Він не спортсмен, але своїм прикладом здатен надихнути вас відірватися від дивана та струсити пилюку й павутину із вашого велосипеда. 73-річний лікар Микола Цяпкало за останніх кілька років здійснив дві великі велоподорожі.
Майже два роки тому Микола Цяпкало вирушив у подорож велосипедом до Парижу, де жив і навчався внук Миколи Юхимовича Нізар, який з радістю зустрів дідуся – мандрівника.
Та пройшов час — і Микола Юхимович знову зібрався в дорогу. Цього разу 73-річний українець вирішив завітати в гості до доньки і її сім’ї, які проживають в Африці – в Марокко.
Цього літа він із Київської області доїхав на велосипеді в африканське місто Марракеш, аби погостювати в дочки. Так він здолав на велосипеді біля 3400 кілометрів шляху через всю Європу до Африки!
«Велосипеди для подорожей складав собі на замовлення»
– Ідея поїхати в подорож Європою в мене була давно, – розповідає Микола Юхимович. – Навіть автомобіль собі придбав, аби показати дітям світ. Але на той час можливості такої не було, все робота-турботи. А потім дочки мені сказали, що така мандрівка буде дуже дорогóю. Тож уже через багато років я повернувся до цієї ідеї, але вже не за допомогою автомобіля, а з велосипедом.
Ніяким професіоналом у спорті я не був, тільки в дитинстві, як і всі хлопчаки, любив поїздити на велосипеді. А це вже в останні роки захотілося спробувати, а чи зможу я знову покататися на двох колесах? Сів – та й поїхав, правду кажуть, що розучитися їздити на велосипеді не можуть.
Спершу, щоб перевірити сили, накатав певний кілометраж, проїхавшись у сусідній населений пункт – кілометрів 20 наїздив і навіть не стомився. Підрахував подумки: якщо долати в день до 100 км, то можна пробувати. Тоді вже відважився у свою першу велику подорож. Влітку 2017 року вирішив поїхати у Францію, до свого внука Нізара, який проживає в Реймсі неподалік від столиці. Відстань від Ірпеня до Парижа – замалим не 2400 км. Вирушив 31 серпня, прибув у кінці вересня. Велосипеда залишив Нізару – а назад полетів уже на літаку. А він почастував мене борщем, зводив у Реймський собор, де брала шлюб із французьким королем наша київська Анна Ярославна, а також ми з’їздили в Париж – до Ейфелевої вежі та Джоконди.
Зібрався в дорогу, склав маршрут, перевірив справність велосипеда і наприкінці липня вирушив в дорогу.
Подорож в гості до дочки Марини, в Марокко, планував ще на 2018 рік. Встиг відкрити візу, придбати страховку, але так трапилося, що зламав вдома руку – чіпляв карнизи дочці Каті, довелося відкласти, — пояснює 73-річний мандрівник. — Цього року вже підготувався більш серйозно, склав маршрут і подався, як кажуть, у світи.
За сорок днів Микола Юхимович добрався з Ірпеня до Барселони. Дорогу свою легкою не називає, дається взнаки й вік, і незнання англійської мови. Скажімо, в Хорватії, де довелося спілкуватися з місцевими, говорив українською і здогадувався, що кажуть його співрозмовники – мова наша дещо схожа.
Подорожував півднем – їхав здебільшого берегами морів. Перетнув Угорщину, Хорватію, Словенію, Італію й Іспанію, аж доки не вирушив з Барселони літаком і на паромі до Марокко сусідньої Африки. «І хоч стояла спекотна погода, та це все ж краще, ніж дощі, — зізнається велосипедист – мандрівник, — бо ночувати доводилося в наметі, а то й під відкритим небом». Ціни на житло на півдні Європи «кусаються» – аби переночувати одну ніч у готелі, потрібно викласти сто – сто п’ятдесят євро. Та й харчування, за словами Миколи Юхимовича, дороге. Тож ще в Україні запасся кашею у пакетиках, сухими сніданками. Це й виручало в дорозі, власної їжі вистачило аж до Іспанії.
Довелося Миколі Юхимовичу поспілкуватися й з іноземними поліцейськими. Він до цих пір згадує, як в Барселоні він не міг втрапити до аеропорту, бо велосипедом туди їхати було заборонено. Зважившись, почав їхати велосипедом, та вже за мить його зупинили поліцейські. Але стражі порядку не лише не покарали туриста, а й викликали йому таксі, щоб довезло до аеропорту.
Приємною несподіванкою став для мандрівника й прийом у столиці Марокко Маракеші (у перекладі Земля Бога).
Донька перед приїздом батька поділилася гарною новиною зі своїми українськими друзями з діаспори, а ті, в свою чергу, запросили консула на зустріч українського гостя. «Їй Богу, я відчув себе щонайменше президентом, — посміхаючись, розповідає Микола Цяпкало. — Грав оркестр, були квіти й коровай, український прапор. Дуже приємно, повірте».
Жалкує чоловік, що дуже мало побув у Марокко, – закінчувалася марокканська віза. Але втішається тим, що побачив рідних, подихав свіжим морським повітрям та на собі відчув, що таке жити в Європі. «Я був щасливий, подорожуючи над самим морем, — зізнається. — У цій подорожі відпочив душею й відкрив для себе багато нового».
І хто знає, куди наступного разу подасться Микола Цяпкало? До речі, його внук Нізар перевівся на навчання до Канади – у Монреаль. То, можливо, наступна подорож лебединця – мандрівника буде саме туди?