Москва вбила Бандеру фізично, але «ніколи не можна забити того, хто прапором став для народу». Дух Бандери живе, справа Бандери продовжується. Скільки ворогами було вилито помийних відер брехні і наклепів на Бандеру і бандерівців, скільки жовчних отруйних стріл випущено, але правда перемагає. Сьогодні багато хто визначає себе бандерівцем і ми не можемо цьому не радіти, але задумаймося, чи всі, хто зачисляють себе до послідовників Бандери діють згідно з його вченням, чинять згідно з його заповітами?
Згадаймо сьогодні основні постулати бандерівської державобудівної і націозахисної концепції.
Для націоналістів найвищою цінністю є нація, народ, вся діяльність націоналістів має бути спрямована на захист національних інтересів і забезпечення національної перспективи. Захист нації і її всебічний розвиток – наша мета.
Єдиною передумовою і механізмом збереження і розвитку нації та її самовияву назовні є власна суверенна національна держава на власній етнічній території, здобути і захистити яку можна лише шляхом боротьби, опираючись на власні сили та мобілізуючи і організуючи союзників, котрі мають з нами спільні інтереси.
В часі національно-визвольної боротьби, в протистоянні російському агресору треба об’єднуватися навколо великої ідеї та діяти спільно, щоб знищити ворога. Найперше завдання – вигнати окупанта, зберегти державність, під цим кутом зору треба дивитися на всі інші проблеми і перешкоди і тоді ми зуміємо відрізнити головне від другорядного, визначимо союзників і побачимо противників.
Річниця смерті Степана Бандери нехай буде для нас і часом виразного усвідомлення – цей сам ворог, який вбив Бандеру, бо хотів вбити український дух, дух нації, і сьогодні намагається, але не зможе знищити дух героїчної української нації.
Коли сумніви і вагання закрадуться в наші думки, коли непевність і розпач проникнуть до наших сердець, згадаймо життєвий чин Степана Бандери, відкриймо збірку його праць і знайдемо багато відповідей на пульсуючі виклики і хвилюючі питання.
Київ 15-го жовтню 2017 Стефан Романів, Голова ОУН (б)
Народився в с. Старий Угринів Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика. Дитинство Степан провів в Старому Угринові, в домі своїх батьків і дідів, виростаючи в атмосфері українського патріотизму та живих національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень. Фронти першої світової війни чотири рази в 1914—1915 і 1917 роках пересувалися через його рідне село. Літом 1917 року жителі Галичини стали свідками проявів національно-революційних зрушень та революції в армії царської Росії. В своїй автобіографії Степан Бандера згадує також про «велику різницю між українськими та московськими військовими частинами».
З самого дитинства С. Бандера був свідком відродження і будови української держави. З листопада 1918 р. його батько був послом до парламенту Західньо-Української Народньої Республіки — Української Національної Ради в Станіславі і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині.
У вересні, або жовтні 1919 року Степан Бандера вступив до української гімназії в Стрию, де вчився до 1927 року. В третьому класі (від 1922 р.) він стає учасником Пласту; у Стрию був у 5-му пластовому курені імені князя Ярослава Осмомисла, а після закінчення гімназії — в 2-му курені старших пластунів «Загін Червона Калина».
Весною 1922 р. від туберкульозу горла помирає його мати.
У середині 1927 року Бандера успішно склав випускні іспити в гімназії і вирішив поступати в Українську господарську академію в Подебрадах (Чехословаччина), проте польська влада відмовила в наданні молодій людині закордонного паспорта, і він був змушений на рік залишитися в Старому Угринові.
У 1927—1928 роках Степан Бандера займався культурно-освітньою та господарською діяльністю в рідному селі (працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство «Луг» і належав до основників кооперативи). При цьому керував організаційно-вишкільною роботою по лінії підпільної УВО в довколишніх селах.
У вересні 1928 року він переїхав до Львова і тут записався на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи, де вчився до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його було арештовано і ув'язнено.
У студентські роки брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював в бюро товариства Сільський Господар, що займався розвитком агрокультури на західних українських землях. З товариством «Просвіта» їздив по неділях та святах в поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організації інших подій. У ділянці молодіжних і спортивно-руханкових організацій був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона Калина», в Українському Студентському Спортовому Клубі (УССК), а деякий час теж у товариствах «Сокіл-Батько» і «Луг» у Львові. Займався бігом, плаванням, лещатарством, мандрівництвом. У вільний час залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не палив і не вживав алкоголю.
