Гучні та довготривалі оплески, вигуки «Молодці!», «Браво!» лунали під склепіннями ошатного концертного залу майже після кожного номера. Таким чином чисельна публіка реагувала на виступи українських артистів – представників культурно-освітнього центру «Дивосвіт», що в містечку Алькоркон поряд з Мадридом. Зауважте, що серед глядачів було чимало іспанців…

Те, що так довго задумувалося, очікувалося та реалізовувалося, - нарешті відбулося! Не дарма ж бо кажуть: хто стукає, тому відчиняють двері. Концертну програму під назвою «Перлина Україна», підготовлену силами дивосвітівців у неділю, 21 січня, достойно оцінили глядачі пристоличного містечка Боаділья-дель-Монте.

З сутністю цинічної російської пропаганди, як однієї з ключових елементів «Русского мира» у ці святкові Різдвяні дні мали нагоду познайомитись жителі іспанської столиці. Незважаючи на санкції, зі своїми передноворічними та різдвяними концертами містами Європи та Іспанії до Мадриду завітав Російський ансамбль пісні і танцю м. Сант Петербурга.

У Мадридському передмісті Лос Молінос (Іспанія) з 27 листопада по 1 грудня відбувається третя всецерковна зустріч Єпархіальних координаторів Стратегії розвитку УГКЦ 2020 “Жива Парафія - місце зустрічі з Живим Христом”. У зустрічі беруть участь 38 єпархіальних координаторів з усього світу, де є УГКЦ.

8 жовтня в Мадриді відбудеться святковий концерт, приурочений 26-й річниці Дня Незалежноті України.

Повідомляє сайт асоціації "Українська Громада Іспанії за права, честь і гідність українців".

"Дорогі українці, що проживають в Мадриді та околицях! Запрошуємо Вас масово прийти 8 жовтня 2017 року до парку Берлін та разом відсвяткувати Свято нашої Української Держави, а саме Святковий концерт приурочений 26 – річниці Незалежності України. Прийдімо у вишиванках, прийдімо усією сім’єю, прийдімо і запросімо усіх, хто ще вагається та  влаштуймо свято, візьмімо участь у козацьких забавах, конкурсах і доброчинних справах. Зробіть подарунок собі та нашій Україні.", - йдеться в повідомленні.

Заяскравіла, заполум’яніла, заіскрилися виставкова зала пречудовими рослинними візерунками, створеними передовсім на основі фантастичних, небувалих у природі форм квітів. Тим самим, даючи змогу замилуватися очам традиційними мотивами садових (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) і лугових (ромашки, волошки) квіток, ягід калини, полуниці та винограду. А ось квіти та ягодипереплелися з птахами і людьми. І знову ж таки, увібравши в себе дещо фантастичні та дивовижні речі. Вони, одначе, ласкають погляд, заворожують своєю якоюсь напрочуд щирою добротою, теплотою, ніжністю, простотою та доступністю. Так і проситься душа в незрівнянний казковий світ!..

Усе найкраще, що увібрав у себе традиційний петриківський розпис, представила у своїх полотнах українська художниця, член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, віце-президент асоціації народних майстрів України, член асоціації художників французького міста Морестель Галина Назаренко. Її персональна виставка, що експонувалася з 5 по 10 вересня в мадридському культурному центрі «Nicolas Salmeron» (Ніколас Сальмерон), магнітом притягнула до себе як справжніх поціновувачів художнього мистецтва, так і пересічного глядача. Додамо, що інтерес цей захід викликав і в представників української трудової міграції, і в господарів – іспанців. І ще під великим питанням, хто оглянув більш кількісно роботи нашої художниці: чи то наші краяни-заробітчани, чи то представники строкатої за національним складом Іспанії…

Поміж тим, петриківський розпис поступово причаровує весь світ. Так-так, не дивуйтеся, адже картини тільки лиш Галини Назаренко відомі не лише на теренах нашої України. Їх достойно оцінили у США, Канаді, Франції, Китаї, Казахстані, Болгарії, Португалії, Австрії, Італії, Японії та інших. Зауважте, що названо тільки країни, в яких побувала безпосередньо сама мисткиня. А в скількох інших експонувалися її полотна – навіть важко відповісти.

