×

Попередження

JUser::_load: неможливо завантажити користувача з ID: 62
П'ятниця, 25 жовтня 2013 05:20

Я ВСІХ ПРОЩАЮ… Рекомендовані

Автор
Оцініть матеріал!
(2 голосів)

Вона сиділа у темній кімнаті і тремтіла від страху.
Ніби хотіла стати невидимкою у цьому світі, хотіла зникнути без сліду та імені. Руки закривали почорніле обличчя,ніби парканом відгородилася від людських очей стара й нікому непотрібна хата. Вчора ще одна наша заробітчанка залишилася без роботи... це був, як грім серед ясного неба. Без роботи, яку так не любила і якою так дорожила, що здавалося не буде кінця цим слізним потокам розпачу, де світ зійшовся клином.сумно на душі

Всі розмови з нею були марні, вона не хотіла навіть чути свого імені, побиваючись, як риба об лід, бажала провалитися крізь землю. Настав час виплакати всі свої болі і безсонні ночі, бо працюючи у 85-тирічної сіньйори Рози 24 години на добу, не мала часу і сили це зробити за 5 років перебування в Італії на заробітках.

 Була роботом-трудоголіком через гроші, рабинею своїх дітей і внуків, чоловіка -пияка і хворої матері.
 На ній тримався їхній світ, тому не могла вона сидіти тут без роботи.

 Недарма кажуть, щоб зрозуміти когось, треба взутися в ці чоботи і пройти весь той шлях, відчути пройдені дороги і безсонні ночі, мозолі на руках і ногах, поспати під старим товарняком і пошукати їжу у відходах, щоб не впасти з голоду. Ми, заробітчани, стоїмо на роздоріжжі ризику і часто не знаємо в яку сторону ступити у чужому краю, щоб не провалитися, не помилитися, не «нарубати дров» і не «перегнути палку», бо досить одного невірного погляду чи слова, щоб ночувати на вулиці. Ми залежні і помічені... в датах народження і в номерах своїх будинків, телефонів, в кількостях грошових знаків. Ми не вільні і залежні, багато з нас не може робити те, що хочеться, чи подобається. Ми живемо так, як виходить. Всі навколо спішать і не помічають, як іноді з неба падає зоря... не помічають серед людей друзів, знайомих, яких давно вже не бачили, можливо, їх уже нема серед нас. У космічному русі молекул хтось, накінець, задумується -а куди біг, до чого прибіг і що далі робити. Самотність проростає, як лобода...

 Час не вернути назад, що зробив-не виправиш, чого не втиг зробити-як кажуть, поїзд пішов. Ми на платформі вічного чекання, де приїжджають і пролітають поїзди. У кожного з нас свій поїзд, чи літак, своя дорога,яку треба пройти. В когось вона заростає травою, в когось-бур»янами, а хтось посіяв квіти і вони зваблюють прохожих своєю красою. Дороги бувають різні, як і долі... Одна проходить через поле, друга- через болото, третя не має кінця, лише пилюка виїдає очі, а ти все йдеш і йдеш, не маючи часу, щоб перепочити, подивитися вперед і вгору, що там чекає:чи сонце, чи дощ, чи захмарене небо... Для того нам й дано життя, щоб все пройти і зрозуміти, яка ж у ньому суть.

 Такі думки обляглися на мою голову, дивлячись на цю заплакану жінку, яка попросилася до мене на квартиру. Висока, худа, з чорною, як зміюка, косою, ще цвіла короною на українській вроді, а вже за 50... Її сумка була майже порожня-два светри, дві спідниці, блузки і білизна ще за совєтських часів куплена, бо всі зароблені гроші висилала додому, на Україну. А там-як бездонна яма... скільки б не давав-все мало. Тому втратити роботу для Олени було майже смертельно. Була вона нелегалом, а без докуменів далеко не походиш. Я слухала її сповідь, що нагадувала бурхливе осіннє море з заливами і посухами-острівцями, де часто штормило і вибивало з життєвої колії. Але віра піднімала цю жінку, на своїх тендітних плечах вона несла важкий хрест за всю свою родину і дітей. Та й ніхто не кликав її додому.

