Неймовірна подія! До Дня захисту дітей стіни Адміністрації Президента України були прикрашені монументальним настінним розписом, який створили юні художники з Києва та Донбасу.

 

Впродовж 2 днів 120 дітей намалювали свої мрії про Україну прямо на білих стінах будівлі, яка для українців завжди була символом "радянщини" та закритості влади від суспільства.

 

І тепер цей "сталінський ампір" у серці Києва сяє з середини світлом дитячих посмішок, надзвичайною силою дитячої енергії та позитиву, які відчують наші гості з усього світу. Юні художники були запрошені в рамках підготовки презентації в галереї Адміністрації Президента Second Floor Art Center виставки картин учасників Міжнародного художнього конкурсу для дітей з Української діаспори - "Де я - там мій прапор", ініційованого ГО "Український кризовий медіа центр".

 

120 малюнків юних киян та вимушених переселенців з Донбасу створили на стінах Second Floor Art Center символічну "стрічку", яка об'єднала собою 16 найкращих картин юних українців, учасників конкурсу "Де я - там мій прапор" з різних країн світу від Америки до Австралії. Такого ще не було у світі: тепер дитяча творчість на найвищому державному рівні барвисто промовляє до Світу, презентуючи красу, молодість України та запевняючи, що в нас є чудове майбутнє!

 

Відкриваючи виставку, Президент України Петро Порошенко разом із дружиною Мариною зазначили, що створити такі малюнки, не маючи в серці любові до України, просто не можливо! Марина Порошенко висловила переконання, що нинішнє покоління українських дітей – особливе. «Особливі, тому що ви народилися вже в незалежній Україні і ви вже знаєте, що таке гордість, незалежність, свобода, і будете відстоювати всі ці поняття», - зазначила вона.

 

 

Співзасновники ГО "Український кризовий медіа центр" та ініціатори створення арт-простору Адміністрації Президента Second Floor Art Center Геннадій Курочка та Наталя Попович у своїй промові побажали, щоб прагнення втілити мрії наших дітей стало найпотужнішим джерелом натхнення для ефективної роботи влади.

 

Куратор та натхненник проекту "Де я - там мій прапор" Марія Ковалевська, художник, дизайнер, викладач, член Спілки художників України, розповіла більш детально про виникнення ідеї та перебіг проекту:

" "Де я - там мій прапор" став для мене частиною життя на 2,5 роки. Ще до того я проводила активну діяльність у напрямку культурної дипломатії, співпрацюючи з українською діаспорою та презентуючи разом українську культуру за кордоном, організовуючи за кордоном художні виставки та майстер-класи для українців та іноземців. Проект «Де я – там мій прапор» - це приклад того, що держава стає відкритою до ініціатив молоді. Я не побоялася звернутися до Адміністрації Президента з пропозицією і знайшла відгук, і ми зрозуміли один одного, знайшли точки дотику, і тому народився цей проект. Як куратор, я надзвичайно щаслива, що мені випала така вдача - допомогти голосу дітей України прозвучати серед гамору та жорстокості дорослого світу, щоб почули, щоб звернули увагу, щоб задумалися! Я надзвичайно насолоджувалася процесом підготовки, а саме спілкуванням з дітьми та їх батьками! Наскільки кожен учасник був доброзичливим, старанним, щирим у своєму намаганні створити найкращу картину для конкурсу, який дає їм можливість відчути свою Батьківщину ближчою. З багатьма ми стали друзями, спілкуємося, вітаємо зі святами, з деякими вже вдалося зробити спільні проекти в діаспорі. У конкурсі "Де я - там мій прапор" взяли участь 86 дітей українців з діаспори з 22 країн світу. Для участі в експозиції були відібрані 16 робіт. Це не просто 16 малюнків. Це 16 історій дітей, родин, які з різних причин полишили Україну, але зберегли її в серці, і далеко-далеко від Батьківщини лишаються українцями та дітей своїх виховують у дусі українства. За умовами конкурсу, діти зображували найвідоміші краєвиди країн, в яких вони живуть. А головним героєм кожної "історії" став український жовто-блакитний прапор, який всюди слідує за українцем, де б той не був! Учасниками виставки стали: Агріопулос Перікліс Марія Ляш, Ірландія Віцяк Роман, Португалія Тимчук Діана, Італія Лубів Богдан, Іспанія Каріна Маловшек, Словенія Студенкова Богдана, Словаччина Крістенсен Валерія, Данія Трочинська Руте, Естонія Істоміни Валерія та Ірина, Швейцарія Кисильова Яна, Китай Мандзій Стефанія та Софія, Австралія Марчук Марія, США Кука Григорій, Росія Також ми обрали одного переможця - Мелісса Довгій з Бразилії, українка за походженням, але її пращури 100 років тому переїхали до Бразилії у пошуках кращої долі. Вона не розмовляє українською, але пишається своїм корінням та тим, що є нащадком багатої та давньої культури. Мелісса та її мама отримали поїздку до Києва на відкриття виставки, що стало для них першим в житті відвідуванням України. Як куратор, як інсайдер, щиро можу запевнити, що виставка "Де я - там мій прапор" дійсно вразила чиновників, вони згадали, що були дітьми, і дуже раді, що діти завітали до АП, а самі юні художники, їх батьки, вчителі, з якими я працювала над створенням проекту, насправді розуміють, що ми маємо об'єднуватися, співпрацювати з владою, і в нас має бути спільна мрія - щаслива Україна та українці, які не будуть шукати кращої долі на чужині," - розповіла гостям презентації Марія Ковалевська.

