×

Попередження

JUser::_load: неможливо завантажити користувача з ID: 62
Понеділок, 18 листопада 2013 09:05

ТАКА ЇЇ ДОЛЯ...

Автор
Оцініть матеріал!
(4 голосів)

 

Така її доля,о ,Боже мій ,милий...’
                     ( бувальщина)

Пригадала якось таку невеличку легенду:
-Жили собі два брати,багатий і розумний,другий-
бідний і дурний.Одного ранку вийшов бідний на братове поле і бачить якась жінка збирає по полю колосся пшениці і втикає їх у снопи.
І питає брат-дурник:-Ти хто така?
-Я-доля твого брата,-відповідає вона.
-А де ж моя доля?
-Вона лежить ось там,під грушею?
-Ну ,тоді, скажи мені,що маю зробити,щоб і моя доля була така працьовита,як ти?
-О,я тобі пораджу взяти доброго дрючка,підійди до груші і бий що є сили її зі словами:”Ось тобі лиха доле за те,що не хочеш працювати на мене.
Допомагай мені,а не то- вб’ю !

Бідняк-дурник так і зробив і незчувся,як життя його пішло на лад,став і він багатий.


Щось подібне і сталося з долею Ірини.Варто було їй змінити своє місце проживання.Виростивши на Україні двох дітей біля чоловіка-алкоголіка,вона так і не зазнала жіночого щастя-кохати і бути коханою.Бо в чоловіка коханішою стала горілка.Двадцять років спільного сімейного життя стали для Ірини пеклом.Вона була спритна господиня,вірна жінка і чудова мати,але часто  ночі її ховали  у саду,
чи поза хатою від пияка,бо вже було соромно роками стукати у вікно сусідам чи родичам,та просити приюту і допомоги.По празниках з її хати долинали такі запахи славетної української кухні,що всі сусіди бігали позичати солі,щоб побачити печене й варене.Працювала Ірина в сусідньому селі в бухгалтерії колгоспу,тому багато років вставала о п’ятій ранку,щоб встигнути упоратися в господарстві і сім кілометрів марширувати полем туди і назад.А увечері на воротах вже її чекав ненависний звір,щоб дати їй чергову порцію стусанів.Врода її в’яла з кожним днем і з роками невтомної праці
сільська жінка вже була похожа на тінь.В ці роки було соромно розлучатися,та й втікати з хати не мала куди.Єдиний вихід-їхати на заробітки в Італію.Лише там могла спокійно жити і працювати, щоб допомагати дітям.Рішення спало на думку якось несподівано,що й злякатися не встигла.Раніше ніколи не допускала цієї думки і ніколи ніде так далеко не їхала.Але багато вже жінок працювали там і поверталися у відпустки задоволені.Так душа поволі докотилася до краю...недоля не давала більше ні сили,ні надії витримувати ці приниження.
Зібралася швидко,документи за два тижні вже були готові,не сказавши ні слова сплячому гуляці,помолившись,тихо вийшла з хати.Тільки діти знали і схвалили це рішення.Ніч прийняла Ірину в свої обійми і тільки зоряна дорога вказувала їй шлях до нового невідомого життя.
Та жінка вже нічого не боялася після того,що пережила.Вона відчула свободу,наче кайдани тріснули на її ногах.Вірила і знала,що дасть собі раду і не пропаде.
Нічний рейс автобуса на Італію був переповнений жінками,Ірина швидко знайшла співрозмовників і долі їхні були близнюками.Всі були збуджені і тривожні.Миготіли за вікном дерева,будинки,
поля і міста.Здавалося їхні прощальні погляди кричали у слід:не покидай,не залишай,вернися!
Звичайно щеміло серце,полишаючи рідний край, де народилась і виросла.На душі було так само чорно,як за вікнами.Великі і гіркі сльози покотилися додолу.Не хотіла рухатись,бо кожен порух спричиняв судому душі і фізичний біль у серці.Голова,повна неспокійних  думок,була важка,наче мішок з картоплею,який таскала роками з поля сама.ЇЇ недоля завела у глухий кут,де не бачила світла в кінці тунелю.Не могла ніколи зрозуміти,чому життя звело її з таким чоловіком?Чим вона завинила перед Богом?Пригадала,як одна подруга по роботі сказала якось:-Він би пропав без тебе.-Та ніхто не сказав,що вона пропадає біля нього.То ж хай тепер сам живе,як вовк.Слава Господи,що діти одружилися і живуть окремо.Ні любові,ні поваги Іра не мала від нього.Так і заснула,бідолашна,
зі своїми старими пережитими думками.

А наступного ранку вже італійське сонечко цілувало її сонні очі.Ще не встигла їх відкрити,як почула по радіо італійську мову.Італія її зустріла піснею Альбано «Felicita»
.На заправці пішли у бар.
Попиваючи запашну італійську каву,смакувала свіжоспеченими брьошами з варенням і шокола-
дом і на душі стало радісно і спокійно.В Пармі її чекала подруга.Сонячні промені переливалися в легкому ранковому тумані і росами лягали на траву і троянди,які цвіли повсюди.Аж дивно було,що ніхто їх не зриває.На межі весни і літа народжувалося нове життя нової заробітчанки.
 Кожного дня вивчала нові слова зі словника,розмовляла з подругою по -італійськи,
записувала в зошит найбільш поширені рецепти домашньої кухні,щоб прийшовши на першу роботу,не бачили в ній неука.Через два тижні вже працювала у одинокої сеньори Розанни і по суботах на вихідні зустрічалася з іншими жінками,ходила до церкви,дзвонила додому,і пізнавала з кожним днем все нові чудові міста Італії. Почувалася добре,поправилася,погарніша-
ла.Почала слідкувати за своїм одягом,бо вдома немогла ніколи собі дозволити вдягнутися гарно.
Всі намагання закінчувалися сварками і сльозами.

