Ларису із Галиною доля звела в Італії. Майже ровесниці, обом ледь за сорок, хоча й різні зовсім. Галина — галичанка, спокійна, роботяща, набожна. Лариса, котра народилась і виросла на сході України, любила галасливі компанії, випивку. Попри те жінки одразу знайшли, як то кажуть, спільну мову.
Хоча й товаришували вже доволі довго, Лариса про Галину не знала нічого. Про себе ж розповідала часто, причому не лише подрузі. Виросла в дитячому будинку, батьків не пам’ятає. Був час, коли розшукувала маму. Вона й тепер понад усе хотіла б її знайти, не дорікнула б і словом, що та покинула її немовлям. Всіляке ж у житті буває.
Потім Лариса вийшла заміж. Не з любові, просто хотіла якомога швидше народити дитинку. Завагітніти молода жінка ніяк не могла. І лікувалася довго, і у відчай впадала. Тоді й спробувала горілку. Випивши, на якийсь час забувалася, ставало ніби легше. Але проблема не розв’язувалась. Розуміла це — і тоді її охоплював іще більший відчай. Чоловік покинув, бо кому потрібна алкоголічка? На якийсь час це спам’ятало. Вдруге вийшла заміж. І знову єдине бажання — народити дитину. Хотіла, щоб мало воно, її дитятко, маму, мало тата — одне слово, повноцінну сім’ю, якої ніколи не було в неї самої. Та минали роки, а дитячий сміх так і не задзвенів у її долі.
І тоді Лариса зважилася запропонувати чоловікові взяти на виховання сироту з дитячого будинку. Довго довелося його вмовляти, але за якийсь час сім’я таки взяла немовля. «Я тільки тоді почала жити по-справжньому, — згадувала щоразу Лариска, втираючи сльозу, — з’явився сенс у житті й таке відчуття, ніби крила у мене виросли…»
А от чоловік не розділяв цієї радості. Коли донечка була маленькою, заважав йому і плач дитини, і те, що Лариса ішла до ліжечка вночі та, нехотячи, будила його. Хоча й наварено в хаті було, і прибрано, він завжди мав до чого прискіпнутися. А прийомну донечку називав не інакше, як «чужий байстрюк».
Одного разу розлючений чоловік серед ночі вигнав дитину на вулицю. Чим тоді семирічна дівчинка йому так не вгодила? Чим розлютила? Лариса, вмить прихопивши теплий одяг, побігла за малою. Услід лише почула: «Прийму назад тільки саму!»
Але повертатися вона не збиралась. Якийсь час перебивалася з малою в знайомих, у притулках, а потім правдами-неправдами виїхала разом із нею за кордон…
Ларисиній донечці вже майже тринадцять. Матір працює. Статків особливих не мають, але на прожиття вистачає. А ще в Лариси є мрія: всиновити друге дитятко. Краще — двох, щоби її доня мала братика й сестричку.
Історію Лариси знали всі в діаспорі, любили цю просту душею жінку. Про минуле Галини ніхто нічого не знав. Вона трималася осторонь земляків. Товаришувала тільки з Ларисою, яка ніколи й нічого у подруги не випитувала. Мабуть, тому, що Лариса була впевнена: Галині й розповідати нічого. Заміжня вона ніколи не була. Хтозна, може, ще й незаймана… Судячи із поведінки подруги, нічого іншого й не могло тоді спасти на думку...
Руслана ЦИЦЮРА.
vilne.org.ua