Виставка "Де я - там мій прапор" - це важлива та безпрецедентна подія для новітньої України: Президент відкрив двері Адміністрації для дітей, відкрив двері "влади" на зустріч майбутньому України! Зміни відбуваються, їх не спинити!

У перший день вступу у дію безвізого режиму з країнами ЄС 11 червня 2017 року працівники українських консульств прибудуть до аеропортів Німеччини, щоб допомогти громадянам України у разі виникнення ускладнень при перетині кордону ЄС.

У рамках соціального проекту допомоги дітям, що постраждали внаслідок військового конфлікту на сході України, «Допомога дітям АТО» відбулася видача більш ніж 180 кг необхідної речової допомоги для вимушено переміщених осіб та родин-учасників АТО.

Дякуючи громадській організації української діаспори у США RAZOM, а саме ініціативі ToyDrive for Ukrainian Kids, більш ніж 20 родин отримали необхідні літні та зимові речі.

Це стало можливим завдяки активній громадянській позиції Оксани Литвин, Іванки Яремчук та Оксани Корпош, які вже не вперше допомогають Україні. 17-ти літня пластунка Іванка Яремчук з м. Нью-Йорк зорганізувала збірку одягу для соціально незахищених верств населення в Україні.

Протягом двох тижнів згідно з дозволом директора середньої школи «Notre Dame», голови престижної балетної школи в центрі міста і ради директорів мешканового будинку пластунка щодня проводила збірку добровільних пожертвувань одягу у трьох місцях в місті Нью-Йорк.

Відбулась чергова поїздка волонтерів організації “Вільні Люди” на передові позиції українських військових в зоні АТО: підрозділів Головного Управління Розвідки (ГУР), Сил Спеціальних Операцій (ССО) і танкової батальйонної тактичної групи.

Хлопців відвідав Ігор Козак (Ihor Kozak) – представник Українських Державницьких Організацій Канади, військово-політичний експерт Канади та США, офіцер у відставці Збройних сил Канади, який за час служби побував у багатьох гарячих точках (зокрема Афганістані), а також заступник Керівника Проводу “Вільних Людей” Serhii Kuzan.

Маршрут пролягав по лінії розмежування в зоні АТО, а загальний кілометраж склав більше 1300 км.
Було передано допомогу загальною вартістю 135 000 грн.

kuzan-ato

Більше трьох років “Вільні Люди” співпрацюють з українською громадою Канади, яка через фонд Friends of Ukraine Defense Forces Fund (Фонд “Приятелі Збройних Сил України”) системно здійснює гуманітарну допомогу цим підрозділам, починаючи від військового одягу, спорядження, оргтехніки, транспорту, і закінчуючи допомогою пораненим бійцям, родинам загиблих.

“На відміну від більшості експертів у Брюсселі, Вашингтоні чи Оттаві, Ігор не один день був в околицях Донецька, з яких неозброєним оком видно пересування російських терористів, на відстані пострілу снайпера. Мало хто готовий їхати на передові позиції, щоб поспілкуватися з бійцями, побувати на тренуваннях, особисто випробувати їхню техніку та зброю, дізнатись про реальний стан справ на фронті, проблеми та потреби, передати їм допомогу, зрештою – просто з’їсти з ними солдатської їжі”, – говорить Сергій Кузан.

Але найголовніше, за його словами, Ігор Козак від імені Української Діаспори засвідчив підтримку бійцям. Він системно лобіює інтереси України в Вашингтоні та Оттаві на найвищому рівні, спростовує російську дезінформацію.

