Коли вперше у старій діаспорній газеті зауважила коротку інформацію про декоратора сцени до якогось українського свята в Америці на ім'я Олександер Канюка, ще нічого не знала про цього митця, однак тілом прокотилось холодне дрижання, вдаряючи відчуттям чогось страшного, тоді здавалось, що над О. Канюкою висить, розпростерши свої яструбині крила, полюючий канюк. З першого моменту чомусь було ясно, що Олександр (Олександер, Александр) народився восени, пізньої пори, ближче до зими. Так воно і було насправді, як виявилось пізніше. О.Канюка, відомий в Америці український художник, портретист, графік, з'явився на світ 4 листопада 1910 року в с. Гужівка на Чернігівщині. Збереглись спогади Олександра, видані книгою, - „Від Гужівки до Біломорканалу" (АРХІВ ІМ. ДМИТРА АНТОНОВИЧА УКРАЇНСЬКОЇ ВІЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК у США (Фонд 268)). До речі, обкладинка та шрифт книги виконані власноручно, книга рясно проілюстрована, у ній містяться дві фотографії Гужівки, дві карикатури про життя в Радянському Союзі, дві копії власних картин ("Гулаг. ч.2" і "Потойбіч раю"). З десяти ілюстрацій особливо вирізняються чотири: „Весілля в Гужівці", „Краєвид — Ніжин. 1930 p.", „Розкуркулених на заслання", „Прощай, село Гужівка, їду на еміграцію".
Як згадує Олександр про дитинство, життя в українському селі здавалось ідилією. У Гужівці він брав участь у сільському театрі, співав у місцевому хорі, мав багато друзів, міцно тримався українського обрядового календарного кола, типового для сільської громади. То були часи "українізації", Олександр навіть став одним з перших читачів українського "Зернятка". Середню школу закінчував у містечку Ічня (14 км від Гужівки). Бідний хлопчик якийсь час не мав що взути на ноги, щоб справно ходити до школи. Коли ж батько зміг придбати синові шкіряні черевики, Олександр шанував і доглядав за ними настільки добре, що вони слугували йому аж до закінчення "семирічки". Опісля хлопець продовжив навчання у медичній школі в Ніжині.
Юність Олександра припала на страшні роки для України - роки "орадянщення", коли знищувалось усе національне, релігійне, духовне, хоч трохи заможне чи освічене. Українське село ретельно вимордовувалось руками комсомолу та комнезаму, селян системно перетворювали на найбіднішу та найзнедоленішу верству населення. Процеси "розкуркулювання", депортацій, арештів, повалення церков, щоб селяни не могли ніде знайти духовного опертя, породжували бажання тікати від усього цього. Олександр не міг погасити свій внутрішній біль, тож разом з товаришем покидає Ніжин і їде у пошуках роботи світ за очі. Після поневірянь знаходить роботу лісоруба під Жмеринкою, та у 1930 році О.Канюку арештовують як польського шпигуна. Як результат - три роки катівень Гулагу, сім в'язниць. І все це прибране у красиві гасла в газетах та солодкі обіцянки щастя для "своїх", вибраних системою для того "ілюзорного" щастя. Тіло, очі, чутливе серце повсюдно зіштовхувались з голодом, брудом, людськими трагедіями. Про ці злочини проти людини та людства пізніше художник створить кілька документальних полотен, серед яких "На Сибір". Олександер та січовий стрілець Ковальчук, з яким він потоваришував у Гулагу, вирішують тікати. Переодягнувшись у працівників табору, маючи на руках фальшиві документи, запас їжі, одного дня вони покидають зону. Їм навіть щастить - люди, до яких вони звертаються, приходять на допомогу, підтримуючи харчами, надають житло, проте одного разу Канюка знову прокидається у таборі, де має можливість залікувати численні рани. Дивом для нього самого стає те, що за втечу він не отримує жодного покарання. У грудні 1932 року Олександр звільняється з табору в Біломорі з правом вибирати місто для життя 3 роки під наглядом. Він вирішує жити в Сталінграді, по дорозі до Сталінграда потрапляє у Ленінград, де відвідує музеї, включно з виставкою "Бандити" з великими фотографіями Петлюри, Винниченка, Тютюнника і Махна. Його робота у Сталінграді була пов'язана з фармакологією. Однак у нього виникають проблеми з документами, які змушують покинути Сталінград. За порадою знайомого чоловік оселяється в Артемівську, що на захід від Сталінграда. Тут його звинувачують у злочині, якого він не вчинив, - розкраданні ліків. У Радянському Союзі, щоб не опинитись знову у в'язниці, треба було ставати інформатором (усі в'язні знали ці неписані правила). Цього прийняти Олександр тоді не міг, тому просто сідає на потяг і їде до рідного села.
