Перші чотири слова в заголовку це – перший рядок з приспіву відомої пісні «Ода матері», яку виконує знаний в Україні шоумен Михайло Поплавський. Власне, ним і вирішила озаглавити матеріал, який мав би увінчати дводенне відзначення Дня матері в Мадриді та його передмістях. Перепрошую: не дводенне, оскільки українці околиць іспанської столиці почали вшановувати найдорожчих у світі осіб ще 30 квітня, коли в місті Торрехоні-де-Ардос відбувся фестиваль творчих колективів українських шкіл мадридського регіону.

Після тих таки перших слів приспіву з «Оди матері», винесених у заголовок, але вже після другого куплета: «… святе імя твоє благословенне. Матусю-мамо, що зростила нас, ясна і світла, рідна наша нене…» учасники концертної програми і в суботу, 13 травня (у культурно-освітньому центрі «Дивосвіт», що в містечку Алькоркон), і у неділю в актовому залі української парохії Благовіщення (метро Аргуелєс) вклякнули на праве коліно і так простояли, схиливши голови, весь програш, аж до повторного приспіву. Цим самим віддали належну пошану тим, без кого не можна уявити нашого життя: матерям, бабусям, сестрам, дружинам, тещам, нареченим, донькам, внучкам і т.д. А загалом, жінкам-світочам, жінкам-трудівницям, жінкам-берегиням життя на землі.

Зауважу, що до поклону вдалися виключно мужчини, які, за поодиноким вкрапленням представниць чарівної половини людства, склали основу всієї концертної програми в обох названих українських острівцях великого іспанського «моря». Саме таким задумом: піднести подарунок до Дня матері нашому жіноцтву, і керувалися ініціатори цих двох концертів.

Додам, що пісня «Ода матері», а також уже згадуваний поклін усіх учасників програми, стали заключнимм і чи не найяскравішими акордами всього дводенного святкування. Не бажаю применшувати вагу іншим номерів – яскравих, оригінальних, хвилюючих, ліричних, романтичних: словом таких, що хапали за серце, - проте останній, неначе логічно підсумував ці два дні, тобто став квінтесенцією свята. А якщо деталізувати, то це означає: як би наші мужчини в повсякденні інколи не заливали нам, жінкам-матерям, сальця поза шкірку, - все одно вони нас люблять, шанують, готові на руках носити, леліяти і догоджати. Підтвердженням цієї тези і стала, власне, концертна програма «Найріднішим, найдорожчим, найчарівнішим», підготовлена мужчинами-заробітчанами і в Алькорконі, і в Мадриді.

Музичну канву цих двох концертів «плели» вже добре знані в українському заробітчанському середовищі мадридського регіону музиканти та співаки: два Ярослави – Допілка та Калинець. Клич, кинутий ними, підхопили їхні колеги-музиканти, котрі, як ніколи, в такій значній кількості виявили бажання взяти участь у програмі. Надіюся, що легко здогадатися чому. Тож можу констатувати той факт, що за моєї памяті (а це - відрізок часу практично з 2000-го року) ще не було чутно стільки інструментів в одному концерті. А тут – і два акордеони, і дві «клавіші», і дві гітари, і дві труби, і два саксофони, і губна гармошка, і бубон. Звісно, це не могло не вплинути на загальне звучання всього ансамблю, чи то пак оркестру, за яким глядач (а це, як правило, особи середнього віку) так скучив. Адже ніякі «мінусовки» не здатні замінити «живу» музику.

Цікаво, що організатори (вони ж і сценаристи, і режисери-постановники, і ведучі-конферансьє, і співаки, і декламатори) побудували програму, базуючись на трьох основних «китах»: в’язанці пісень про маму, «віночку» з творів про жіночі імена та пісенному «букеті», тобто низці пісень про квіти. Скажімо, перший блок сформували такі відомі широкому загалу твори, як «Мамина криниця», «Била мене мати», «Нині, нині мами нема», «Пісня про рушник» («Рідна мати моя»). До другого ввійшли «Гуцулка Ксеня», «Гоп, шіді-ріді, Марічко, люблю тя», «Оксано-Оксано», «Іра, Ірина, Іруся». «Черемшина», «Троянди на пероні», «Барвіночок хрещатий», «Любисток», «Червона рута» - це пісні, що склали прегарний букет. Співали їх майже всі учасники в тих, чи інших конфігураціях: сольно, в дуетах, тріо, квартетах і т.п. Одначе, всі ці попурі знаходили відгомін у глядачів (а це було помітно навіть неозброєним оком), які не просто плескали від захоплення в долоні, але й підспівували артистам. А ось поміж цими трьома в’язанками було «вплетено» інші пісенні твори, та створено, таким чином, довершену тематичну композицію.