“Я приємно вражений прогресом українських воїнів з часу свого останнього візиту: покращилось забезпечення, зброя, поступово впроваджуються стандарти НATO. Окремо відзначу високий фаховий рівень та бойовий дух особового складу. Це стало можливим не лише завдяки матеріальній допомозі, але й постійним навчанням військових інструкторів країн НАТО, зокрема місії канадійських військових. До речі, минулого місяця українській громаді Канади вдалось переконати уряд цієї країни продовжити місію ще на 3 роки”, – говорить Ігор Козак.

Зазначимо, що військові ССО, Танкової батальйонної тактичої групи та ГУР – висококваліфіковані бійці, що здійснюють розвідувальні операції, коректують вогонь, виявляють і ліквідують терористів, попереджують терор проти цивільного населення.

“Надзвичайно вдячні українцям Канади. І мова йде не лише про матеріальне забезпечення, що безперечно є важливим, а й про моральну підтримку. Значно легше йти в бій, відчуваючи за спиною українців з усього світу”, – зазначають бійці.

Важливо відзначити, що тісна співпраця мережі “Вільні Люди” з Фондом “Приятелі Збройних Сил України” триває з самого початку російсько-української війни. Так, лише з початку 2017 року з боку Фонду була надано допомогу бійцям Добровольчого Українського Корпусу (30 000 грн.), 92 бригаді ЗСУ (20 000 грн.), Спецпідрозділу сил АТО (160 000 грн.), Аналітичному центру СБУ у АР Крим (39 000 грн.), 3 полку Сил Спеціальних Операцій ЗСУ (195 000 грн.), 131 Окремому розвідувальному батальйону ЗСУ (46 000 грн.), Роті поліції “Чернігів” (10 000 грн.), 54 бригаді ЗСУ (30 000 грн.). Бійцям ДУКу передано уніформу, взуття, теплий одяг; 92 бригаді ЗСУ було налагоджено водопостачання до позицій; Спецпідрозділу силам АТО надано каски, бронижилети, тактичне взуття, одяг, сумки; 131 ОРБ відремонтовано три бойові автотранспортні засоби, а 93-ій ОМБ придбано автомобіль. Також надається системна допомога пораненим бійцям і сім’ям загиблих.

21 травня 2017 р. у м.Волноваxa відбудеться перший всеукраїнський жіночий форум "Роль жінки в зоні АТО".

Всеукраїнський жіночий форум «Роль жінки у зоні АТО» – унікальна за масштабом, змістовним наповненням та ціннісним підходом подія для всієї України!

Мета Всеукраїнського жіночого форуму «Роль жінки у зоні АТО» – консолідація жінок політики, бізнесу, соціальної, медичної, освітньої, культурної, сфери життя задля встановлення миру в Україні, розвитку і підтримки дітей та активних жінок із зони АТО.

Учасники: бл. 500 осіб – представниці дипломатичних структур, політикуму, бізнесу, засобів масової інформації, керівники громадських організацій, політичних партій, наукових та аналітичних центрів, міжнародних організацій та фондів з різних регіонів України та світу.
Спікери та модератори: дипломати, представники уряду, народні депутати, депутати міських і районних рад.

СЕКЦІЇ ФОРУМУ
1. Роль жінки у зоні АТО.
Сприяння ґендерній рівності, розширення прав і можливостей жінок у зоні АТО. Роль жінки у встановленні миру та запобіганні конфліктам.
2. Кращі практики політичних, соціокультурних, освітніх, медичних, молодіжних та волонтерських проектів, реалізованих жінками у зоні АТО та за її межами.
Презентації кращих практик реалізації в Україні актуальних проектів у галузях: освіта, культура, соціальна сфера, спорт, бізнес, медицина, туризм, сільське господарство тощо.
Робочі мови форуму українська та російська. Обговорення тем секцій серед учасників відбуватиметься під час панельної дискусії після виступу спікерів.

Організатором форуму виступає Журнал «БізнесWOMAN». Офіційний партнер: Громадська спілка «Промінь Україна». Партнери: Жіноча рада Донбасу, Міжнародне Бізнес Об’єднання, БФ «Я – Волноваха», ГО «Промінь Волноваха», ГО «Promote Ukraine» (Бельгія), ТОВ «Українсько-Грецька Думка» (Греція), ГО «Жіноча рада Грузії», ГО «Світове Українство», Національний проект «Книга рекордів України», ГО «Українська Жіноча Варта», ГО «Інститут партнерства та сталого розвитку», Business Gathering, ТОВ «Тін Імпекс», Центр міжнародного приватного підприємництва CIPE (США), International Media Portal – Fashion Diplomacy та ін.

