Четвер, 23 травня 2013 19:20

Незаплановане інтерв' ю. Рекомендовані

Автор
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Старенька, сивенька, худенька,  згорблена бабуня в зеленому жакеті, в зеленому світері, в зеленій плісированій спідниці, в зелених носочках, квітчастій хустинці, з полосатою торбою зайшла в купе. Сіла, склала сухенькі ручки на колінах, обвела нас хитрими очками, засміялась, пошамкотіла ротом, в якому точно як в анекдоті про тещу, два зуби. Один, щоб відривав пиво, другий, щоб болів, болів, болів. І чого той анекдот прийшов мені на пам‘ять?

Бабця посиділа, окинула нас добрими лагідними оченятками:

 – А я в цьому самому поїзді їхала з Конотопа цієї ночі. Добре було їхати, прохолодно. От якби зараз так! – розпочала вона ні до кого і до всіх зразу.

-  Це я в Київ їхала квартплату платити. Я п’ятдесят років прожила в Києві, але онучці треба квартира, то я й переїхала в Конотоп. А онука сидить з дитинкою вдома, не працює, грошей не мають. От я їду щомісяця щоби платити за квартиру. Я і в Конотопі платю за свою квартиру. Літом добре – літом менше платити. А зимою тяжче, я тільки за квартиру в Конотопі зимою платю 400 гривень, а ще в Києві треба заплатити!

- А чого ж онука не заплатить квартплату, якщо вона живе в Вашій квартирі?- запитую.

- Та де там!- махає ручками бабуся, - вона ж не робить, сидить з дитиною, чоловік один робить. Скільки він там заробляє? Їм самим не вистачає. Він – головний інженер на будівництві, - з гордістю проказує.

- Бабуню! Вони, ваші онуки, мають гроші щоби заплатити квартплату. Люди в Києві мають можливість заробити на квартплату і звільнити Вас від цього тягаря.

- Не можуть! Він дуже мало заробляє. Та й все одно їду я за пенсією в Київ.

- А чого ж ви не переведете Вашу пенсію в Конотоп?

- Бо ж втрачу подарки! Попов дав мені до 9 травня 100 гривнів. От я і мала чим заплатити за таксі бо ж вийшла з дому в три часа ночі, до стації далеко і важко. От взяла таксі, заплатила – а вже не з пенсії!

- А якби Ви перевели на карточку то б отримували Вашу пенсію чи в Конотопі, чи в Києві, чи в Вінниці,  де б Вам було треба!

- Е-е-е-е… я приїхала в Київ, пішла в соціальну столову та й похавала, добре так! Перше, друге, стакан сметани, стакан чаю, ще й п‘ять пиріжків дали. Такі смачні пиріжки! Ось так наїлась, - провела рукою по горлу, -  та й їду вже назад! І чого в Конотопі немає такої їдальні? В Києві є, а в Конотопі немає… Як ніби в Конотопі люди інші, ніж в Києві.

- Це несправедливо, що онука Ваша не платить квартплату, якщо живе в квартирі Вашій?- проваджу своє.

- Та де вона візьме! Їм самим не вистачає!

Але син мій не просить в мене грошей – ось як!   - і гордо підняла голову, - інші діти беруть за барки свої батьків, щоби дали грошей, а мій в мене не просить. Ще й сам буває щось купить, щось дасть.

З подальшої розмови виявилось, що син – інвалід з народження, ніжки були повернені в іншу сторону. Було багато операцій, але все рівно ходить все своє життя тільки в протезних черевиках.

- Два роки тому чоловіка вбили, - продовжує бабуся, - вбили, завезли в рибхоз і викинули. П‘ять днів шукали! І не було у нього ні грошей, на золота, а вбили. Робив він на мусоровозі. А вбили! За що вбили?

- На весілля мені було подарували два метра краму – порізаний весь був. Хто подарував? Нащо порізали? Не знаю. Але засунули серед інших подарків і все. От я і маю все життя похорони.

За вікном потяга цвіте акація. Солодкі запахи прориваються до нас. А я слухаю гірку сповідь старенької бабуні. Ніякого докору нікому. Ніякого розчарування. Тільки скупі сльози витирає кінчиком хустки, коли розповідає про трагічну, незрозумілу смерть чоловіка. Про смерть старшої онучки. Про скаліченого сина. Осушила сльози і знову очі теплі як весна на дворі, лагідні, як водичка дніпрова. Всерозуміючі очі людини, яка пізнала життя в усіх його гірких проявах, а так і не зрозуміла, хто і навіщо підсунув їй на весілля оті два метри порізаної тканини? і за що вбили її чоловіка.