Виділити якісь окремі номери, які найдужче сподобалися, - рука не підніметься. Адже чи не кожнісінька пісня, танець, гумореска приваблювали якимось своїм особливим шармом, колоритом, мелодійністю, душевністю й т.д. Тому не залишається нічого іншого як усіх їх перелічити. Упродовж цих двох днів глядачі почули такі пісні: «Матусина хатинка» (у виконанні Андрія Шевчука), «Біля тополі» (гурт «Водограй» у складі двох Романів – Якуб’яка та Демчука, а також Андрія Пилип’яка), скрябінська «Мам» (Вадим Кучер), «Мати-емігрантка» (її заспівав учень п’ятого класу української суботньої школи «Дивосвіт» Андріан Кашаний), «Бабусина вишиванка» (третьокласник цього ж навчального закладу Сашко Конончук). Дві пісні («Молитва за Ісусика» та «Ось на скрипочці я граю») надзвичайно мило й артистично виконали наймолодші учасники програми – ансамбль учнів суботньої школи при парохії Благовіщення (керівник Лідія Скальська). А далі настала черга пісенних речей, присвячених коханим (дружинам, нареченим). І тоді незрівнянно звучали: «Боже, як я тебе люблю» (Іван Ткачук), «Лиш тебе одну люблю» (Олег Наумов), «Тільки ти моя» (Юрій Якимів), «Кличу тебе» (Іван Голяк), «Вовчиця», «Дружині», «Без тебе в’януть у душі моїй квіти» (дует «Меломани» у складі Олексія Васильченка та Володимира Бабія), «Сусідка» (чоловічий квартет хору парохії Благовіщення). А ось Василь Спринь запропонував усім присутнім свою авторську річ під назвою «Імя Оксана» (музику та слова до якої написав самостійно, присвятивши їх своїй дружині). Крім цього неперевершено прозвучали «Донна, мадонна Марія» (Ярослав Калинець), «Ой, гаю, гаю, зелен розмаю» (чоловічий склад гурту «Українські передзвони»), італійська пісня про кохання (Андрій Лобода), «Я піду в далекі гори» (Роман Климко), «Поцілунок» (Андрій Конончук).

Вагомий внесок у хід цих двох концертів внесли їхні ведучі Іван Прокіпчук і Володимир Конончук (татусь вже згаданих співаків Сашка й Андрія, з якими в цілому вони склали найбільш чисельний творчий сімейний колектив).

Мабуть,усе ж таки треба визнати, що підвищений ажіотаж з-поміж цього переліку викликали три жартівливі пісні, співані «наживо»: спершу «Люблю тебе, моя кохана» у виконанні тріо «Водограй», згодом «Теплий дощ», в якій солював один із ведучих Іван Прокіпчук (він же й гуморист). І нарешті «Цьоця Рузя», яку представили Ярослав Допілка, Марія Мирга, Альберт Павлович, Іван Ткачук. І якщо слова куплетів ще не всі у залі добре знали, то приспів мало хто не підтримав. Тож під склепіннями доволі звучно розносилося:

Цьоця Рузя воює, цьоця Рузя,

Моя ласточка, ви – мій атас.

Я один у високій напрузі

Третій місяць не сплю через вас…

Взагалі-то, вчителька української мови та літератури Марія Дмитрівна Мирга стала не єдиною представницею жіночої статі у цих святкових дійствах. Окрім неї взяли участь ще й танцюристки Вікторія Аврамчук (разом з Ігорем Чижевським виконала народний танок «Петрусь»), а також тріо жіночок з драматично-танцювальної студії Вадима Кучера при культурно-освітньому центрі «Дивосвіт» у складі Алли Танцюри, Богдани Ковалик-Литвин і Наталі Держко (сучасний танець «Чікаго-сіті», хоча їхні яскраві червоні капелюшки дали підставу одному з ведучих прирівняти танцюристок до героїні казки «Червона шапочка»). Одначе це було винятком із правила, адже нагадаю, що концерти готувалися як подарунок жінкам від мужчин.

Проте - стоп. Потрібно згадати ще про кількох представниць жіноцтва. Їх можна б було і до співавторів сценарію сміливо віднести, бо вірші з їхнього поетичного доробку використали в програмі. Маю на увазі Надію Карплюк-Залєсову, Надію Леськів і Галину Коризму.

І ще про один танець варто конче нагадати. До нього ведучі зробили «класну» підводку, яка прозвучала з чітко окресленим кавказьким акцентом:

Палюбив грузін дивчину, украіначку,

Да душі вана лєзгіну. Грай лєзгіначку!

На Кавказі нарадился, ґенацвалі, вай!

Вільні горці, як гадиться: грай, музика, грай!..

А ось сам танок в надзвичайно експресивній і притаманній саме для кавказького регіону манері виконав імпозантний Вадим Кучер.