Участь у Всеукраїнському форумі «Роль жінки у зоні АТО» для жінок безкоштовна за умови попередньої реєстрації  та отримання е-запрошення.

Реєстрація на форум за посиланням: ato.businesswoman.org.ua

У суботу, в офісі Громадської платформи «Люди допомагають Людям», звучали спогади, були сльози, квіти, подарунки, добрі слова та дружня атмосфера. А причиною цього, став візит представника української спільноти з Австралії Валентина Шиманюка, який привіз і передав сімом родинам з Києва та області (за вибором діаспори), підопічним Громадської платформи «Люди допомагають Людям», сувеніри та фінансову допомогу, у сумі 1 400 австралійських доларів ( 200 дол. кожній родині).

Так, допомогу отримали:

  1. Родина Вдовича Святослава Петровича (м. Київ). Залишилася дружина Ганна та троє дітей: Олексій, Ілля, Федір. Отримали 200 австралійських доларів.
  2. Родина Мостіпана Олександра Вікторовича (м. Київ). Залишилася дружина Наталія та дві доньки: Ярослава і Ніка. Отримали 200 австралійських доларів.
  3. Родина Дорошенка Олега Вікторовича (м. Київ). Залишилася дружина Сніжана та двоє синів: Федір і Максим. Отримали 200 австралійських доларів.
  4. Родина Бабича  Ярослава  Леонідовича (м. Київ). Залишилися дружина Лариса та троє дітей: Святослав, Владислава, Дарина. Отримали 200 австралійських доларів.
  5. Родина Корчовного Романа Михайловича (м. Київ). Залишилася дружина Ірина та син Дмитрій. Отримали 200 австралійських доларів.
  6. Родина Бочарова Романа Олександровича (Київська область). Залишилася дружина Ірина та троє дітей: Марія, Амалія та Анна. Отримали 200 австралійських доларів.
  7. Родина Вахнюка Олександра Миколайовича (м. Київ). Залишилася дружина Юлія та дві доньки: Ксенія та Варвара. Отримали 200 австралійських доларів.

Українці в Австралії об’єднані у різні організації. Всі вони уважно слідкують за подіями в Україні та за можливості, надають підтримку. Так, Союз українок Південної Австралії, який очолює Ірина Буженко, організувала в Аделаїді до Великодніх свят ярмарок, на якому продавалися українські страви, приготовані власноруч. Кошти від їх продажу і були спрямовані на допомогу київським родинам. Завершилася зустріч дружин загиблих Героїв із паном Валентином чаюванням та невимушеними розмовами і спогадами про життя.

Команда Громадської платформи «Люди допомагають Людям» та дружини загиблих, висловлюють подяку українцям Австралії за їх небайдужість та бажання допомогти родинам, які втратили найдорожче: чоловіка та батька. Сподіваємося, що така доброчинна акція стане гарним прикладом і об’єднає українців діаспори для допомоги родинам загиблих в АТО. А пан Валентин пообіцяв, що по приїзду до Австралії, розповість місцевій громаді про нашу платформу та родини, які потребують допомоги.

Джерело: lpl.com.ua

Її прізвище перекладається з англійської як "благословення". І, зустрівшись із нею, розумієш чому. Висока білявка Брія посміхається мені, тільки-но помітивши у кав’ярні в центрі Львова, де ми зустрічаємося для інтерв’ю. На ній сорочка і джинси, мінімум макіяжу. Вона трохи бліда, адже тільки напередодні повернулася з поїздки у Каліфорнію. Зміни часових поясів даються взнаки.

"Нічого, — каже вона. — Треба перетерпіти і не заснути вдень, щоб адаптуватися". Брія знає, про що каже, бо літає до рідної Америки останнім часом доволі часто, на гастролі й до рідних.

Брія Блессінг — американка, але вже понад 20 років мешкає в Україні. Вона вільно спілкується українською, добре знає українську історію та навіть мріяла про український паспорт.

Спiвачка народилася в маленькому містечку Шугар Ленд у Техасі. Її батько Марк Блессінг — пастор, який став місіонером. Наприкінці 1992-го він із дружиною Рондою та трьома доньками — Брією, Ліндою та Крістою — переїхали спочатку до Луганська, де прожили 4 місяці, а на початку 1993-го — до Львова. Тут Марк Блессінг заснував євангельську церкву "Живе Слово". Нова домівка настільки полюбилася американцям, що вони й не думають повертатися.

