Завжди любили люди цілющу красуню калину, яка є символом дівочої краси, ніжності. Вона росла біля кожної хати. Красива вона і в пору цвітіння, і коли багряніє восени листя, і взимку, коли на тлі білого снігу червоніють її ягоди. Дівчата вишивали на сорочках калину, її вплітали у віночок.
Росте калина по лісах, в гаях, дібровах, на узліссях – по всій Україні. її садять коло хати. Калина – неодмінний атрибут оселі українця.
Калина – це слава рідної землі, отчого краю, батькової хати.
Калина – це той символ, що пам'ять людську береже, нагадуючи про милий край, це символ безсмертя.
Калина – це символ мужності й незламності духу в боротьбі за незалежність рідного краю.
Кущ калини — це не тільки окраса, це й глибокий символ, наша спадщина. Калина — це символ красивої української дівчини, символ дитини, символ України.
У народі є такі прислів'я: «Ой рясна, красна в лузі калина, а ще найкраща в батька дитина», «Без верби й калини нема України».
А як потрібна була калина в народних обрядах! Калиною прикрашали весільний коровай, вінок молодої, вишивали калину на святкових жіночих сорочках.
Калина звичайна поширена майже по всій країні. Росте вона на луках, берегах річок та ставків, у підлісках. Це невелике дерево або кущ висотою 4 - 5 м із сірою корою та запашними квітами.
Біля кожної садиби росла ця красуня. За старих часів плоди калини були харчовим продуктом. Запах її свіжих плодів нагадує запах валеріани і яблук водночас, тому вони не кожному до смаку. Але у приморожених ягодах гіркота зменшується. Тушкована в духовці калинова каша чи ягоди, запечені в тісті, були сільськими ласощами.
Плоди багаті на цукри та пектини. З них виготовляли чудовий мармелад та желе, вони — гарна приправа до м'ясних страв і добра начинка до пирогів. З ягід калини можна дістати харчовий барвник, а з кори — фарбу, що забарвлює вовну в темно-зелений колір.
Здавна важливе місце відводила калині й медицина. І тепер чи не найкращим засобом від кашлю, застуди, пропасниці є чай з калинових ягід з медом. Ягоди калини посилюють серцеві скорочення, добре впливають на нирки, корисні при склерозі та гіпертонії. Наукова медицина використовує кору калини. Вона має великий набір органічних речовин, які в комплексі здатні звужувати судини. Тому її екстракт — дійовий кровоспинний засіб.
Порівняно недавно на луках і узліссях біля наших сіл можна було побачити суцільні калинові гаї. Власне цим і пояснюється те, що в Україні багато населених пунктів з поетичною назвою: Калинове, Калинівка. Є прізвища Калинюк, Калинчук, ім'я Калина.
Основу духовного світу українців складає етносимволіка, з-поміж якої особливу роль відіграє калина. Шанування дерев бере свої початки ще із сивої давнини, коли наші пращури поклонялися деревам як Богам. Назву калини пов’язували з народженням Всесвіту і вогняної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Свято Коляди в дохристиянських віруваннях було утіленням народження Кола (Сонця). Імовірно, таїна слова «калина» пов’язана з розкалюванням, жаром, паланням.
Починали збирати калину на Успіння Богородиці (28 серпня), або на Першу Пречисту. За біблійним переказом, саме в цей день воскресла Діва Марія. Калину зазвичай збирали дівчата після церковної служби, співаючи пісень, водячи кола. Зриваючи ягоди, промовляли: «Поможи, калинонько, бути в парі з миленьким». Від Першої Пречистої починалися «заручини» і калинові весілля.
На початку літа кущі калини вкриваються білими суцвіттями, які з-поміж зеленого листя виглядають, немов наречена в білосніжній сукні. Цвіт калини схожий на віночок (коло). Невипадково калина - це жіночий (на противагу дубу, явору) символ, що втілює і її дівоцтво, і цноту, і чистоту, і незайманість, і кохання, і зрілість, і красу, і молодість, і родинні почуття, й одруження, і плодючість, і радощі, і горе, і журбу.
Ходити в луг по калину вважалося улюбленим заняттям українських дівчат: «Ходила дівчина у ліс по калину, / Блудила дівчина сім день і годину». Традиційні вислови «збирати калину, ходити по калину» тлумачаться і метафорично, як пошук коханого. Для парубка «ходити по калину» означало здатність до подружнього життя.