Якось само собою так вийшло, що Роману Якуб’якові, його тезкові Демчуку й Андрієві Пилип’яку припало співати дві пісні, присвячені матері-Батьківщині (а як же без неї ріднесенької?). Першу – «Україно, ти зелена, ляно» вони задушевно виконали в культурно-освітньому центрі «Дивосвіт», а другу – з репертуару добре знаного українського гурту «Соколи» «Все це – дари Божі» - не менш зворушливо в столичній українській парохії Благовіщення.

Зрештою, тут проявився ще один надзвичайно важливий задум організаторів: провести благодійну акцію з продажу книги «Заробітки під мікроскопом», щоб вилучені кошти спрямувати на допомогу родині загиблого в боях за село Піски поблизу Донецька колишнього голови Миколаївської райдержадміністрації на Львівщині, члена Конгресу українських націоналістів, журналіста за фахом Василя Кіндрацького. Саме в такий спосіб не перериватиметься наша тяглість до рідних сторін, а ще бажання допомагати, чим можемо.

Насамкінець варто додати ще й такі важливі деталі, які піднесли емоційний стан жінок-матерів напрочуд високо. В Алькорконі присутнім на святі запропонували після концерту солодкий стіл, а також спільні пісні й танці в більш невимушеній атмосфері. А в українській парохії з ініціативи отця Івана Липки кожній жіночці вручили по живій гвоздиці. Тож і сама чудова концертна програма, і квіти, піднесені кращій половині людства, стали підставою для того, щоб інший наш душпастир, отець Володимир Нейлюк, зробив висновок про повну «реабілітацію» чоловічої гвардії перед жінками.

Мені ж так закортіло, щоб ці дні не були поодинокими упродовж цілого року, а повторювалися якнайчастіше.

Іспанські новини від МИРСЬКОЇ Калини.

Джерело: ucranianosenmadrid.com 

 

В неділю, 30 квітня, в Торрехоні відбувся конкурс творчих колективів українських шкіл мадридського регіону, присвячений Дню матері.

Браво, Вікусю! Молодчинка! Ці схвальні відгуки можна поправу віднести до юної співачки Вікторії Гарванко, перший сольний концерт якої відбувся в суботу, 6 травня, в Мадриді. Можливо, це взагалі, такого плану, перша сольна програма на території всієї Іспанії, коли 11-річне дівчисько зібрало стільки глядачів та цінителів української музики.

Захід, призначений на суботу, 29 квітня, який анонсували заздалегідь, очікувався багатьма з величезним нетерпінням. У рамках «Української весни в Барселоні–2017» проведено українські вечорниці, організовані асоціацією «Джерело», яку очолює багатюща на цікаві ідеї й ініціативна Ольга Дзюбан.

Упродовж п’яти днів: з 23 по 27 квітня, в іспанській столиці Мадриді перебувала делегація Українського Союзу Промисловців і Підприємців на чолі з віце-президентом УСПП Денисом Красніковим. Представники цієї потужної структури провели перемовини з низкою іспанських підприємств щодо налагодження та розвитку двостороннього торговельно-економічного співробітництва.

4 травня 2017 року іспанський співак Манель Наварро вирушив до української столиці, щоб представити свою країну на пісенному конкурсі Євробачення. Урочисті проводи з цієї нагоди було влаштовано в Посольстві України в Іспанії 25 квітня.

З 21 по 23 квітня в місті Алькала-де-Енарес поблизу Мадрида відбувся V Міжнародний фестиваль української культури «Тарасове колосся»

Субота, 08 квітня 2017 16:14

У війни – чорно-біле «ОБЛИЧЧЯ»

У цьому можна легко переконатися, коли уважно оглянути фотовиставку нашого краянина Ореста Антошківа під назвою «Відпечатки війни», яка відкрилася 5 квітня в музеї «La Neomudejar» в Мадриді.

Передусім, кольорову гаму визначають світлини, підібрані фотографом для експозиції. А саме на чорно-білі тони вплинули, очевидно, побачені Орестом та відображені з допомогою «фоток», дуже непривабливі (і це ще м’яко сказано), гнітючі, до болю вражаючі, страхітливі картини в зоні бойових дій на Сході України. Власне, їх він спостерігав на власні очі в серпні минулого року, навідавшись у ті краї. Відповідно, виніс звідтіля свої незабутні враження, які «сфокусувались» у 16 фотографіях, представлених на виставці.

Перш ніж створювати експозицію, автор занурився в історію фотографії, пов’язаної з воєнними діями. Адже це окремий підрозділ фотомистецтва в цілому, який сягає ще в 1855 рік, коли перші світлини з Кримської війни зробив Роджер Фентон. Ото ж, подиву гідне бажання Ореста Антошківа не лише творити щось своє, а й знати те, що накопичило мистецтво фотографії за попередні часи.