- І вже що я тільки не робила, як не старалась відвернути оту біду від моєї сім‘ї. Пішла в Бобрик до діда-відуна, щоб порадив щось, а він сказав був, щоб готувались на четверте травня до похорону онучки. Дурне каже, - подумала, а четвертого травня онучки й не стало. Отак буває. А я не повірила тоді.

- Пішла після того до ще одної баби, та мені сказала взяти ключ, сказала, що сказати над тим ключом, закрити його в банку та викинути її в Дніпро отак, позад себе, але щоб ніхто не бачив. Я й так зробила. Тільки кинула, аж тут де взялись два міліціонери: - А що то ви бабо в Дніпро кинули? Бомбу? Хочете міст зірвати?

І що я вже не просила, як не розказувала  і про онучку, що померла, і про два метри краму, і про сина, і про знахарку, не повірили. Визвали отих, що в воду пірнали, дістали мою банку.

Не знаю, чи помогло б воно, якби не дістали, але дістали.

А ще тоді та баба, що сказала ключ в банку та в Дніпро, про всіх мені розказала, а про чоловіка відказалась. А його скоро та й вбили. От того вона й відказалась. І де ті міліціонери взялись? Як з-під землі виросли.

- Я так собі міркую, що знаю, хто мені той крам порізав та й підсунув. Була в нас одна баба-відьма, багато лиха накоїла людям. Мала двох доньок, одну в Києві, другу в Москві. От як прийшов час помирати, то вона й хотіла передати оте відьмування тій доньці, що в  Києві, а та відказалась, сказала, що хоче нормально, по-людськи жити, що не хоче лиха людям. А та, що в Москві, прийняла. І що ви думаєте, через чотири місяці після смерті баби і її дочка, що в Києві померла.

- І що я тій бабі зробила, за що вона мене так? Не знаю, але все життя маю біду і похорони.

Ось така Доля жінки, Ольги Михайлівни, що прожила п‘ятьдесят років в Києві, а зараз живе в Конотопі, бо онуці потрібна квартира,  що підклала під голову полосату торбу з нехитрими пожитками та пиріжками з соціальної столової, лягла, скрутившись, підібгавши під себе сухенькі ніжки в зелененьких шкарпетках, відпочиває. Набігалась-бо в тому Києві!

А мене розпирає від болю. Відвернулась до вікна, щоб сховати від сусідів сльози, та й ковтаю тугі клубки.

Та й думаю: а що ж воно буде зі всіма нами? коли підуть від нас «останні з могікан», а залишаться онуки з своїми сім‘ями, які живуть в Києві, в бабусиній квартирі, і бабуся їде з Конотопа, щоб заплатити квартплату за ту квартиру, і щоб не втратити 100 гривень і безкоштовний обід. Як вони виживуть, звідки візьмуть гроші на оплату бабусиної квартири?

І що такі люди спосібні зробити для країни – УКРАЇНИ?
Для країни українців. Бо ж ті онуки точно не українці. І вже точно їх абсолютно ніщо не болить за долю України.

Такі пристосуються до любих умов.

Боже мій! Тільки тобі відомо скільки отаких пристосованців в Україні!

От якби й мені знати, хоч трішечки, може б тоді я вже б заспокоїлась, чи від надії чи він невідворотності.

На цьому думала поставити крапку. Та в Ніжині, в наше купе ввійшов здоровенний стогнущий та сопущий червонолиций літній чоловік. Піт стікав з його наголо стриженої голови по обличчю, по шиї і мокрив джинсову куртку.

- Забирайся, мать! Это мое место!

Бабуня зіщулилась, стала ще сухішою і меншою.

- Так тут же мене провідник посадив!

- Ничего не знаю! Это мое место!

Бабуся забрала свою полосату торбу і зігнувшись від ситуації і від горба, нажитого за життя, пішла шукати провідника.

 

Останнє редагування П'ятниця, 24 травня 2013 06:27
Детальніше в цій категорії: « РОЗМОВА З АНГЕЛОМ Мамині синочки. »