Брія самостійно опанувала вокал, фортепіано, гітару, флейту. До 25 років займалася музикою винятково у рамках церковної діяльності. Далі почала публічні виступи в одному з львівських джаз-клубів. Друзі неодноразово просили Брію взяти участь у численних талант-шоу на телебаченні, але вона відмовлялася. Аж поки 2014 року врешті погодилася спробувати сили в “Голосі країни”. Пройшла відбір із піснею "Я піду в далекі гори…” та потрапила до команди Святослава Вакарчука. Після шоу вирішила займатися музикою професійно. Пише пісні англійською та українською, записала два альбоми, є автором пісні "Я відчуваю тебе", що стала саундтреком до фільму "Жива".

Про Україну

Вам було лише 13 років, коли ви переїхали з родиною до України. На початку була депресія?

— Депресія була до від'їзду, бо я дуже не хотіла їхати. Але потім, уже в Україні, мені було все дуже цікаво. Я була дитиною, вперше за кордоном, куштую іншу їжу, чую іншу мову, бачу інших людей.

Вам допомагали родичі чи знайомі?

"Усі творчі люди були прогресивні для свого часу. Вони зробили щось нове, таке, що до того ніхто не робив. Тільки через це вони стали відомими"

— Фінансова допомога була зі Штатів, особливо на початку, коли в нас не було нічого. Допомагала церква, родичі, писали нам листи, дзвонили, щоб підтримати. Ну а на місці ми знайшли собі нових друзів і вже допомагали один одному.

Ви казали, що в батьків не вистачило грошей на вищу освіту для вас і ви отримали лише домашнє навчання.

— Так. В Америці є така система — "Домашня школа". Дуже багато батьків вирішують навчати своїх дітей вдома. Є спеціальні підручники для домашнього навчання. Я була старша і займалася сама, а мама більше працювала із сестрами.

У нас зустрічається такий стереотип, що дитина не соціалізується, якщо не буде ходити до школи. Його, я думаю, легко зруйнувати на вашому прикладі.

— Так, я зустрічала такий стереотип, але це дуже смішно. Наприклад, в Америці я знаю багатьох дітей, які навчалися вдома, і вони розмовляють зі мною на рівних. А діти, які ходять до школи, не можуть зв'язати двох слів, не вміють нормально розмовляти з дорослою людиною.

Про музику

Як ви почали займатися музикою. Хто вас навчав? Я знаю, що ваш тато був музикантом у юності.

— Ніхто мене систематично не вчив. Я ходила на фортепіано один рік, коли мені було вісім. Але я була лінивою й казала: "Мамо, я не хочу займатися, хочу бавитися!" (сміється). Музика завжди оточувала мене. Це була частина життя, як їжа, як школа, як сон. Батьки співали в церкві, грали на фортепіано. Ми, діти, теж грали, співали постійно. Через те, що музика завжди була навколо, я ніколи її серйозно не сприймала. Тому на вокал я ніколи не ходила і навіть не думала про це. Я вперше почула про уроки вокалу десь 15 років тому.

Про "Голос країни" ви вже багато розповідали. Розкажіть про "Проект Івасюк. Перезавантаження", у якому ви брали участь.

До речі, ви перший журналіст, який згадує про нього. Цей проект взагалі один із найулюбленіших проектів, у яких я брала участь. Це була ідея Андрія Сидора (організатор багатьох львівських фестивалів. — Фокус). Він вирішив взяти пісні Івасюка та уявити, як би вони звучали, якби Івасюк жив сьогодні.

Усі творчі люди були прогресивні для свого часу. Вони зробили щось нове, таке, що до того ніхто не робив. Тільки через це вони стали відомими. Тому, як на мене, ця ідея дуже доречна. Ці пісні дуже важливі для майбутнього України. Але вони не виживуть у тій формі, у якій вони зараз є, бо молодь їх не слухатиме.

Ми зараз із гуртом "Шоколад", із яким виконували твори Івасюка, мріємо зробити повноцінний проект з його пісень по-новому. Можливо, навіть альбом і концертний тур по Україні буде.

Про АТО

Наприкінці грудня минулого року Брія їздила з різдвяним туром по Штатах. Кошти від концертів для української діаспори пішли на потреби військових у зоні АТО, куди співачка навідується регулярно.

У січні ми зробили невеличкий тур у зоні АТО — проїхалися по точках, де наші військові воюють. Ми купили багато речей, які їм потрібні, а також гостинці — львівський шоколад, львівську каву. Бо це ж Різдво.

Котра це була ваша поїздка на схід?