Звісно, тема виставки передбачала також і пошук приміщення, де б можна було її представити. Тому музей «La Neomudejar», який розташований поблизу залізничного вокзалу Аточа на вулиці Antonio Nebrija (що дуже зручно для майбутніх відвідувачів) виявився, хоч і своєрідним та несподіваним для багатьох, але, як на мене, напрочуд вдалим вибором. Безсумнівно, що, так би мовити, доволі «непричесаний» вигляд експозиційних залів, краще сприятиме відтворенню провідної думки саме цієї виставки українського фотомайстра.

А що думка ця простежується дуже виразно, - помітно неозброєним оком. Ось бодай, якщо поглянути на кілька світлин. Мою увагу привернули, в першу чергу, два фото, розміщених поряд. На першому зображено зруйнований міст через річку, на другому – розібрана залізнична колія, яка впирається в тупик. Чи це - не символ того, що життя на даній території припинилося, завмерло на невизначений проміжок часу? Чи не свідчать розібрані рейки і тупик про безвихідь? Чи не символічно те, що дороги далі попросту нема? Як в прямому розумінні, так і в переносному… І в цій недомовленості приховується підтекст, який не так важко зрозуміти.

Або ось ще дві подібні за сюжетом фотки. На одній – гномики та інші казкові персонажі, які прикрашають людські дворища, поряд з розрушеною будівлею. На іншій – голі стіни в напівзруйновному, швидше за все, дитсадочку, на яких малюнки для дітвори. Від усього цього віє пусткою, занепадом, розрухою.

Властиво, на жодній з Орестових фотографій не побачиш ані живої душі. Хоча в своєму слові під час відкриття він розповідав про люд, що не накивав пятами з обпалених війною територій. Більше того, не боїться мешкати там, коли мало не щохвилини на нього чигає не просто небезпека, а реальна загроза життю.

Не варто розповідати більше про самі світлини, - краще на них подивитися своїми очима. І через призму власного сприйняття зробити певні висновки. Зауважу лише, що на відкриття фотовиставки нагодилося не так і багато людей, проте достатньо як для буднів. Важливо, що завітали і наші земляки-українці, й іспанці. Тому виступаючі, а ними були керівники музею, перший секретар Посольства України в Іспанії Віктор Харамінський і сам автор експозиції, промовляли іспанською мовою. Свій оригінальний штрих внесла і скрипалька Ліля Ткачук, яка налаштувала присутніх на відповідний мажорний лад.

Безперечно, що фотовиставка Ореста Антошківа «Відпечатки війни», яка триватиме до 7 травня, стане не тільки ще одним кроком до поглиблення українсько-іспанських відносин загалом, але й приверне увагу іспанського шанувальника фотомистецтва до нагальних проблем українського сьогодення, сприятиме його реалістичному показу. І в цьому – неабияке значення цього заходу.

Квітка ЛЮБЧЕНКО, Мадрид.

Ця рана кровоточитиме ще довго. І про неї нагадуватиме монумент, споруджений на честь загиблих під час терористичної акції, яка несподівано грянула 13 років назад. А ще пам'ять рідних і близьких, котрі втратили своїх найдорожчих: батьків, матерів, синів, доньок, онуків…

Monument

Шок, жах, лихо, розпач, біль, туга, скорбота, журба, сум… Те, що сталося 11 березня (11-М – по-іспанськи, бо 11 marzo) 2004 року неможливо усвідомити. Як і неймовірно важко підібрати відповідні слова для пояснення стану душі в той час. Ми, хто приїхав на заробітки в Іспанію, висловлюючи найщиріше співчуття її господарям, усвідомили, що разом з ними ходимо під одним небом, одним сонцем. І один Бог над нами!

Те, що трапилося 13 літ тому, ще й досі важко зрозуміти. Таке розумінню та поясненню просто не підлягає. Проте кожен сущий тут добре усвідомлює, що того разу Господь був милосердним до нас. Хоча двоє наших краян і загинули, а декілька з травмами різної важкості відлежали в шпиталях.

То ж дякуємо Тобі, Отче, за Твоє милосердя та борони, Спасе, від чогось подібного надалі…

Вибухи в іспанській столиці (загалом їх виявилося десять) пролунали в час пік – між 7:30 і 8:30 ранку. Основні події розгорнулися між залізничними станціями Ель Посо і Санта Євхенія поблизу залізничного вокзалу Аточа.

У результаті теракту загинуло майже 200 осіб і понад 1400 отримали поранення. Іспанська влада назвала цю терористичну акцію «найстрашнішою в історії країни».

Pojizd 1

Pojizd 2

Згадуючи той момент, окреслю два фрагменти.