В 1928 Б., ставши членом Української Військової Організації, отримав призначення спочатку у відділ розвідки, пізніше - пропаганди. Одночасно належав до студентської організації Група Української Націоналістичної Молоді, що була тісно пов'язана з УВО. В 1929 Б. вступив в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), з 1931 - член Крайової Екзекутиви ОУН на Західно-Українських-Землях (ЗУЗ). У 1932—1933 рр. виконував функцію заступника крайового провідника, а в середині 1933 р. був призначений крайовим провідником ОУН і крайового коменданта УВО на ЗУЗ. В липні 1932 р. Бандера з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (так звана Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після установчого конгресу). У 1933 р. брав участь в конференціях в Берліні і в Гданську.
Під керівництвом Бандери ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. У цей період ОУНівцями було здійснено три політичних вбивства, що отримали значний розголос — шкільного куратора Гадомського, звинувачуваного у нищенні поляками українського шкільництва та полонізації, працівника ГПУ Олексія Майлова як протест проти Голодомору в Україні та вбивство міністра внутрішніх справ Пєрацького, за якого польська влада провела криваві акції «пацифікації» (умиротворення) українців. Степан Бандера здійснював загальне керівництво замахами на Майлова і Пєрацького.
Польська поліція не одноразово зарештовувала й ув'язнювала Бандеру:
- 20-24.ХІІ.1928 р. - в с. Угринів Старий за антидержавну діяльність, перебував у Станіславівській тюрмі;
- 14.ХІ.1930 р. - за антипольську пропаганду;
- 1931 р. деякий час був ув'язнений в Краківський тюрмі;
- 16.VI.1931 - у зв'язку з вбивством агента польської поліції Євгена Бережницького;
- влітку 1931 р. - затриманий на декілька днів у с. Войнилів біля Калуша за "спробу" переходу польсько-чеського кордону;
- 22.ІІІ.1932 р. - в помешканні Івана Ґабрусевича і просидів у карно-слідчому ізоляторі у Львові до середини червня т.р. у зв'язку із замахом на комісара бригади політичної поліції Еміліана Чеховського;
- 10.ІІІ.1932 р. - затриманий у м. Тешин;
- 1-2.ХІІ.1932 р. - у Львові у зв'язку з нападом на пошту у м. Городку;
- 19-20.ІІІ.1933 р. - за напад на директора Академічної гімназії Івана Бабія;
- 2.VI.1933 р. - у м. Тячев під час поїздки зі Львова до Данцига;
- влітку 1933 р. - разом з братом Богданом на два дні за розповсюдження листівок в с. Лісновичі Стрийського повіту.
Більшість керівного активу ОУН, у т. ч. і Степана Бандеру, було заарештовано 14 червня 1934 р., о 5-6 год. ранку, в Академічному домі у Львові. Перебував під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. Під час поліційних допитів (від 16.VI.1934, 13.VIІ.1934, 26-27.IХ.1934, 16.ХI.1934, 26.ХI.1934, 10.I.1935, 15-16.I.1935, 1-2.ІV.1935, 15.VIІІ.1935) на Бандеру постійно чинився психологічний та фізичний тиск.
Так, його допитували з 9 год. 6 серпня до 20 год. 11 серпня 1934 р., не даючи змоги ні поспати, ні відпочити. Протягом усього слідства Бандера просидів закутим у кайдани. Провідник ОУН поводився гідно і був зразком для інших в'язнів.
Під час слідства Бандера подавав вірогідні оправдування і заперечував усі обвинувачення. Однак через матеріали з т. зв. "Архіву Сеника", зізнань Івана Малюци, Богдана Підгайного та інших поліція мала проти нього беззаперечні докази.
Після трьох місяців допитів Бандера визнав, що він очолював Крайову Екзекутиву ОУН, однак, жодних інформації, які цікавили поліцію він не подав.
В кінці 1935 на початку 1936 р. відбувся процес перед окружним судом у Варшаві, в якому Бандера, разом з 11 іншими обвинуваченими, був суджений за приналежність до ОУН та за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Бандеру засудили до смертної кари, яку замінено на довічне ув'язнення.