„Та ось підскочив 1933рік" (О.Канюка). Перед чоловіком постає знебарвлена Україна з голодуючими батьками, які за 4 роки, які він їх не бачив, геть помарніли та зістарілись. Йому не залишається нічого іншого, як тікати з Гужівки у пошуках майбутнього. Батько допомагає з "чистими" документами, за якими Олександр має можливість вільно пересуватись по Україні найближчі 8 років. Канюка їде до Полтави, де знову працює у фармації. Тут теж стоїть голод, на вулицях лежать мертві тіла, які не зразу прибираються. Через кілька тижнів Олександр вирушає в Артемівськ на Донеччині. Знову працює з ліками. Артемівськ виявляється значно кращим місцем для життя - добра їжа, добра робота, вечірня школа. Та скоро його забирають у армію, де ставлять в такі умови, що він погожується бути інформатором, проте виконує своїї "обов'язки" геть погано. Його направляють на "чорну" роботу - драяти посуд, прибирати нечистоти, тощо. Виснажений, Олександр підхоплює малярію і стає хронічно хворим. У 1935 році його визнають неспроможним для служби в армії і звільняють. Проте на волі Канюка зустрічає старшу за себе жінку, яка на горілці робить трав'яні настої і ними виліковує його від малярії. Він починає працювати у фармації в Києві, паралельно виконуючи художні завдання пана Рабиновича у нелегальному бізнесі. Стає очевидним, що Канюка наділений мистецьким талантом. До того ж, нелегальна праця дала можливість покращити фінансовий стан та відкрила дорогу до навчання у Київському художньо-промисловому училищі (1938-1941). Ці роки принесли художнику і особисте щастя. Саме тут він знайшов свою кохану Женю Божко. Та недовго довелось насолоджуватись життям - у червні 1941 року Друга світова війна докотилась до України. Художник потрапляє у військовий табір на Сумщині, неподалік від Гадяча. Та вже через тиждень опиняється у німецькому полоні. Від голоду та смерті його рятує талант - виконані ним портрети німецьких офіцерів приносять йому повагу та хліб, а дружба з капітаном Гельмутом дає можливість подорожувати вільно по всій тогочасній Німеччині. Скориставшись нагодою, Олександр тікає і знову стає вільною людиною.
Одного разу на маршруті між Гужівкою і Києвом він знаходить свою кохану. Ця зустріч разом з радістю принесла великий біль - Женя признається, що їх відносини не були чесними, що її змушували збирати інформацію про Олександра.
У грудні 1943 року стає зрозуміло, що німці війну програють. З двома зовсім маленькими доньками Канюка сідає на потяг, заявляючи, що він "фольксдойче", тобто етнічний німець. Укотре виробляє нові документи, щоб отримати можливість жити. Їде у Польщу, живе в Лодзі, потім у Шльонську. Зрештою залишає молодшу півторарічну Надійку в українській сім'ї в Лодзі, а сам їде зі старшою Вірочкою далі на захід. Кінець війни зустрічає в Ерфурті, знищує документи та виробляє "остарбайтера". У повоєнні роки його пригоди продовжуються - він змінює кілька робіт, включаючи короткочасне перебування у велосипедній банді, що обкрадала німців, відвідує радянський табір переміщених осіб ДіПі біля Ерфурта, куди дозволялось заходити, але права виходу не було. Кілька місяців проживає у Касселі, де малює портрети американських солдатів. З 1946 по 1951 навчається в Академії мистецтв у Мюнхені у німецьких професорів, де відзначається майстерністю - його графічна робота "Біломорканал" зайняла третє місце у конкурсі Академії. У Мітенвальді Олександр оформляє статус біженця (діпі) офіційно і у 1950 році разом з дочкою Вірою виїжджає у США. Відомо, що художник жив у Міннеаполісі і працював графіком у Sperry Univac. Після виходу на пенсію продовжував малювати і виставлятися у північній частині США та Канаді. У 1992 році відвідав уже незалежну Україну, любов до якої проніс через усе життя, малюючи її страдницьку та героїчну історію, зокрема у художніх роботах: "Гулаг №2», «Вінчання»,«Розкуркулення», «Тарас Бульба» , графічних - «Українці, геть з України», «Гулаг № 2», «Задвірки раю»...
26 лютого 2000 року у віці 90 років Олександер Канюка покинув цей світ, спізнавши за життя бурхливі океани горя і випивши не одну чашу радості, виживши завдяки неабиякому винахідництву та таланту в ясному світлі людської підтримки у моторошні часи, коли затемнення у пустелях душ вели до спустошення всього світлого, що знаходилось навколо. (https://www.facebook.com/events/205206787227/ та http://artanija.com/oleksandr-kanyuka)