У країну Сервантеса Галина навідалася вперше, хоча на одній з тутешніх виставок її роботи виставлялися. Проте, як мовиться, краще на власні очі все побачити, своїми руками пощупати. Звісно, чималих зусиль коштувало докласти організаторам цього чудового заходу, перш ніж привезти уродженку та нинішню мешканку славнозвісного селища Петриківка, що на Дніпровщині, на оглядини в іспанську столицю. До цього найперше долучилася відома громадська активістка в колі українських заробітчан Лариса Ратич. Свій задум виношувала кілька років, аж поки не втілила його в життя. Чого тільки вартувало, щоб погодити час проведення виставки. Цьогоріч, скажімо, наша знана співвітчизниця побувала вже в Китаї та Казахстані. Користується популярністю, словом. Свою вагому лепту в організацію виставки картин нашої краянки внесло також Посольство України в Іспанії. Тим самим спільно зроблено ще один важливий крок на шляху до визнання України в світі в цілому, та в країні фламенко та кориди зокрема.

До речі, Галина Назаренко виявилася ще й прекрасним знавцем і пропагандистом петриківської школи розпису. Ці свої неабиякі властивості вона продемонструвала на презентації виставки 6 вересня, куди зійшлися численні відвідувачі, представники дипломатичних установ (наш дипкорпус представляв Надзвичайний і Повноважний Посол України в Королівстві Іспанія Анатолій Щерба), керівники відповідних іспанських відомств, а саме координатор муніципалітету Чамартін Тереза Камареро, директорка культурного центру «Ніколас Сальмерон» Естрелья Меріно та інші.

Зрозуміло, що художниці, яка не володіє іспанською, потрібно була допомога кваліфікованого перекладача. Власне, з цією місією чудово впорався другокурсник Мадридського університету «Комплутенсе» Дмитро Подосовський. Він не лише добре перекладав, але зміг передати всі тонкощі, властиві для петриківського розпису. Погодьтеся: не кожному таке під силу.

Ось і довідалися присутні на презентації, що петриківський розпис, або «петриківка» - це українське декоративно-орнаментальне народне малярство, яке сформувалося на Дніпровщині в селищі з однойменною назвою. Зрозуміло, що звідтіля цей вид мистецтва і походить. Окремі речі з орнаментами в цьому стилі розпису збереглися ще з XVIII століття. Проте у сучасному розумінні цей напрям сформувався наприкінці XIX століття-початку XX століття. Його походження пов’язують з козацтвом і заселенням Дніпровщини вихідцями з ПолтавщиниСлобожанщини та Поділля у XVIII столітті та в першій половині XIX століття. Проте невідомо, де й коли саме розвинулися традиції, що лягли в основу цього напрямку малярства.

Петриківський розпис - не лише народне самобутнє мистецтво, що зберігає традиції оздоблення українського житла, але й сучасний живопис, який розвивається та набуває нових рис. 5 грудня 2013 року цей малярський напрям включено до репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Одним з найяскравіших представників славної «петриківки» і є героїня нашої невеличкої розповіді. В цьому селищі вона народилася, зростала. Від п’яти років, як пригадує, почала малювати під керівництвом своєї матері. Очевидно, з молоком найріднішої на землі людини всмоктала любов до малювання. Матуся таки мала до нього талант, який, щоправда, в силу різних обставин не розвинула. А ось її дядько Глущенко навчався в 1930-их роках в Петриківській школі декоративного мистецтва. Так що гени в Галини Назаренко (з роду Глущенків) – ще ті!

Галя поступово піднімалася до вершин майстерності. В школі відвідувала гурток, згодом художню школу. А після її завершення поступила в Миргородський керамічний технікум імені Миколи Гоголя. Виставок, у яких вона брала участь, назбирається сила-силенна. Їй навіть важко сказати, які з них залишили в її душі найпомітніший слід. Одначе, однією з таких є, безсумнівно, виставка «Петриківський рушник» у Національному заповіднику «Софія Київська», яка відбулася в 2015 році. Галина презентувала на ній свій проект - інсталяцію з семи тисяч гільз «Мамай – український Будда» (Мамай - це символ української мудрості, незалежності та сили) - зроблений за мотивами петриківського розпису. Гільзи для цієї інсталяції було привезено із зони АТО волонтерами, солдатами та просто небайдужими людьми.

Сподіватимемося, що експозиція полотен Галини Назаренко в Мадриді стане ще однією віхою в її творчому житті.