Якщо під стріхою селянської оселі висіли калинові грона, це означало, що в хаті є відданиця і можна засилати сватів. І навпаки, коли говорили: «калина недозріла», це означало, що дівчина ще молода, аби йти заміж.
У весільних піснях трапляється такий образ: батько нареченої підходить до калини: «вітер не віє, сонце не гріє, калина не спіє». Далі до дерева звертаються мати, брат, сестра, повторюючи те саме. Коли ж підходить до калини наречений - «і вітер віє, і сонце гріє, і калина спіє».
У разі, якщо дівчина таємно дарувала гілочку калини парубку, це демонструвало, що вона дає згоду на одруження.
На весіллі калиною прикрашали коровай, гільце, хату, одяг нареченої. Її ягодами дівчата підфарбовували губи й щоки. Червоний колір спілих ягід калини втілював жіночу красу: «Ой ти, дiвчино, червона калино! Уста твої рум’янi, як калина!». Білий колір квітів символізував дівочу цноту. З квітів плели вінки, калину вишивали на сорочках, рушниках. Її ягоди клали між шибками. У найлютіші морози і хурделицю вони живили українську оселю теплом і красою. Гілочками калини прикрашали червоний кут у хаті, вірячи, що калина допомагає захиститися від зурочення, нечистої сили. Перед молодятами на весільному столі зазвичай ставили букет з гілочок калини, що віддзеркалював кохання, родинні почуття. Відомий також обряд ламання калини на весіллі, частування нею гостей. Окрім цього, міфопоетичне навантаження мали страви і напої з калини на весіллі.
Весільний обряд у свідомості українців - це поховання (смерть) калини, тобто дівоцтва. Дівчина жертовно віддає калину і перетворюється в зрілу жінку: «Калино, калино, чом не процвітаєш?
/Молода дівчино, чом сидиш думаєш?» По суті, «зламати калину», «згубити калину» («стратити калину») означало, що дівчина позбулася своєї цноти, дівоцтва. Часто в українському фольклорі «ламати гілку калини» символізувало покинуту жінку або одруження з дівчиною без її згоди: «Наступає литва /Буде між нами битва / Будем бити, воювати, / Галини не давати. / Гнися, калино, гнися, / Ти, Галино, не журися, / Ми калину втопчем, / зломим, / Ми Галину собі возьмем». Водночас калина уособлювала вірність і невинність: «Темного лугу калина, / доброго батька дитина:
/ хоть вона по ночах ходила, та калину при собі носила: / купували купці - не продала, прохали хлопці, вона не дала». Не тільки зламана, а й почорніла калина утілювала нещасну і зраджену жінку.
Важливим складником міфопоетики українського народу постає образ «калинового мосту». Зазвичай міст - це зв’язок, поєднання. У широкому розумінні суцвіття калини - символ Зодіаку і Галактики, натомість Калиновий міст - фрагмент екліптики, що перетинає вогненну річку - Молочну дорогу. Це світла сила, що протиставлена Злу, місце переходу із світу мертвих до світу живих. Це межа, за якою починається старість і закінчується молодість. Через Калиновий міст мусить перейти кожна жінка, бо на тому боці живуть три нерозлучні сестри: Віра, Надія і Любов. Народний вислів «ходити по калиновому мосту» - це ніщо інше, як пізнання чар кохання. Подекуди дівчина намагалася повернути або наздогнати свої молоді літа на калиновім мості, але марно: «Ой з-за гори, із-за кручi орли вилiтають; / Не зазнаю я роскошi, вже й лiта / минають.
/ Запрягайте конi в шори, конi воронії, / Доганяйте лiта мої, лiта молодії! / Чи догнали, не догнали в калиновiм мостi:
/ «Вернiтеся, лiта мої, хоч до мене в гостi!»
В уявленні українців калина, як жива істота, вміє чути, бачити, думати, страждати, розмовляти, відчувати біль, радість, просити допомогу.