— Я не знаю, може, шоста чи сьома.

А скажіть, вперше було страшно їхати?

— Щоб аж страшно — ні. Я розумію, що є небезпека, але це мене не зупинить. Бо це важливіше, ніж страх. Я не боюся смерті взагалі, бо з семи років віддала життя Господу і знаю, що буду з ним, коли помру. Мені страшно за людей, які зі мною їздять, та за хлопців, які там є. Мене постійно просять журналісти та друзі взяти їх із собою, але я відмовляю. Бо якщо з ними щось трапиться, я не знаю, як житиму із цим далі.

Ви ж їздите не на передову?

— Ні, ми їдемо саме на передову. Наприклад, цього разу на одній з точок стріляли, коли ми там були. А після того, як ми поїхали, снаряд упав просто на те місце, де стояла наша машина.

Я чула, що зараз терористи стріляють у волонтерів, щоби вкрасти потім речі, котрі волонтери привозять нашим хлопцям.

Ваша родина спочатку переїхала до Луганська зі Штатів. Але ви там були досить недовго. Чи залишилися у вас якісь зв’язки з луганчанами?

— Так, у нас є друг — пастор. Вони з дружиною — вона американка, до речі, — досі живуть у Щасті, служать.

Про мову

В одному з інтерв’ю з вами прочитала фразу, що переселення на східні території України російськомовних людей призвело до тих проблем, які у нас є зараз. Чи дійсно ви вважаєте, що мова — це головна причина?

— Мене, здається, не зовсім правильно зрозуміли. Я вважаю, що мова дуже важлива, але, чесно кажучи, мені здається, що мова у Львові та в Києві є більшою проблемою, ніж на сході. Львів’яни й кияни мають можливість розмовляти українською, але так не роблять. Я з більшим розумінням ставлюся, коли люди зі сходу розмовляють російською, ніж коли я чую російську в Києві чи у Львові.

А більше стало російської мови у Львові протягом останніх років?

— Так, однозначно. У 90-х роках, коли ми переїхали сюди з Луганська, ми тільки трошки знали російську мову, а української геть не розуміли. З нами навіть відмовлялися спілкуватися тоді. І, може, хтось скаже, що це погано, що це неправильне ставлення, але я вважаю, що це дуже класно! Це змусило нас вивчити українську мову.

Моя позиція щодо мови може здатися трохи складною. Багато людей хочуть сказати, що я націоналістка. Але це не так. Дуже багато моїх друзів між собою спілкуються російською, бо це їхня перша мова. Людина набагато важливіша, ніж мова, якою вона розмовляє. Але я люблю українську мову і хочу, щоби вона жила і процвітала. Звичайно, я розумію, що не можу нікого змусити розмовляти українською. Це має бути власний вибір.

Що, на вашу думку, найбільше спонукає розмовляти українською? Що ви думаєте про мовні квоти на радіо та інші адміністративні важелі впливу на цей процес?

— Я вважаю, що квоти і нормативи — це нормально. Я можу порівнювати Польщу і Україну. Ми почали їздити в Польщу, коли переїхали у Львів. Це теж було одразу після того, як вони стали незалежними від Радянського Союзу, але там одразу не було чути російської. Поляки зрозуміли, що ця мова була частиною того режиму, який тримав їх під контролем.

Мені здається, що мова — це одна з причин того, чому в Польщі було більше змін, ніж в Україні. І там не те що були квоти, а просто перелом — не буде більше російської мови на радіо, телебаченні тощо.

Але знову ж таки, не можна змусити любити. Ти не можеш змусити свого чоловіка любити тебе. Ти тільки можеш надихати його на це. Так само і з мовою — наприклад, я через свої пісні маю надихнути інших людей любити українську мову.

Про корупцiю та емiграцiю

Ви брали участь у Майданах і 2004–2005, і 2013–2014 рокiв. Можете порівняти їх? Вас відпускали батьки в Київ?

— Вони радили не їхати. Але ми з сестрою відчували, що маємо бути там. Та сталося так, що були на Майдані кілька днів. Думали, що коли ми будемо просто мовчати й робити свою справу, нас не помітять. Але там було дуже багато журналістів, і навіть просто люди з мобільними підходили до нас, робили фото. Нам стало дуже незручно, бо нас як американців могли просто депортувати з країни. Тому ми поїхали додому.

Які ваші враження після Майдану? Чи змінилося ставлення людей до корупції, наприклад? Ви казали, що корупція — то наш найбільший ворог.