Petrykivka 1

Petrykivka 2

Petrykivka 3

Petrykivka 4

Petrykivka 5

Petrykivka 6

Квітка ЛЮБЧЕНКО, Мадрид.

Неначе тільки вчора завершувався навчальний рік у культурно-освітньому центрі, що в місті Алькоркон поблизу іспанської столиці, проте швидкоплинний, немов гірський потік, час вкотре наблизив учнівську дітвору до Першого дзвоника. Його свято відбулося минулої суботи, 9 вересня, в найбільшій суботній українській школі в Європі, запросивши відпочилих школяриків, учителів, батьків до рідної школи. І вкотре на шкільному подвірї залунали соловейками дитячі голосочки, зазвучала музика, затремтіло повітря таким звичним гомоном-гамором…

З відомим скрипалем світового масштабу, музикантом на всі руки (правильніше: на п’ятнадцять інструментів), композитором, якого небезпідставно нарекли українським Паганіні, просто напрочуд талановитою та цікавою особистістю ми розмовляємо, як не дивно, в Іспанії.

Я – представник української трудової міграції країни кориди та фламенко, він – хоч і не зачисляє себе до заробітчан Канади, та все ж представляє саме країну кленового листа.

Зачекалися на обіцяне? Даруйте, шановні. Проте настав час таки повертати «борги». Це до того, що нарешті зібрався представити вашій увазі інтерв’ю з керівником танцювального ансамблю «Громовиця», концерт якого відбувся 11 червня в Мадриді, Роксаною Дикою-Пилипчак.

Хоча… Час невблаганно мчить уперед, і ніяка сила його не спроможна зупинити. Ось уже від того виступу збігло більше місяця. Дещо, очевидно, в памяті потьмяніло. Тому, можливо, дещо вам цікаво буде нагадати. А також довідатися чимало новенького.

Отож, дозвольте відрекомендувати: моя співрозмовниця - громадянка США, проте українка за походженням. І розмовляємо ми з нею в столиці Іспанії після концерту, де її вихованці приємно ошелешили публіку, в тому числі й іспанську. Це, як на мене, трішки дивно: українці з Чикаго, українські заробітчани в країні фламенко, український танок на мадридській сцені. З цього приводу в голову так і закрадається відомий вислів про те, що нашого цвіту – по цілому світу. Оскільки в колі знайомих керівника колективу кличуть Сяною, то дозволю і собі до неї так звертатися. Сподіваюся, не образиться.

Roksana 1

- Сяно, ви народжені в Америці, але коріння ваше з України. Так?

- Так, я дійсно народилася вже в Америці. Але батьки виховали мене з українською душею. Ходили ми до української школи, до церкви, до різних українських установ, таких як Пласт, СУМ (Спілка української молоді – поправка Л.К.).

Початки мого творчого життя пройшли в драматичному гуртку при парафії святих Володимира та Ольги. Власне, там ми і зустрілися з моїм чоловіком, згодом поєднавши наші долі.

- Це український храм у місті Чикаго?

- Так. Там і розпочали грати у виставах. Нашим учителем був тоді Любомир Цепинський. Більшість з нас народилася вже в Америці. Але наші батьки намагалися виховувати нас так, щоб ми добре пам’ятали про своє українське походження.

- Дозвольте все-таки конкретизувати звідки походять ваші батьки? Нашим заробітчанам це завжди цікаво знати, бо, можливо, багато з них є вашими земляками.. Швидше за все, мова піде про ті місця, звідки ваші батьки подалися в США.

- Моя мама й її родина з Делятина.

- Поблизу Яремче, що на Прикарпатті. То це – благословенна гуцульська земля.

- Саме так, біля Яремче. Тож у мене пульсує гуцульська кров. А ось мій тато - із Золочева Львівської області. Між іншим, мій рідний Ходорів знаходиться приблизно посередині між містом вашого тата та батьківщиною вашої мами. До слова, про те, що ваш ансамбль приїде на концерти в Мадрид і Барселону сповістив мене колишній мера мого Ходорова Степан Клапко, який знайомий з вашим татом.

Але давайте все ж про Гуцульщину. Ваші постановки гуцульських танців у першій частині концертної прграми дуже приємно вразили. З цього приводу питання. Чи далися взнаки ваші корені? В кого пройшли школу, тобто хто були ваші вчителі? І звідки взагалі пішло ваше захоплення танцем?