2 липня 1936 р. Бандеру доставили у тюрмі на вул. Раковецького, 37 у Варшаві. Він мав при собі 50 злотих і білий годиник "Schweizaria Ancra Prima". По дорозі Бандері купили на 20 злотих продуктів. Йому постійно пересилали родина і знайомі гроші, для купівлі продуктів, газет і книг. Наступного дня його відправили у тюрму Святий Хрест.
Про перебування Бандери в тюрмі розповідає в спогадах Микола Климишин: "Досі ми звичайно боролися за права політичних в'язнів при кожній нагоді. Тому я, заки мене зачали стригти (а вже було виразно видно, про що йдеться), пробував протестувати. Та Бандера дав мені знак, з якого я зрозумів, що тут мусимо прийняти все, чим нас "погостять", без спротиву. Після обстриження дістав я страшно подерту білизну та в'язничну уніформу. До того дістав я дерев'яні "черевики". З тим усім у руках за наказом зійшов я босо до пивниці стрімкими сходами та став розглядатися.
Високо в стелі за ґратами світилася жарівка, яка тьмяно освітлювала всю пивницю, але було видно, що вікон не було. Був тільки отвір у стіні дуже високо, заґратований грубими залізними ґратами, який виходив на той коридор, звідки я прийшов. Між тим отвором і дверима була округла висока піч, що могла б зовсім добре бути прототипом теперішньої космічної ракети. Отвору не мала. Потім показалося, що в ній палиться з коридору.
Обійшовши піч, побачив я характеристичний для тюрми на "Святім Хресті" кібель (парашу). Це був великий, проміром на дві треті метра, валець, високий на три чверті метра. Тому що був з грубого металу, був сильний і тяжкий. Зверху мав менший отвір зі щільною накривкою, який був у більшій на цілий промір накривці, що відкривався при випорожнюванні кібля.
Це була вся обстановка нашої келії, яка була біля п'ять метрів довга й так само широка [...] Та найгірше був скривджений Бандера. Він увійшов до келії останній. Він найдовше начекався, щоб "оформили", й дуже змерз, чекаючи на свою чергу. Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, а все таке страшно подерте і подірявлене, що годі було на нього дивитися. А ще обстригли!...
Відколи його пам'ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно-бльонд (русяве - М.П.) волосся. А тепер - це ж був один глум над людиною! Його страшно опоганили. Це був вид страшного пониження людини. Але ми це прийняли по-своєму, з гумором. Коли він ступив на сходи, його "черевики" поскакали вниз по сходах, як і кожному іншому. Він станув, усміхнувся й подивився на кожного з нас. Напевно, у нього було таке саме враження, як і в кожного з нас, але він не виявив того. Жартуючи, зійшов вниз, підніс свої капці, й ми зачали заміну своїх лахів [одяг], щоб хоч дібрати до величини".
На початку в'язням був призначений карантин. Під час нього їх навчали тюремних законів та звичаї. Найбільшого упокорення в'язні відчували коли відбувався прохід: руки на спині, голова вниз, погляд на пальці ніг. Не вільно було змінювати поставу, бо в такому випадку охоронці сильно били ключами по голові.
Перед Різдвом 1937 року Степан Бандера організував хор для підготовки співаної Служби Божої перед приїздом капелана українських політичних в'язнів д-ра, о. Йосипа Кладочного. Через нього Бандера підтримував постійний зв'язок з зовнішнім світом й Проводом ОУН за допомогою ґрипсів, які заклеювали в олівці та розмов під час сповіді. Отець Йосип Кладочний сповідав Бандеру тричі на рік.
За спогадами о. Кладочного Степан Бандера: "був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя все, коли я був у в'язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією (наглядом - М.П.), - він сим не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіді бути на приличній віддалі [...] Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є іберменш (надлюдина), то він власне був такої рідкісної породи - іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе".
Отця Йосипа Кладочного поліція підозрювала у передачі/отриманні інформації для/від Степана Бандери під час сповіді, які тривали понад годину, а також від його адвоката Володимира Горбового.