"Я дуже поважаю українців, які мають можливість виїхати, але залишаються і щось роблять для того, щоб майбутнє України було кращим. Це дуже нелегко"

— Я знову бачу апатію. На жаль, багато людей як давали хабарі, так і дають, а ті, хто брали, досі беруть. Але є й молоді люди, які вже не сприймають те, що було раніше в країні. Вони роблять усе, щоб змінити менталітет, побудувати тут краще суспільство. Ця молодь увійде у підручники історії як герої, які змінили країну.

Як ви ставитеся до людей, які втомилися стикатися з корупцією у всіх сферах, які хочуть, щоб їхні діти мали більше шансів отримати гарну освіту та заробляти на життя улюбленою справою?

— Звісно, я їх розумію. Якби я тут народилася, хто знає, що б я робила. Мені, як людині, яка має американський паспорт і може їхати куди завгодно, дуже легко сказати, що ви не маєте залишати Україну. З другого боку, я можу виїхати, але я тут живу, це мій власний вибір.

Я не можу засуджувати когось. Якщо вони хочуть мати легше життя, хто я така, щоби сказати, що вони не мають на це права? Я дуже поважаю українців, які мають можливість виїхати, але залишаються і щось роблять для того, щоб майбутнє України було кращим. Це дуже нелегко.

Про Америку

Ви не будете міняти паспорт на український?

— Дуже хотіла, але зараз ні. Я досліджувала це питання: ні Америка, ні Україна не дозволяють мати подвійне громадянство. Тож мені потрібно цілковито відмовитися від американського. Поки в мене будуть там бабусі, дідусі, я не можу сказати, що я готова до цього.

Ви відчуваєте себе зараз українкою чи американкою?

— Я просто людина. Я віруюча людина, і це головне. А хто я за національністю — я не знаю. Після "Голосу країни" мене почали про це питати. Спочатку я казала, що українка. Потім подумала, що я більше американка. А потім вирішила: а чого я маю вибирати?

У мене є подруга, яка виїхала у Штати у віці 10 років, їй зараз 25 років. І вона каже, що залишилася українкою. А як вам за ці роки проживання в Україні вдалося вписатися в українське життя?

— Це не завжди було так. Десь перші років вісім, як ми жили в Україні, я точно вважала себе американкою. Я думала, що англійська краща, що Америка краща. Моє серце було закрите для України. І, звісно, через це я не могла полюбити Україну, не могла побачити її такою, яка вона є. Але в одну мить Бог просто змінив моє серце, відкрив мої очі. І я побачила все навколо, що я пропустила за всі ці роки. Потім я пішла в інший бік. Я почала казати, що українське найкраще, і почала не любити свою рідну землю. І тільки за останні два роки нарешті Бог допоміг мені знайти якийсь баланс. Бути відкритою і до України, і до Америки.

Зараз я намагаюся підбадьорити діаспору в Америці. У деяких людей та сама проблема, що була в мене. Вони закриті для Америки. Це дуже добре, що вони люблять свою країну, але вони багато пропускають того, що навколо.

Можете сказати що відрізняє нас від американців?

— Тут спокійніше. Люди вміють відпочивати, піти на каву, просто гуляти в місті. Я пам’ятаю, як була одного разу в подруги в Америці. Після вечері в неї вдома я кажу: "Імі, давай гуляти". Вона так дивиться на мене трохи здивовано й каже: "Гуляти?" — "Так!" — "Ок, я буду готова через 5 хвилин". Я думаю, для чого їй треба готуватися? Вона пішла у свою кімнату, а повернулася в спортивному костюмі. Я кажу: "Що ти робиш? Я не хочу бігати, я хочу просто спокійно гуляти по вулиці". Вона каже: "Бріє, ми тут так не робимо!". Я кажу: "Давай спробуємо. Я обіцяю, тобі сподобається!"

Своє майбутнє ви не пов’язуєте з Україною чи Штатами?

— Ні, я давно вже не планую своє життя, бо Бог завжди має інші плани. Мені здається, майже кожного разу, коли я створюю для себе якийсь план, усе змінюється. Я зрозуміла, що дуже важливо, щоб я завжди була готова іти туди, куди він кличе. Поки це буде в Україні, я буду дуже рада. А якщо завтра він кликатиме в Африку, чи кудись іще, я сподіваюся, що я теж буду готова.

Після інтерв’ю ми з Брією трохи пройшлися центром Львова. Дівчина щось розповідала, коли несподівано присіла коло урни та підняла паперовий стаканчик, який хтось не докинув. Брія спокійно викинула його у смітник, не припиняючи своєї оповіді. Я одразу пригадала, що вона казала про Норвегію: "У Норвегії все дуже-дуже чисто й акуратно. Я питала своїх друзів, чи буває щось у Норвегії брудне? І це не від держави йде, це від людей. Просто всі роблять свою справу якнайкраще".