Як для козака кінь, так для жінки своєрідною сердечною втіхою була калина. Тому якщо дівчина, скажімо, сумувала про коханого, аби поділитися наболілим, вона, насамперед, бігла до калини. Гойдання дерева, схиляння його гілок до низу, гіркота ягід - символ жіночої печалі, смутку, журби: «Червоная калинонька / На яр-воду схилилася... / Там дівчина журилася». Під калиною українська жінка шукала спасіння від горя, під нею вона сідала плакати, коли на серці ставало нестерпно; «Ой, зацвіла калинонька в лузі, / Ой, чого ж моє серденько в тузі?» Вважалося, що це магічне дерево, що може вислухати, втішити.
Символічними в українських піснях є призначення побачень парубка з дівчиною під калиною. Козак, що йде до дівчини, прив’язує свого коня до калини. Коли тривалий час не було вісточок від козака, його наречена садила під вікном кущ калини з надією, що коханий і милий відгукнеться і повернеться на Вкраїну.
Калина - символ вічної пам’яті про померлих. Якщо обабіч дороги чи то в полі стояла могила, сільські дівчата вважали за свій обов’язок обсадити її калиною: «щоб про покійного пам’ятали і рід його продовжувався». Такі «калинові гаї» вважалися священними. Біля них заборонялося випасати худобу, вирубати кущі. Наруга над деревцем калини вкривала людину ганьбою, гріховністю. Її саджали не тільки в полі, а й біля колодязя, хати. На могилі козака, який у серці зберігав образ калини, чи чумака, який вирушив у мандри і не зміг повернутися, загинув у дорозі, побратими саджали кущ калини як ознаку того, що тут похований українець.
Образ калини співзвучний духові українського народу. Козак, умираючи на чужині, просить «насипати високу могилу, посадити в голову калину. / Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти, будуть мені приносити від годиноньки вісті». Наразі калина постає в образі світового древа, яке пов’язує світ мертвих зі світом живих. На його вершечках птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Загалом калина, посаджена на могилі, - символ любові як подружньої, так і братської, сестринської, материнської. Коли помирав козак, дівчина плакала і благала забрати її в могилку, яка сховає її горе. Але козак відповідав, що якщо вона його кохає, нехай стане калиною на його могилі. Відтоді гірка від свого горя калина жевріє на могилі коханого, і її палкого почуття не може навіть мороз остудити.
У запорожців червона калина була поетичним утіленням «батьківщини», «вітчизни», «рідної землі», «батьківської хати». Любов до України посилюється тим, що кісточка ягід калини має форму серця. Дух боротьби за волю і щастя України яскраво уособлено в пісні січових стрільців: «Ой, у лузі червона калина похилилася. / Чогось наша славна Україна / зажурилася./ А ми тую червону калину підіймемо. / А ми нашу славну Україну розвеселимо». Ці рядки стали справжнім гімном нашого національного відродження.
Калина - це ще й міфопоетичний образ крові. Часто гроно калини асоціюють з краплями крові. Водночас у православній символіці червоний колір означає любов і страждання за неї. Тож калина є символічним знаком крові, пролитої за Україну, за її волю. В етнічній свідомості спів-вітчизників Україна - земля, яка вміє і страждати, і любити. Невипадково сьогодні гілочка калини прикрашає нарукавний шеврон Збройних сил України, а Національний банк випускає монети з її зображенням.
Калина символізує ще й материнство. Кущ - це мати, а цвіт і ягідки - діти. Вона є уособленням рідної домівки батьків, усього рідного, позачасовим єднанням українського родоводу. Калину біля материнської хати варто сприймати як оберіг. Це спомин про домівку, пам’ять про рідну матір, її турботу і пестливі руки: «Ой, у лузі калина з квіточками, наче матуся з діточками». Були поширені своєрідні ласкаві міфопоетичні звертання матері до донечки: «калиновий цвіт», «калинко», «калинонько». Часто матері колисали своїх маленьких діточок, сидячи під калиною і наспівуючи колискових пісень. Колиску робили з калини, щоб дитина росла щасливою та співучою: «Спи, дитино, бо покину, / Сама піду по калину, / Наламаю калиноньки / Та й покладу в головоньки. / А калина буде цвісти,/ А дитина буде рости». Калина - це і втілення здоров’я дитини. На хрестинах бабуся роздавала гостям пучечки калини, щоб немовля було здоровим. Вважалося, що в родині, де зберігається «калинова сопілка», обов’язково народиться хлопчик: «Ой, у лузі та і при березі червона калина, / породила тая удівонька хорошого сина».