 Не помогти цій жінці я не мала права. Замість світла в хаті запалала свічка. Ми довго розмовляли з нею, всі мої поради вона приймала на льоту, наче свіже повітря з моря, впихала в свою душу, як порятунок. Образа і зневіра виходили з її чола поволі, ніби та стара сіньойра на костилях, сувала ногами по підлозі довго й нудно. Теплий мятний чай з травневим медом заспокоював і обнадіював, а почута спокійна музика стала рятівним мостиком між нашими душами. Слова мої, як птахи, залітали в її очі-все глибше і дальше... а в кінці вона мене питає:
«Що ж найважливіше у житті?..»
 Я підвела її до вікна,а там три лелеки. Кажу їй:
«Одна лелека каже,що найважливіше це-ЗДОРОВ»Я,
Друга лелека прокурликала – ДОБРОТА,
І третя прошепотіла – ПРОЩЕННЯ...

 Прощенням ти закриваєш старі двері твого життя,а доля тобі відкриває нові.Вміння прощати-не носити в собі образи і гнів, заздрості і незгоди. Очистити свою душу від такого чорного тягару помагає свята вода,випий її і умийся нею... віднайдеш сили, щоб йти вперед , щоб ... ЖИТИ!
 Такі ми різні і долі у нас кольорові...Тільки ніяк не зрозуміти і мені, чому усі так стараються бути схожими один на одного- в поглядах,в одязі,в престижі і в брехні.Чому в «сусіда хата біла і жінка мила» і чому чужі діти кращі за своїх...чому ми так хаваємося від любові...любові до ближнього,до природи,до людей.Коли ж нарешті ми навчимо дітей жити за неписаними законами віри,надії і любові...чому ми вчимо не те,що треба до життя.Чому сьогодні не престижні професії,які віками були у пошані в народу...чому політика приймає у свої ряди не самих кращих з кращих,а гіршому не має і кінця....повсюди заздрість ,ненависть ,наче кропива,пече і роз»їдає людські душі....а де ж поділася любов??? Колись горю люди не раділи...неможливо привикнути до смерті і утрати.А сьогоднішні новини-це мільйони щоденних трагедій,наче глиняні горщики, розбиті громом , розлітаються на кусочки людські долі...хіба це веде до гармонії і любові,до поваги і взаємодопомоги.Хто править світом –Чорт чи Бог?

 Та все ж, як завжди, світить сонце і ми тягнемось до світла, щоб рости і нести в світ добро. Ми діти сонця –треба пам»ятати. Сьогодні прощення-на вагу золота...хоча ні купити, ні продати його неможливо, його треба виносити в серці, як дитину. Вистояти у душі, як червоне вино, щоб очиститись від усіх і усього... щоб, нарешті, увірувати і зітхнути полегшено-ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ...


Погасла свічка:
- Я ПРОЩАЮ ВСІХ ! Простила і Олена.....а через три дні, щаслива, пішла на нову роботу.
Як дати вміння людям не памятати зла...
Йти добрими у світ-зелений та багатий,
Якби я вміла...о,якби могла!
У кожний день би запросила свято.
Я би навчила їх збирати зорі,
Й садити їх в непрошені жалі,
Губити болі у далекім морі,
Поки вони іще малі...
Щоби любили землю,буйні квіти,
Щоб щастя свого були ковалі,
Біжуть літа,неначе коні в зливу,
Журбу і радість несучи з собою-
ЯК СТАТИ ЛЮДЯМ НА ЗЕМЛІ ЩАСЛИВИМИ,
ЯК НАСИТИТИСЬ ЛЮДЯМ ДОБРОТОЮ...

 

Руслана Кореновська-Марич

Пяченце,Італія. 25.10.2013.

Останнє редагування Вівторок, 05 листопада 2013 11:33