У 1936 р. ОУН намагалася звільнити Степана Бандеру з ув'язнення. На думку польського історика Богдана Цибульського ці заходи мали доказати, що полійційні арешти не знищили ОУН та заменіфестувати, що Бандера і надалі є Провідником.
За даними польської поліційної агентури в тюрмі Святий Хрест під керівництвом Зиновія Матли - Володимир Нидзи, Микола Лемик і Григорій Барабаш мали готувати втечу Бандері. Інші два члени ОУН зовні мали переодягтися на монахів та через кляштор отців Облятув, який примикав до в'язниці, організувати втечу. У лісі для прикриття мала бути група бойовиків.
В'язнична адміністрація до червня 1937 року повідправляла в'язнів-оунівців в інші тюрми Польщі, а також витратила понад 12 тисяч злотих на будівництво, яке б забезпечило найкращі умови, щоб унеможливити визволення Степана Бандери і поміщувала його надалі тільки в камері-одиночці.
В середині січня 1937 року у польських тюрмах відбулися реформи, відтоді в'язням було обмежено продовольчі посилки від рідних та суворо посилено режим перебування в тюрмі. Бандера з іншими членами ОУН організував 16-тиденне голодування на знак протесту проти утисків в'язничної адміністрації.
Відтак адміністрація пішла на поступки політичним в'язням, а Бандеру, Климишина, Карпинця, Лебедя і Качмарського помістили у камеру № 17.
Наприкінці 1937 р. - початку 1938 р. Бандеру через малу надійність тюрми "Святий Хрест" перевели його в тюрму Вронки біля м. Познань.
29 квітня 1937 р. у Львові на вул. Міцкевича, 11 під керівництвом Осипа Тюшки відбулася нарада щодо організації втечі Бандери з тюрми. На ній були присутні Василь Медвідь, Володимир Білас та ще 20 націоналістів, які мали бути бойовиками для виконання операції по визволенню Крайового Провідника ОУН.
За ініціативою Зенона Коссака, Івана Равлика, Романа Шухевича запропонували Михайлу Куспісю - "Терену" організувати втечу Бандері з Вронок. Він 13-16 травня 1938 р. був біля Вронок і збирав дані про тюрму. 23 червня запропонував колишньому тюремному сторожу Петру Заборовскому 5 тисяч злотих за організацію втечі Бандері. Той у свою чергу подав контакт Куявскего, який вимагав 50 тис. злотих за звільнення Бандери. Жінка Куявскего мала поїхати у Львів, отримати 20 тисяч, а згодом отримати ще 30 тис. та бути до певного роду гарантією виконання цієї справи. Також була виготовлена фальшива розписка начальника Вронської тюрми про отримання 20 тис. злотих, щоб тим самим змилити слідство і напрями пошуків.
Однак у вересні 1938 р. поліція арештувала 11 учасників підготовки звільнення Степана Бандери - 3-го - М. Куспіся і П. Заборовскего, 4-го - Йозефа і Марію (15-го повісилася у в'язничній камері) Бялецкіх, Віцента і Яніну Куявских, Чеслава Щірля і його жінку, а у Львові - Тараса Герцюка і З. Коссака, 8-го у Варшаві - Яна Йозьвіка.
16-19 грудня 1938 р. у Познані відбувся суд на якому винесено такі вироки: Куспісю - 8 років, Заборовскему і Куявскему - 3 роки, Яніні Куявскі - шість місяців тюремного ув'язнення.
Тодішній провідник Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ Лев Ребет у своїх споминах писав, що оточенню полковника Андрія Мельника Бандера був небажаний, тому припускалося, що це може бути польською провокацією, щоб його вбити.
Після цих подій Степана Бандеру було переправлено в тюрму м. Берестя (тепер Брест, Білорусь). Дев'ятого травня 1939 р. він отримав 10 злотих від о. Леонтія Куницького зі Львова (вул. Руська 3, пом. 2). В цій тюрмі Бандера провів голодування проти свавілля польської в'язничної адміністрації.
Своє ув’язнення перебував у в'язницях «Święty Krzyż» («Святий Хрест») коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до вересня 1939 року. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичним, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і в'язні вийшли на волю.
