Дорогі Друзі, хочу поділитись з Вами своїми думками і показати маленький зріз нашого країни.
Кажу наперед, я не жаліюсь, не плачусь, не прошу нічого, тільки факти.
З квітня 2014 року я залишила роботу, Москву, завжди можливість заробити і приїхала в Україну, малесеньке глухе село на Вінничині, бо тут маю батьків, хату покійного чоловіка, яка належить старшому сину, який женився на московці, і якраз через те, що невістка московка, вимушена була купити ще одну хату, для себе….
Вважала, що українці в скрутну хвилину мають бути разом з Вітчизною. Втім, багато українців поза Україною роблять ой як багато для України, але я вибрала такий шлях. Просилась на війну, не взяли. Шукала, як приєднатись до волонтерів, що працюють в шпиталях, сказали, що сповіщать коли треба буде, але то було дуже давно… Мовчать й досі.
Взагалі, такі як я, в волонтерському світі не потрібні, якщо не мають грошей…
Отже, будучи в Україні, пробувала не сидіти даремно,а щось та робити.
http://svitua.org/index.php/all/item/1799-dovhyi-shliakh-do-bronezhyleta
до тих пір, поки сільський Голова не викликав мене на «килим» і не заборонив мені ту мою активність.
Мусіла виконати, але щось робити, іншими методами не може заборонити ніхто. А ще придивлялась та аналізувала.
Отже, мій аналіз.
Живучи в Москві, постійно чула, що Україна не єдина, що вона з різних частин, які думають і мають абсолютно різні цінності.
Як же я противилась тому. Як доказувала та показувала, що ми єдині. Наводила приклад багатомовної та різнонародної РФ. .. Дарма. Той нарід не переконати…
Аж поживши в Україні, придивилась.
Отже. В Україні війна. Щодня гинуть наші діти-Воїни. Щодня гинуть мирні люди…
Щодня люди прокинувшись включають новини, що там сталось?
Люди плачуть, люди моляться, люди надіються, і… ? Все.
Збирала сумку на війну, та й розповідала людям, що збираю, як жарю, як в пляшки заправляю… Слухають… і все. http://svitua.org/index.php/pro-ukrainy/narodna-mudrist/item/2258-ne-budmo-baiduzhymy Я ж не для того розповідала, щоб похвалитись, а щоб і вони сказали, а давай я теж щось передам. Ніхто не сказав того.
Більше того, коли прямо запросила, щоб приєднались, відповіли, що не мають грошей, а якщо я маю лишні, то того й роблю те.
Я маю гроші. 300 гривнів на місяць. 200 дають батьки на хліб, і 100, здаю вчителеві оту куплену хату, з ванною, водою холодною і гарячою(бойлер) в хаті.
Ще маю городину вирощену власноруч.
З тих грошей треба за електроенергію, за інтернет, 5 гривнів в день… а ще ж треба хоч 50 гривнів переслати нашим Воїнам; чи дитинці, яка в лікарні, а тато на війні; чи поетесі, на яку напала страшна хвороба…
І коли оті люди, які мають господарство, дві пенсії в хаті, запаси, жаліються на високі ціни та на малу пенсію, кажу, що буде ще гірше, бо ми ж нічого не робимо, щоб було краще. Ми тупо сидимо і чекаємо, коли наша влада принесе нам все, що ми забагнемо.
Не буде того, тим більше,що війна, і щодня гинуть діти українські.
- От що Ви зробили для України, для наших Воїнів? Один раз дали 20-50 гривнів, коли збирала на бронежилет, і все?!
- А що, треба пенсію віддати?
- Ой, Боже мій. Ви ж зараз ведете розмову так само як Путін. Нечесно. Таж ні. Але один раз в місяць 50 гривнів погоди не справлять. А разом вийде сума, яка допоможе нашим Воїнам.
- А я не вірю, що ті гроші попадуть до них.
- То ви не вірите, що оті гроші, що дали мені, на які купили бронежилет, не пішли в діло?
- …………………..
Люди тут, далеко від війни, живуть тихо і спокійно. Дивляться 95 квартал, сміються, купують щотижня на 150-200 гривнів м»яса, добре їдять і … надіються, що чиїсь сини їх захистять, що влада добавить їм пенсії, що життя якось само собою налагодиться.
- Маємо самі щось робити, кожен на своєму місці…
- Ага, а той пузатий приїхав з Донецька і требує собі квартиру в Києві,а я маю робити для нього?
- Не для нього, для себе. Для своєї країни, для своїх дітей.
- А що мені та країна дала? Гроші забрали, пенсія маленька…
- А що вам ваша мама дала? Чи ви теж на неї жалієтесь? Таж наша Україна, наша Мама, і приймаємо її такою, як вона є. І щоб була кращою, маємо дбати про неї. Як не для себе, то для своїх нащадків.
Я не знаю, як в інших селах. Але переконалась, що в моєму селі такі ж самі люди, як на Донеччині. Чекають на милість з неба, і що міліонери відкажуться від своїх награбованих статків і роздадуть їм… Вони в це вірять.
Біблія вчить, що по вірі воздасться… А я думаю, що в Біблії не врахували, що люди, які ганялись за золотим тільцем, можуть через тисячоліття прийти в наш час.
А ще думаю, що отой вірус, який поразив росіян, таки добряче зачепив і наших громадян.
Бо чому жінка, з Луганська!!!, яка вже довго живе в Омську, є самою яскравою патріоткою України, http://svitua.org/index.php/ukraintsi-za-kordonom1/tradytsii-v-diaspori/item/2501-yakym-maie-buty-holova-ukrainskoi-diaspory-za-kordonom
а люди в Україні є такими байдужо-пустими?
Чому одні віддають все нажите за життя на потреба нашої Армії, а другі шкодують 50 гривнів бодай раз на півроку?
Чому люди продають свої квартири, віддають свої автомобілі, а другі навіть пару кілограм сала шкодують купити для наших Захисників?
Питань значно більше, ніж відповідей.
Але стовідсотково те, що агресор краще за нас знав ситуацію і думки наших громадян… Роботи у наших патріотів попереду нескінченно…
Але й побачило світло. Вірніше, малесенький промінчик світла. Є люди, які добровільно не включають російські канали…