ФРАГМЕНТ ПЕРШИЙ: Трофименки

Хоч і доволі тьмяно, але пригадую ранок 12 березня 2004 року, коли телефон, неначе ожив, до цього перебуваючи незворушним. Спершу зі мною зв’язалася відома багатьом нашим заробітчанам співачка, музикант і композитор Любомира Нарозя. Вона повідомила, що просиділа всю ніч у відділі інтенсивної терапії військового шпиталю біля своєї приятельки Любові Толмачової-Волощук, яка отримала струс мозку, а також численні синці від ударів, перебуваючи в одному з приміських поїздів, що вибухнув на під’їзді до Аточі. Дещо згодом зясувалося, що тріснула ще й перемичка в лівому вусі. Але коли Люба отямилася, то відразу повідомила, що її врятувала молитва. Адже молитвенник вона не випускала з рук навіть у тому злощасному потязі.

Потім я зателефонував до співробітників посольства, намагаючись зясувати ситуацію з іншими нашими краянами, які могли постраждати від вибухів у електричках. На той час мене повідомили, що госпіталізовано трьох українок, одна з яких у важкому стані.

А потім телефон дзеленькнув, сповістивши, що до мене набивається на розмову Натяля Трофименко – дружина мого приятеля Віктора з Сімферополя, з яким ми починали трудову біографію в Іспанії.

Trofymenky

Наталя та Віктор Трофименки

Знаючи, що маю опосередковане відношення до журналістики, запитала, чи не володію інформацією про місцеперебування травмованих під час вибухів українців. І додала, що її Віктор, працюючи водієм «швидкої допомоги», міг би поцікавитися станом наших потерпілих земляків. А також надати необхідну допомогу, адже дехто, перебуваючи на заробітках нелегально, може побоятися звернутися у відповідні медичні заклади. Як міг заспокоїв Наталю, наголосивши, що точно знаю: потерпілим допомагають чим можуть. Для прикладу, сказав, що іспанці, в яких працюють наші жіночки, котрі постраждали, виявили надзвичайну чуйність і турботу.

Трішки пізніше довідався, що Віктор Трофименко разом зі старшим сином Віталієм перебував у зоні ліквідації наслідків трагедії. Більше того, Віталік, який працював медичним асистентом, став активним учасником тих подій. Отож, коли пролунав перший вибух, його зауважили автомобільні екіпажі фірми «Амбулянсія Гонсалєс» (у ній якраз і трудилися тато з сином), які в цей час перебували неподалік від Аточі. Вони ж і повідомили усіх по рації, що поруч з вокзалом у небо зметнувся стовп чорного диму. Трофименки в цей час знаходилися в районі Кватро Вєнтос (Чотирьох Вітрів), рухаючись за звичним службовим маршрутом. Аж тут надійшла команда для їхньої «швидкої»: «Сімнадцятці (таким був порядковий номер їхнього авто) з увімкненою сиреною негайно передислокуватися в район Аточі!» Долаючи чималі «корки», батько із сином вирушили до залізничного вокзалу, але ще по дорозі їх спрямували на вулицю Теллєс, де прогримів вибух у другому за порядком потязі. Там у черзі вже вишикувалася сила-силенна «амбулянсій». Годинник на той час показував 20 хвилин на девяту.

Віталій пригадував у нашій пізнішій розмові, що спочатку нічого не можна було второпати, адже панував хаос. А потім скомандували, щоб асистенти взяли спеціальні крісла й інші засоби першої медичної допомоги і попрямували в епіцентр події. Під пункт евакуації обрали спортивний комплекс, який знаходився найближче до залізничних колій.

«Перш ніж увійти до спортзалу, побачив вагон, який найдужче постраждав від вибуху, - ділився зі мною юнак. – Здалося, що він паперовий, тому його порвало на дрібні клаптики. Поряд пожежники знімали з металевої огорожі пошматоване людське тіло – без голови, рук і ніг. Ось тут я зрозумів, що починається найстрашніше. Те, що побачив усередині спорткомплексу , могло нажахати будь-кого. Спершу наткнувся поглядом на мужчину, в якого не було ніг. Поруч лежав інший зі спотвореним до невпізнання обличчям. Далі вперся поглядом ще в одного з відірваним вухом. Від червоного кольору замерехтіло в очах, адже на підлозі розлилося море крові. Всюди, куди б не глянув, лежали поранені люди, принесені з вагонів. Подумалось: чи бачу фільм жахів, чи все це відбувається насправді?..»