- Я завжди любила танцювати. А моїм першим учителем був уже згадуваний мною Любомир Цепинський, який, направду, дуже багато мене навчив. Радо брав нас зі собою в театри, коли приїжджали колективи з України. А також уже пізніше ходила на курси танців до відомої балерини пані Роми Пріми-Богачевської. Може, пять-шість років це тривало. Горджуся, що добре її знала. Ясно, що вона також мене дуже багато навчила. Також, дивлячись на інші групи, які приїжджають з України, як кажуть, мотала собі на вус. І різні відео переглядала.

Також дуже любила музику. Не покривлю душею, коли скажу, що в моєму зачаруванні танком дається взнаки наша гуцульська кров. Ми, гуцули, чуємо темп, музику, тому аж хочеться танцювати. Лишень для цього треба техніку відповідну мати.

Більшість з нас поза заняттями українськими танцями брала лекції ще й з балету. Що є дуже важне. Якщо цього не могли, тоді брали характерні класи або джазові. Адже не секрет, що основу треба закласти дуже солідну. Тому що український танець як й інші види мистецтва: чи то малярство, чи музика, чи кіно, постійно повинен розвиватися. Але він не зможе рости, якщо ми міцно тримаємося нашого коріння, боячись зробити крок уперед. Адже колись був початок навіть у тих танках, що всі вже знають. Для прикладу гопак, або гуцульський танок. Так, як давним-давно танцювали, ми вже точно не втнемо. Проте молоді люди, які займаються танком, а також ті, які дивляться, повинні ясно розуміти, що він точно є чи гуцульським, чи гопаком. Точно так, як інші представляють Закарпаття, Лемківщину, Буковину і т.д. Що їхнє коріння є звідтіля.

У цьому є ще й інший аспект. Важливо, щоб не тільки свої цим гордилися, але й інші люди. Іспанці, наприклад, американці. Коли ми десь їдемо виступати, то завжди представники інших народів захоплено дивляться на наше мистецтво і тішаться. Тому що бачать: танець стоїть понад культурою. Або, може, на рівні з нею. Тому привносячи щось інше, ви не відділяєтеся від свого коріння, а додаєте до нього щось нове.

Roksana 2

- Знаю не з чужих слів, що перш, ніж показати танець на сцені, треба затратити титанічні зусилля. Це до того, що під час репетицій велика увага приділяється як народному тренажу, так і класичному. Позиція ніг, рук, присідання, напівприсідання (пліє, деміпліє, жете, паде-бюре і т.д.) – без цього не обійтися, по-моєму. Отже воно якось усе споріднено: класичний і народний характер, джаз і таке інше.

Ще одне міркування. Танець не вимагає жодного перекладу іншою мовою. Він на будь-якій сцені матиме успіх, якщо поставлений з душею і виконується в такому ж ключі.

- Абсолютно.

- Погоджуюся з вами, Сяно, що зациклюватися на своїх рухах, малюнках, зрештою, на своєму танці не варто. Хоча маститі фахівці та знавці українського танку можуть заперечувати, що лише автентичний танець є основою основ. Але залишмо ці умовиводи для них. Як на мене, ваші композиції мають не лише право на життя, але й на схвальну оцінку глядача. Це, в кінці кінців, довів ваш концерт на мадридській сцені.

На мою думку це - зовсім інший рівень. Доволі високий, якщо взагалі можу дозволити собі подібну оцінку як нефахівець. І такого рівня не бачив тут практично з 2003-2004 років, коли в іспанській столиці востаннє гастролював Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського.

Проте перейдімо до наступного питання, пов’язанного з попередніми висновками. Ви, коли гостювали в Україні, то чи побували на Волині, Поділлі, Буковині, Слобожанщині та в інших регіонах, намагаючись вивчати танцювальне мистецтво, притаманне саме для кожної конкретної місцевості? Про Гуцульщину не веду мову, бо це ваше рідне.

- Ні, на жаль, не бували. Хоча знаю, що тепер дуже багато компаній, які, власне, займаються турами для танцювальних колективів, сприяють поїздкам у різні місця різними маршрутами, щоб вивчати ті танці, які характерні для конкретних територій. Напевно, в кожному селі є свої танки. Ми ще до такого не дійшли. Хоча думаю, що це би було дуже цікаво нашим танцюристам.