Після смерті Євгена Коновальця, згідно з заповітом, Провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН. Проте група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися від ПУН та його голови полковника Андрія Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшов осередок Бандери, який у лютому 1940 року утворив «Революційний Провід ОУН» й перебрало собі назву ОУН-Р (пізніше — ОУН-Б; ОУН-СД).
Через рік Революційний Провід скликав II Великий Збір ОУН, на якому одностайно обрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН-Б стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН-Б з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український легіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами.
Перед вибухом німецько-радянської війни Бандера ініціює створення Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність.
Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові. Проте Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійників», німці заарештували Бандеру вже через кілька днів після акту проголошення віднови Української Держави — 5 липня 1941 у Кракові. За ним до Берліна поїхала дружина Ярослава з тримісячною донькою Наталкою, щоб перебувати близько до чоловіка. Бандеру утримували спочатку у в'язниці, потім — у концтаборі Заксенгаузен, де він перебував до 1944 року. Німецьким в'язнем був Степан Бандера до грудня 1944 р. Тоді звільнено його і кількох інших провідних членів ОУН з ув'язнення, пробуючи приєднати до своїх сил ОУН-Б і УПА, як союзника проти Москви. Тепер німецьку пропозицію Степан Бандера відкинув.
На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН-Б на Українських Землях у лютому 1945 р., що була трактована, як частина Великого Збору ОУН-Б, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН-Б 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН-Б. Як Провідник ОУН-Б, Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН-Б, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерті.
У 1948 році в Закордонних Частинах ОУН-Б утворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній.
В грудні 1950 р. Бандера пішов з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН-Б. 22 серпня 1952 р. він пішов також з посту Голови Проводу всієї ОУН-Б. Але це його рішення не було, одначе, прийняте ніякою компетентною установою ОУН-Б і Бандера залишився надалі Провідником ОУН-Б до своєї смерті в 1959 році.
1955 р., відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН-Б, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН-Б Степана Бандеру і з того часу знову інтенсивно проведено роботу Організації.
Трагічна доля не оминула й рідних Провідника, адже радянські спецслужби полювали не лише за провідником національного руху, а й за його дітьми. Наприклад, до 1948 року сім'я шість разів змінюватиме місця проживання: Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг. Зрештою, через необхідність дати доньці хорошу освіту, сім'я у 1954 році остаточно переїжджає до німецького міста Мюнхен (Баварія).
Саме в Мюнхені Степан Бандера провів останні роки життя, проживаючи під паспортом на ім'я Штефан Попель. За однією з версій, паспорт залишився йому від львівського шахіста Стефана Попеля, який у 1944 р. покинув Україну, на поч. 1950-х років жив у Парижі, а в 1956 переїхав до США.
15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені в 13:05 знайшли ще живого залитого кров'ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелепіна і Хрущова.
Після докладного слідства проти вбивці відбувся т. зв. «процес Сташинського» від 8 до 15 жовтня 1962 р. Присуд проголошено 19 жовтня — вбивцю засуджено на 8 років важкої в'язниці.
Німецький Верховний Суд у Карлсруе затвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві. В інтерв'ю російській газеті «Комсомольская правда», опублікованому у номері за 6 грудня 2005 року, колишній голова КДБ СРСР Володимир Крючков визнав що «убийство Степана Бандеры было одним из последних устранений КГБ насильственными методами нежелательных элементов».
20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф на 43 полі.
Доля рідних Степана Бандери не менш трагічна. З початком окупації України нацистськими військами один із загонів опору очолив молодший брат Степана — Богдан. Він загинув у 1942 чи 1943 році.
Братів Олександра (доктора політекономії) та Василя (випускника факультету філософії Львівського університету) у 1942 році вбили польські наглядачі-капо у концтаборі Аушвіц.
Андрія Михайловича Бандеру — батька Степана, було вбито радянською владою. Сестер Оксану та Марту-Марію у 1941 р. було заарештовано і заслано до Сибіру (Красноярський край). Керівництво СРСР десятиліттями не дозволяло їм повернутися до України — Марта-Марія Бандера померла на чужині у 1982 році, а літня Оксана Бандера повернулася на Батьківщину лише у 1989 році після майже 50 років життя у Сибіру. Вона померла 24 грудня 2008 року.
Ще одна сестра — Володимира — перебувала у радянських виправно-трудових таборах від 1946 до 1956 року.