Віталік охарактеризував свій тодішній стан як своєрідний психологічний шок. Одначе відразу згадав для чого його туди послали. Підійшов до одного з поліцейських, який і спрямував до лікарів. А ті вже наказали виносити до «швидких» осіб з неважкими травмами. «Перше враження від хаосу та паніки минуло, - згадував далі син моїх приятелів, - і я побачив, що процес вдалося спрямувати в належне русло. Незважаючи на масштаби трагедії, всі чітко виконували те, що повинні були робити».

Про страхіття хлопець уже не думав більше, а просто з головою поринув у нелегку працю. До того ж дався взнаки його річний досвід роботи на «амбулянсії». Та й постраждалим намагався якомога більше допомогти. Навіть подумав про наших співвітчизників, тому кілька разів голосно вигукнув, чи є хтось з українців. Проте ніхто не відгукнувся.

На моє запитання як реагували поранені, що лежали на підлозі спортзалу, Віталій відповів: «Були такі, що несамовито кричали від болю. А декотрі просто не відчували нічого. Напевно, від шоку, що скував їхні тіла. Коли підійшов до одного, який лежав на боці, та запитав, чи може він самостійно сісти у крісло, то ледь почув шепіт. Той мужчина не міг цього зробити, бо взагалі не відчував лівої частини тіла. Здогадався, що вона просто паралізована. Глянувши на обличчя, побачив, що воно заюшене кровю. А ось очей не запримітив. З-під напівзаплющених повік сочилася кров. Очні яблука не проглядалися, бо провалилися всередину. Крім того ніс приплюснувся до самої щоки. Запитав, чи в нього щось болить, на що бідолаха лише повів головою зі сторони в сторону. Тоді покликав лікаря, з яким і почали допомагати пораненому».

ФРАГМЕНТ ДРУГИЙ: Наталя Василицька

А ось що розповіла уродженка Запорізької області, яка перебралася на постійне місце проживання в Тернопіль (на заробітки в країну кориди та фламенко її привели брак коштів і бажання допомогти рідним):

- Тоді я мешкала на Ель Посо. Як завше, вийшла з раненька на роботу. Кілька хвилин треба було зачекати на зупинці. Приїхав «ковбой», як місцеві називають двоповерховий «трен» (поїзд – примітка автора). Ми з подругою постійно сідали в передостанній вагон. Одначе перед самою посадкою Марійка зі Львова попросила мене перейти в останній. Зачинилися двері, й практично відразу ж повітря сильно струсонуло. Чомусь мені відразу подумалось, що це обірвалися електричні дроти. Гадка про вибух навіть не промелькнула.

Через деякий час почулися моторошні крики. Проте до моєї свідомості це дуже туманно доходило. Очевидно, шок скував моє тіло. Від могутнього вибуху в мене тріснула шкірка на лівій частині обличчя, але крові навіть не зауважила спочатку. Потім двері вдалося відчинити, і ми опинилися на платформі. Та я ніяк не могла збагнути, що відбувається. Аж дивлюся: лежать люди без рук і без ніг. Багто волають про допомогу. Марійка потягла мене за рукав, промовляючи: «Наталю, ходіть додому». Спершу не зрозуміла про що ідеться, але через кілька хвилин рушила за приятелькою. Ступати довелося по людських легенях, серцях. Навкруги все залила кров. Знаєте, що таке людський «фарш»? А я його на власні очі бачила. Описати це вкрай важко, бо навіть слово «жах» не передає точно того, що постало перед очима.

Прийшла додому, лягла. Про роботу вже не могло бути й мови. Увімкнула телевізор і побачила репортаж про події того «чорного» ранку. Цілий день відлежала. Голова шуміла, тому заснути було годі. Аж наступного дня вийшла на роботу. Сеньйора відразу спитала, чи бува не потрапила в ту «м’ясорубку», оскільки знала, що мешкаю в тому злощасному районі. Потім вона поцікавилася, чи не відвідувала лікаря, що треба було обов’язково зробити. Я ж не здогадалася навіть про таке, бо фактично від серйозних травм Господь милував. Одначе, коли почала прибирання, то відчула, що з головою не все гаразд. Раптово якась невидима сила пожбурила мене до стіни. То ж коли сеньйора наполягла на відвідинах лікаря, я вже особливо не пручалася. Оглянувши мене, лікар промив рану, на якій ще залишилися кровяні згустки, виписав пігулки. Приплентавшись додому, як впала на ліжко, так безпробудно проспала мало не 24 години.

Згодом нас, потерпілих, викликали до повноважних органів. Оскільки в мене був дозвіл на працю і проживання, то мені запропонували прийняти іспанське громадянство. Відмовилася, адже не збираюся тут помирати. Проте страх постійно ходив за мною по п’ятах, немов тримаючи у своїх бридких рукавицях. Лише завдяки Богові, молитві, поступово почала оговтуватися. Коли переступала чи переступаю зараз поріг храму, на мене спливає якась незбагненна аура. Мабуть, маю ангела-охоронця, який відвернув мене від того вагона, що постраждав найбільше. Тому й молюся і вранці, і ввечері. Коли ж випадає нагода (бо інколи праця стоїть на заваді) поспішаю до церкви. І мені там дуже добре. Віра у Всевишнього допомогла здолати шалений психологічний тиск. Знаю: Небесний Отець – над нами, Він нас оберігає і допомагає.