Не хотіла навіть чути про свого колишнього мучителя і навіть не знала,що чоловіки бувають інші.Та доля в один день повернула її на щасливу дорогу.Переходячи вулицю в невизначеному місці,Ірина раптом відчула чиюсь міцну руку на плечі.-Хто це так спішить на той світ? А тут не можна переходити...-усміхаючись привітно, на неї дивися зацікавлено досить елегантний італієць.
-Ой,скузате мі,я не знала,-зашарілась рум
янцем жінка.

-Можна я вас проведу?Я тут недалечко живу в готелі,а зараз прямую в бар,можна вас запросити на кову?
-Та що ви,дякую-заспішила Ірина.-Мене подруга чекає,ось там..
-Ну ,тоді познайомте мене з подругою.Я також чекаю друга,він мені має принести документи.Заразом всі і посидимо в барі.Така чудова погода,сьогодні на вікно до мене прилетів голуб,я зразу подумав,що це якась новина.Мені так приємно,що я появився вчасно в потрібному місці  і врятував вам життя.Тепер я заслуговую
взнати принаймі ваше ім
я...

Так почалася їхня дружба.Він настільки був щирий і привітно-вихований,що Іра мимовільно
задивлялася на його впевнені рухи,як він п’є каву,як повертає до неї голову,як мружить свої світлі очі,як сміється….Вона вперше розмовляла з  мужчиною такого рівня. Вдівець-пенсіонер на тридцять років майже старший за неї,хоча в розмові зовсім не відчувалася різниця.Поскільки
далеких планів з ним Ірина не будувала,то довірливо розказувала йому про своє нелегке
життя в Україні.Все,що тримала всередині стільки років вона могла йому викласти і відчути його співчуття і слова поради.Антоніо з нетерпінням чекав зустрічі кожного тижня,він жив сам і йому бракувало цього ніжного погляду і голосу жінки-страждальниці.Так швидко промайнув рік і після новорічних свят Ірина почула слова,які змінили її недолю на щасливу сонячну годину.
-Кара мія,-розпочав Антоніо,-я довго думав перед тим,як тобі це запропонувати.Ти багато вистраждала в житті,дуже багато працювала,жодна з італійок би такого не витримала.Я дякую тобі за те,що ти є.Дякую за можливість бачити тебе,чути твій голос,дякую за дотик до твоїх рук і губ...більшого щастя мені не треба.Щоранку я прокидаюся з думкою про тебе.І я подумав,що поряд зі мною має бути така жінка.Я знаю,що ми з тобою дуже різні і я набагато старший.Але повір,що біля тебе я загубив свої літа.Мені настільки добре з тобою,що я перестав плакати за дружиною,яка померла вже 20 років тому.Я ніколи не морочив голову жінкам,я не мав часу цим займатися.Але якщо ти погодишся вийти за мене,то я обіцяю тобі тихе спокійне життя у достатку.А по моїй смерті матимеш мою пенсію.Квартира належить моїм дітям.Подумай про це...
Ці слова стали громом серед ясного неба,Ірина заплакала.Стільки приємних слів її ніхто ніколи не казав.Це не було кохання,це була справжня дружба,розуміння і підтримка,якої вона шукала і потребувала всі ці роки.Він утішав,як міг,витирав сам її сльози і цілував,цілував,цілу-
вав....Тепер,коли Ірина усвідомила,що доля сама проситься до її  рук,вона зрозуміла,для чого приїхала в Італію.Вона зустріла людину,яка завжди прийде на допомогу,буде поряд,самотність і безсонні очі відступають на останній план.Вона хоче повноцінного щастя,коли недоля переходить у власну долю.
На другий день Ірина вже дзвонила дочці.На той час одна дочка вже розлучилася і також приїхала працювати в Італію.Друга виховувала своїх і сестриних дітей.Та виникла одна велика пробле-
ма:як розлучитися з пияком.Він же наробить біди,коли почує це,тоді сорому не оберешся.

-Не переживай,мамо,-каже дочка.-Я щось придумаю.Тобі треба лише свідоцтво про розлучення?Так ти його будеш мати і ніхто про це не дізнається.
Так зробили,підготували всі необхідні документи і розписалися в Італії Ірина і Антоніо.Перейшла вона жити до нього в гарну затишну квартиру.На роботу ходила тільки на пів –дня,
щоб було з чим іздити додому до внуків.Так вже пробігло 5 років.Чоловік нічого не знає і досі,
байдикує і топить своє життя у горілці.

Іноді совість мучить Ірину за таке подвійне життя, але воно так відрізняється одне від одного,як небо і земля.Тут вона чує себе ляблячою дружиною,яку поважають і шанують.
Там вона була  в своїй жіночій долі ніхто.Та як каже її подруга: "Клин клином вибивають".
Хай Бог розсудить,але кожна жінка варта свого щастя.                         

 

Руслана  Кореновська-Марич.
                                                  Італія. 2013р.








Останнє редагування Понеділок, 18 листопада 2013 09:32

Детальніше в цій категорії: « НА ПЕРЕХРЕСТІ ДОРІГ. ПАЛОЧКА-ВИРУЧАЛОЧКА. »