"Можливо, і в нас колись буде, як у Норвегії?" — подумалося мені, коли ми розпрощалися з українською американкою Брією.

Автор : Діана Еременко

Джерело: ukraineartnews.com

Папа Римський і американці допомогли психологам Слов'янська відкрити дитячий центр відновлення після травм війни.

Група волонтерів із Німеччини організувала поїздку в Україну, приурочену до Великодня. На кількох мікроавтобусах та легкових авто вони привезли медичне обладнання для військових госпіталів та людей із обмеженими можливостями.

Допомогу волонтери з Німеччини спершу доправили до містечка Тисмениця на Івано-Франківщині. Там її розподілять та передадуть далі на схід, пише Радіо Свобода.

Один із організаторів поїздки, приватний підприємець Франк Обенаус каже, що, хотів передусім показати українцям, що вони не на самоті.

«Коли бачиш те, що відбувається в Україні, то просто приходиш до думки, що мусиш допомогти. Тому що Україна права і Україна слабша за агресора. І гнів через цю несправедливість спонукає допомагати», – каже волонтер.

За словами голови спілки «Україна – це Європа» Курта Зіммхена, який вже тривалий час мешкає в Україні, весь обсяг допомоги організаторам поїздки навіть важко перелічити. Проте в основному, це медичне обладнання: два стоматологічних кабінети, медикаменти для лікарського батальйону, які пожертвували люди з усієї землі Саксонія. За словами організаторів, всю цю допомогу вони зібрали доволі легко, незважаючи на потужну інформаційну політику Росії у Німеччині.

«Перед поїздкою ми відсилали листи, куди тільки могли – від нашого містечка Радеберґа, до столиці Саксонії Дрездена. І майже ніколи не отримували відмову. І якщо б ми лише могли транспортувати більше – ми б обов’язково привезли ще більше обладнання», – зазначає волонтер.

В Україні немає дієвого механізму, за якого б держава могла допомагати добровольцям – волонтер-медик

Волонтерів із Німеччини зустріли в містечку Тисмениця на Івано-Франківщині. Тут допомогу розподілять та передадуть далі на схід.

Лікар Олег Шиба, який допомагає українським військовим та цивільним на Донбасі, вже цієї ночі відправить частину медикаментів у Попасну, частину – у Станицю Луганську.

«Жодна допомога нам ніколи не завадить. Саме допомоги від держави ми поки що не отримуємо, оскільки немає такого механізму, щоб держава допомагала добровольцям. А цю всю допомогу від наших друзів із Німеччини ми освоюємо і допомагаємо цивільному населенню і військовим», – каже голова наглядової ради 1-го Добровольчого мобільного шпиталю Олег Шиба.

Інформаційна кампанія Росії в Німеччині доволі сильна – представник Бундестагу

Помічник депутата Бундестагу Франк Тізлер, який приїхав разом із волонтерами, каже Радіо Свобода, що ставлення до України в Німеччині є доволі неоднозначним.

«Через 25 років після демократичних змін на сході Німеччини виник певний ефект байдужості щодо України. І тому ми маємо намір і в наступному році організувати таку поїздку, щоб пояснювати людям, що тут справді боряться за свободу. Адже дезінформаційна кампанія, інформаційні впливи Росії в Німеччині доволі сильні», – каже політик.

Але попри це, за словами Франка Тізлера, волонтери в Німеччині отримують рік за роком дедалі більше допомоги для України. Це, на його думку, пов’язано з тим, що жертводавці бачать – те, що вони передають, потрапляє в належні руки.

Минулого тижня Микита Васильченко («Миротворці України») разом з Богданом Масляком відігнали на схід ще один автомобіль, придбаний за кошти українців Риму, - повідомляє Олесь Городецький.

Позашляховик Mitsubishi Pajero отримали бійці аеророзвідки (Військова частина А2724).

Автомобіль, вартістю 2500 євро, був придбаний завдяки допомозі отця Іван Кулик та хористів (Halena Hromek) з парохії Сергія і Вакха, котрі пожертвували зі свята " Прощання з колядою" 1000 євро, а також завдяки пожертвам парафіян церкви Царя Христа та парохії Сергія і Вакха на багаторазових продажах пампушків та солодких пляцків.

Дякуємо всім небайдужим! Слава Україні!

Сторінка 9 із 10