Проте наслідки тієї жахливої події ще й нині даються взнаки. Коли їду в метро чи поїзді під товщею землі, то відчуваю значний дискомфорт. А коли машиністи випускають конденсат з вагонів, то і зовсім стає моторошно. Волію їздити автобусом, щоб не знаходитися в замкненому просторі.

Ось такі спогади як очевидців, так і безпосередніх учасників подій 13-річної давнини. А завершити цей допис хотілося б про ту, з кого починав: з поетеси Любові Толмачової-Волощук. Вона приїхала в Іспанію 20 квітня 2003 року. Майже через рік постраждала під час терористичного акту поблизу Аточі. Якщо вірші почала писати в дитинстві (хоч і робила це вряди-годи), то після трагедії ніби отримала «друге поетичне дихання». Зрештою, Боже провидіння покерувало так, що Люба ще й стала підбирати мелодію до своєї поезії. І де б не опинилася, завжди наспівувала щось. Таким чином з-під її пера зявилися і пісенні твори. Їхнє оранжування здійснив хоч і молодий, проте напрочуд здібний музикант з Чорткова, який тривалий час також перебував у Мадриді на заробітках, Віктор Папушак. Деякі пісні поетеси зроблені в творчому співавторстві з уже згадуваною на початку Любомирою Нарозею.

imgonline com ua Resize 52zK0HuNQwaLwTRd

Зліва-направо: Любов Толмачова-Волощук, Любомира Нарозя

Дві свої пісні Люба подарувала відомому українському співакові Павлові Зіброву. А ще її твори виконує соліст Львівської Національної опери Петро Радейко.

Одним куплетом з пісні Любові Толмачової-Волощук «Помоліться за нас» і поставимо крапку.

Помоліться за нас там, на рідній землі,

Щоби всі ми до вас повернутись змогли.

Прилетіли птахами із далеких країв.

Ви так довго чекали, що забули наш спів.

Любомир КАЛИНЕЦЬ,

Мадрид.

Упродовж двох днів: четверга та п’ятниці, 9 і 10 березня, українські трудові міґранти пікетували іспанський Сенат, в стінах якого відбувалося засідання Бюро Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), на яке запросили російську делегацію.

Її очолював депутат Держдуми Леонід Слуцький – персона доволі одіозна, на яку розповсюджуються санкції ЄС. Тим не менше, це не завадило Президентові ПАРЄ Педрові Аграмунту запросити росіян на засідання в іспанську столицю. Зауважте, вперше з 2014 року.

Нагадаю, що саме відтоді ПАРЄ, ухваливши відповідну резолюцію, позбавила російську делегацію права голосу на рік через анексію Криму. У відповідь росіяни припинили брати участь у роботі цієї поважної структури. У 2016-2017 роках Росія не надсилала у французький Страсбург список своєї делегації, тим самим уникнувши голосування, на якому мало б вирішитися питання продовження ветування її голосу.

Торік Педро Аграмунт виступив з ініціативою повернення Росії до Асамблеї. З цією метою наразі в ПАРЄ розвивають контакти з російськими депутатами та розглядають можливість внесення змін до регламенту. Що, в свою чергу, гарантувало б Росії повернення до сесійної зали. Власне, з цього приводу Президент Парламентської Асамблеї і запросив на засідання Постійного комітету в Мадриді парламентську делегацію Російської Держдуми.

Як зауважив учасник цього заходу, голова української делегації в ПАРЄ Володимир Ар’єв, «…дебати з росіянами завершились». «Вони вимагали зміни правил ПАРЄ для свого повернення, їм казали - приїжджайте і розмовляйте, беріть участь у дискусіях. Вони красиво казали, що хочуть діалогу, натомість на обговорення загострення на Донбасі демонстративно не залишились», - написав він на своїй сторінці у Facebook. Крім цього В.Арєв наголосив на такому: «Коли минулого року я казав, що росіяни будуть вимагати зміни регламенту ПАРЄ, на Бюро влітку мені дорікали, що так кажу, бо не люблю росіян. Потім РФ поставила цю вимогу, а сьогодні підтвердила в обличчя: або міняєте під нас правила, або до побачення.