Без образу калини не можна уявити собі пісенної народної творчості. Не злічити пісень про цю рослину. Одні назви які барвисті, милозвучні: «Ой, у лузі червона калина...», «А в лузі калина весь луг прикрасила», «Ой, у лузі при долині зацвіла калина», «Ти, червона калино, чого листя опускаєш?», «Ой зацвіла калинонька, а з неї листок спав», «При долині кущ калини», «Три поради» (Не ламай калини біля хати...), «Червоная калина, похиле деревце», «Чи я в лузі не калина була», «Червона калина, а листя зеленеє», «Червона калина білим цвітом цвіла», «Калино-малино, чого над водою стоїш?», «Калинко моя, де ж ти виросла?» та інші.
Українська пісня - це колективна пам’ять народу, що увібрала в себе етнокультурну інформацію цілих поколінь. У мовній свідомості українців навіки закарбувалися народні епітети і порівняння: «дівчина, як у лузі калина»; «молода, як ягода, червона, як калина солодка»; «мова калинова»; «червоний, як калина»; «червона калина - чарівна дівчина»; «дівчина, як калина, личком рум’яная»; «гарна, як калина»; «дівча виростає, як калина розквітає»; «стоїть, як калина при дорозі»; «калина в цвіту - дівчина у вінку»; «калиновий міст»; «калиновий гай»; «калинова сопілка»; «калиновий двір»; «калиновий лист». Саме вони є знаками, що збуджують генетичну пам’ять народу, постають своєрідним кодом етнічної культури, формою колективного розуміння світу національною спільнотою.
Про калину існує чимало легенд і переказів.
Легенда про походження назви "калина"
Колись давним-давно на нашу землю хто тільки не нападав. І ось налетіли турки. А було це ще за часів Київської Русі. Розлетілася тоді чутка, що головного турецького воєводу отруєною стрілою поранено, а отрута смертельна. І тому, хто врятує воєводу, обіцяли нагороду. Багато лікарів приїхало звідусіль, знахарів, але ніхто не зміг допомогти. Тоді прийшла в табір дівчина. Хоч в убогій одежі, та така красива, що неможливо було від неї очей відвести. Воєвода звелів пропустити її.
Увійшла дівчина в його шатро і не вклонилася, а стояла з гордо піднятою головою. Слуги кинулися до неї і занесли над її головою меч, та воєвода зупинив їх.
— Скажи, чому ти не вклонилася мені? Я завоював півсвіту, мені царі вклоняються, — сказав воєвода.
А дівчина відповіла:
— Ти мені повинен вклонитися, бо ти прийшов у мій дім, на мою землю. Тебе я не боюся. Ти через два дні помреш, а дорожчого за життя на цім світі немає нічого.
Воєвода зблід.
— Якщо ти не допоможеш мені своїм пророцтвом, я звелю відрубати тобі голову.
Дівчина сказала:
— Приснився мені сон. У сні я бачила орла. Носом він схожий на тебе. Він палив міста і села, а людей гнав у рабство у свою державу. Так йому щастило 307 днів. На 309 — він помер від отруєної стріли. Ось, воєводо, відрахуй всі дні твоєї слави.
Коли його слуги відрахували, все точно зійшлося.
— Що ж ти від мене хочеш? — спитав він.
— Найперше, вклонися до самої землі святої, і слуги твої нехай вклоняться.
Впали воєвода і всі слуги до самої землі.
— А тепер слухай, — сказала дівчина. — Життя тобі поверну. Відпусти всіх полонених у свої оселі. Їм треба сіяти, орати, дітей ростити. Покинь мою землю, кров'ю своєю напиши, що ніколи не прийдеш грабувати мій народ.
— Зроблю як скажеш. Тільки дай обіцянку, що підеш зі мною.
— На все піду за свій народ, завойовнику, — відповіла дівчина.
Вона вилікувала воєводу і поїхала з ним, а від'їжджаючи, прощаючись із сестрою Калиною, сказала: «Твоїм ім'ям, сестро, я назву цю рослину, яку я найбільше люблю, бо росте вона в найкращих куточках, милує людей своєю красою і повертає їм здоров'я». З того часу і пішла назва калина.
