свої картини, коли до нього приходили гості. Скаржилася на людей, гостей, на їхню байдужість до неї і до її проблем. Не називатиму імена творчої еліти Києва і Львова (режисери, письменники, художники), які приїжджали тільки для того, щоб взяти що-небудь з її робіт. Марія розповідала, що одного разу, коли у неї була висока температура і жар, приїхали дві Волги. «Ви нам не потрібні, нам ваші роботи потрібні». Проходили в кімнати, все фотографували...

Цікаво вона починала малювати. «Спочатку я складаю план» - тобто робила малюнок олівцем. Потім закрашувала фон і тільки потім переходила безпосередньо до відтворення образу. Говорили ми і про війни, і про ядерні бомби і про багато чого іншого.

Поклали мене спати в другій кімнаті, а біля ліжка, в ногах, лежав стіс робіт Марії – гуаші на картонах, від підлоги сантиметрів 80. Зараз ці твори займають почесні місця приватних колекціях, в музеях України і всього світу. Деяких гостей – особливо «своїх» клала на сіні на печі. Юрій Рост, зазвичай, спав там. Федір згадував статтю в літературній газеті Ю. Роста, де автор написав, що Федір в останню мить зістрибнув з потягу Київ-Москва, оскільки ніколи не їздив на потязі і боявся. Насправді у Федора було запалення у вусі і він терпів дикий біль, через що і не потрапив до Москви на виставку родини Приймаченків. Відразу опинився на операційному столі, відмовився від наркозу, терпів біль. Тільки потім лікарі дізналися, хто до них потрапив у лікарню, все закінчилося успішно.

Вранці Федір виніс три маминих роботи і сказав, що Марія Овксентіївна хоче одну мені подарувати, на мій вибір. Я і мріяти не міг, що приїду додому з картиною Марії Приймаченко. Вибрати було важко, особливо між фіолетовим фантастичним звіром і «Бусліком в горосі». Але все таки оптимізм і радісні фарби буслика перемогли. Марія підписала – «Дару на довгу згадку Андрію на щасьця щоб було 5 сінов. 1985 р. «Буслік у горосі» М.П.».

Ну ось, а у мене поки одна дочка. Підписувала вона мені це простим олівцем на сірому картоні. Я дістав їй синій фломастер. Марія здивувалася, як гарно пише. Я був теж здивований, виявилося, що вона не бачила фломастерів. Зі Спілки Художників, членом якого вона була, ніхто ніколи їй їх не привозив, набір я їй залишив.

Вранці Марія говорила, що відразу людину не взнаєш, що коли вона помре, всі на світі про неї почують. Говорила, коли я від неї поїду, щоб передав вітання Пікассо – цей художник дуже мене поважає. Довелося відповісти, що Пікассо жив в Парижі, до того ж – нещодавно помер. Але Марія мала рацію – Пікассо з усіх художників СРСР схиляв голову перед талановитим московським малювальником А. Звєрєвим і «Геніальною українською селянкою».

Потім мене довго проводжав Федір по селу. Всю дорогу до Києва було відчуття ейфорії від побачених нових робіт, бесід, подарунку. У метро я боявся, щоб в натовпі не пом'яли мені роботу Марії. З роками мені багато разів пропонували продати роботу Приймаченко. Відразу, як тільки я приїхав до Дніпропетровська з села Болотня, і в голодні 90-і роки, коли ми виїжджали на р. Оріль і вижили тільки завдяки полтавським селам. Пропозиції надходять навіть зараз, коли я став вже успішним і забезпеченим художником. Тільки ціни пропонують вже інші. Але хто ж продасть цю зустріч, пам'ять, ще і з таким написом-побажанням від Марії Приймаченко «Щоб було 5 сінов». Може вони ще коли-небудь будуть?