Коли сьогодні сказав, що зміна правил під РФ знищить повагу до Асамблеї і її вплив зменшиться, мені відповіли, що я сильно перебільшую і що це в мені говорить особисте…»

Одначе у спокійний перебіг засідання ПАРЄ в іспанській столиці внесли корективи українці, котрі мешкають і працюють тут. Вони прийшли з мирним, хоч і небагаточисельним (переважна більшість з нас усе ж таки в будні працює), пікетом під стіни сенату ще в четвер, тим самим сплутавши карти і росіянам, і їхнім прихильникам. Наші земляки тримали в руках антиросійські лозунги, червоні картки (як у футболі), свищики, футбольний м’яч та зустрічали учасників засідання скандуванням: «Права людини поза грою?!» Очолював акцію голова Української патріотичної асоціації «Воля» Іван Вовк. «Парламентська Асамблея Ради Європи не повинна допускати повернення Росії до виконання нею відповідних резолюцій Асамблеї. Наразі Росія їх не виконує. Вона продовжує окупацію Криму та постійно демонструє відверте порушення принципів Ради Європи у середині самої країни», - наголошував організатор четвергового пікету.

Цього ж дня до пікетуючих долучилися й представники асоціації «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців», котрі протягом післяобіднього часу аж до моменту завершення нарад у Сенаті намагалися привернути увагу до своїх вимог звучним вигукуванням гасел на кшталт: «Росія – агресор!», «Путін – фашист, великий терорист!» та іншими, які звучали іспанською мовою.

Хоча росіяни на акцію не надто зважали, за словами її учасників, самі іспанці поставилися до неї прихильно. Цікаво, що в будівлі, поряд з якою розташувались пікетувальники, хтось на повний голос увімкнув український гімн. А це, безумовно, стало чудовим супроводом для пікету.

А вже з самісінького ранку наступного дня, 10 березня, під стіни Сенату підтягнулися більш потужні українські сили. Голові «Української громади Іспанії зха права, честь і гідність українців» Юрієві Чопику вдалося зорганізувати більше нашої заробітчанської братії. В цьому йому посприяв і капелан української столичної парохії Благовіщення отець Іван Липка, який на четверговому вечірньому Богослуженні закликав активно підтримати акцію. То ж парохіяни, як і інші окремі особи, вийшли на пікет, незважаючи на робочий день.

Хоча, буду послідовним, цього разу кількість пікетуючих привернула підвищену увагу поліцейських, котрим, очевидно, віддали наказ «зверху» про перенесення пікету подалі від сенатських стін. Що й було зроблено. Відзначу, що охоронці порядку ретельно перевірили також і сміттєві баки, двері під’їздів будинків розташованих поряд. Зрештою, цього від них вимагають їхні службові обовязки. Звичайно, після такого вже не йшлося про повернення на позиції ближчі до Сенату, не кажучи вже про потрапляння бодай кількох наших представників у середину.

Проте цей момент ніяк не вплинув на бадьорий запал пікетуючих. Більше того, місце поряд зі садами Сабатіні поблизу Королівського палацу виявилося більш насиченим туристами, котрі змогли вислухати вимоги наших земляків. Чимало з них, а також іспанських перехожих підтримували нас, співчували нашій Україні в її боротьбі з ненависним російським агресором.

Аж до пізнього вечора пікетувальники нагадували делегатам Постійного комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, що «Russia is not welcome», тобто Росію ніхто не запрошував, та закликали ПАРЄ дотримуватися власних процедур. І разом з нами повсякчас перебував і наш… Великий Кобзар (на портретах, на лозунгах). Інакше й не могло бути, адже в ці березневі дні ми відзначаємо його чергові роковини. Саме він і накресює перед нами подальший шлях до свободи, незалежності, відстоювання наших прав.

imgonline com ua Resize YWioNv6KpPqB

imgonline com ua Resize 4MDu7teNB3n

Між іншим…

Як мовиться, не було б щастя, - так нещастя допомогло. Справа в тому, що під час бурхливих протестів, а також фотографування цієї події, я забула про свою сумку з комп’ютером. Більше того, коли час почав підтискати з поверненням на постійне місце роботи, то, забувши про свої речі, пірнула в метро. Лише на роботі отямилась, зауваживши пропажу. І зателефонувала до Юрія Чопика, щоб він глянув, чи нема комп’ютера десь поряд. На мій жаль, сумки Юрко не виявив. Проте через кілька хвилин «дзенькнув», повідомивши, що мої речі знайшли поліціянти і дозволили їх забрати.

Вже пізніше Юрій розповів, що заради моєї сумки він пройшов у Сенат, де йому її і вручили. Більше того, на нього, одягненого у вишиванку, звернули увагу депутати та гості Сенату. Навіть дехто з них проводжав його поглядами, в яких він зауважив і підтримку, і співчуття, і підбадьорювання.

 

Калина МИРСЬКА, Мадрид.

Сторінка 6 із 6