Так, друга з легенд розповідає, що колись ягоди калини були солодкі. Красива дівчина закохалася в хлопця-коваля, який кожну свою чеканку охолоджував, обмахуючи гілками калини. Тож щодня ходив її збирати в ліс і не помічав дівочих почуттів. З відчаю дівчина вирішила спалити ліс. Прийшов хлопець до свого улюбленого місця, а там все згоріло, окрім калинового куща, политого гіркими сльозами. А під кущем парубок побачив заплакану дівчину. Прикипіло його серце до дівчини, закохався він в неї, але було вже запізно. З лісом згоріла і молодість та краса дівчини. А калина навчила парубка відповідати на кохання взаємністю. Але відтепер ягідки калини стали гіркими від нерозділеного кохання. Звідси у народі існує повір’я: якщо прикласти гілочку калини до грудей, де б’ється закохане, вистраждане серце, біль відступить.
В іншій легенді йдеться про калину як символ дівочої краси. Давно колись пливли через річку брат із сестрою. Він доплив до берега, а у дівчини не вистачило сил. Помираючи, сестра благає брата: «Не пий, брате, із цієї річки, не лови риби, не коси біля берега трави, не рви яблук, не ламай калини, бо вода в річці - то кров моя, риба - то тіло моє, трава - мої коси, яблука - обличчя, а калина - то краса моя».
Є легенда, що калина така цілюща тому, що виросла з великої дівочої любові. А було це так... Один парубок кохав вродливу дівчину Калину. Але батько не дозволив її брати, а посватав синові багачку Ганну. На весілля прийшла й Калина. Запросила коханого до танцю і непомітно завела у сад, а тоді - до річки. Тут їх і застала Ганна. Калина вигукнула: «Нехай же не буде і тобі життя з моїм коханим!» - і потягнула Ганну у воду... потонули обидві. Ганну поховали на цвинтарі, а Калину, як душогубку, - на кручі. І виріс там кущ з гіркими червоними плодами. Назвали його люди калиною. І стала вона уособленням дівочої краси і нещасливого кохання.
Низка легенд пов’язана з міфічним перевтіленням дівчини в калину. Одного разу втік козак зі своєю милою, та ніде не міг знайти притулку. Після поневірянь і багатьох пригод обернувся він тереном у лузі, а дівчина - калиною. Вийшла синова мати того терну брати, дівчини мати - калину ламати. «Се ж не терночок, се ж мій синочок, се ж не калина - це ж моя дитина».
За уявленнями українців, душі померлих вселялися в рослини. Про таку метаморфозу йдеться в легенді про чоловіка, який поїхав на війну, залишивши дружину під опікою своєї матері. Свекруха поводилася з невісткою так суворо, що дівчина від туги обернулася червоною калиною. Чоловік, повернувшись, став її рубати, а на дереві виступила кров, і калина мовила до нього зі словами, що вона його дружина.
В іншій легенді розповідається про таке: жила в оселі бідна родина - батько, мати і син. Коли син підріс, пішов по світу щастя-долі шукати. Йшов він і йшов, бачить, росте при дорозі на узліссі кущ калини. Сів він під ним відпочити. А калина ласкаво тріпоче гілочками, наче щось хоче розповісти. Юнак вирізав з калини сопілку і заграв. Та як же він здивувався, коли заговорила сопілка людським голосом: «Ой помалу-малу, юначе, грай. / Та не вразь мого серденька вкрай. / Мене сестриця зі світу згубила. / В моє серденько гострий ніж устромила». Коли юнак дійшов до села, то розповів людям про дивну пригоду. І вони повідали йому про ту страшну трагедію, що трапилась тут, де виросла калина. Бабина дочка, заздрячи красі дідової дочки, убила її і закопала в лісі. На місці, де пролилася кров бідної дівчини, виріс кущ калини, навесні він зацвітає білим цвітом, улітку ховає подорожніх від спеки і дощу. А восени і взимку пломеніє червоними кетягами.
Оповідали і таке: колись, давним-давно, сміливі українські дівчата заводили у непрохідні хащі загони завойовників Батия, прирікаючи їх на загибель. Саме з крові і їх дівочих сердець зросли калинові кущі, нагадуючи про мужність і пролиту кров в ім’я волі свого народу.
Але живе образ калини не тільки в піснях, казках, легендах, а й у прислів’ях та приказках: «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте»; «Весною калина білим цвітом квітує, а восени червоні ягідки дарує»; «Запишалася калина, наче красная дівчина».