Передуісім це проблематично з огляду на фінансовий бік справи. Адже треба вирішити, чи достатньо матеріальних ресурсів для поставленої мети. Немаловажно також, хто у вас під рукою: професійні танцюристи чи аматори. У нас - це молоді люди, які віддають дуже багато свого часу, щоби гарно танцювати. Але вони – не професіонали, які живуть лише танцем. Танок для них – захоплення, любов, а це - зовсім інша річ.

Переконана, що танок український може виконуватись на будь-якому рівні. І вік танцюристів не є для цього перепоною. Думаю що не надто велика різниця в тому, що хтось займається 20 років балетом, чи бере класи в ансамблі імені Вірського. Це, звичайно, знаменито. Проте набагато важливіше, що дуже багато колективів, танцюристів віддають душу і серце своїй рідній Україні через танок, через музику.

Знаєте, в Канаді є багато груп, які дістають дуже багато помочі від наших владик. Ми ж самі заробляємо кожний цент. З цією метою організовуємо різноманітні забави, продаємо шоколад, колядуємо. Збираємо все по крихітці, щоб мати можливість виїхати з концертами. Звичайно, цікаво би було, і я би того дуже хотіла, щоб наші діти поїхали не лишень, щоб виступати, а щоб мати змогу навчитися від інших. Американці кажуть, що коли бачиш усе тільки перед собою, а по боках не видно, то це недобре для людини, а особливо для артистів. Тому що ти тоді знаєш тільки своє. А треба, щоб це коло було значно ширшим.

Roksana 3

- Питання в тому, як вам вдається збирати цих молодих талановитих людей, які, очевидно, навчаються, а дехто вже й працює. В цьому ракурсі йдеться про мотивацію. Щоби досягти такого рівня, який ми сьогодні побачили, потрібно займатися, як на мій погляд, бодай тричі на тиждень. А чи можливо це? Скажімо, в умовах нашого пербування в країні фламенко це – майже нереально.

- Думаю, що їм залежить, щоб вони не тільки гарно і якнайпрофесійніше танцювали, тобто досягли високого рівня техніки. Проте для нас танок - це не тільки рухи, кроки, це частина нашого життя, це частка нашої душі та серця. Однозначно, що не всі можуть мати однакову техніку. Хтось скаже: хлопцям сісти на присядку легко. Так то воно так, але хлопець, який правильно сідає на присядку, зробить у десять разів більше, ніж початківець.

Також думаю, що їх цікавить ще й наш репертуар. Він є різноманітний. Ми вибираємо як старовинну, так і сучасну музику. Троїсті музики маємо. Багато разів вживали обробки Василя Попадюка, який цього разу приїхав з нами. Вживаємо музику від гуртів «ВВ» і «Мандри». Мої підопічні мусять відчувати любов до української пісні, любити все, що було, все, що є, і що буде. Тому я надіюся, що їх то цікавить.

До слова, ми маємо один танок, який називається «Дріанда». Це - українська полька. Їм це дуже подобається, хоча цей танець доволі модерний. Це - не хто-зна який рівень, але для нашої молоді важливо, що ця музика приходить з України від однієї зі знаних наших рок-груп. То чому не танцювати те, що так миле серцю? Правда?

- Ви дуже цікаві в цьому плані, неординарні. Як правило, в такому ключі українські танцювальні колективи не працюють. Ансамбль Вірського є ансамблем Вірського. Він представляє народний танець, плюс деякі танці народів світу. Ви цікаві по-своєму саме в переплетінні багатьох жанрів танцювального мистецтва і не лише його. Перша ваша частина складалася з народних танців, а ось друга була вже більш модерною, осучасненою, так би мовити. А якщо додати, що ви використовуєте музику Володимира Івасюка, яка близька багатьом, інших відомих сучасних колективів і виконавців, то це є складовою успіху. Думаю також, що танець сучасний для більш молодого глядача не менш цікавий, аніж народний для представників середнього та старшого покоління.

- Дуже важливо, що молодші діти, які вирішили осягнути мистецтво українського танцю, спочатку багато мають навчитися ще й ішого. Скажімо, в нашій школі в Чикаго, бо ми маємо школу як балетну, так і українського танку, є 200 учнів. Це – наша зміна, яку ми леліємо.

- З якого віку розпочинають свої танцювальні університети діти?

- З чотирьох рочків. І навчаються до восьмого класу, а це приблизно до 13-14 літ. Тоді ми маємо окрему групу – молодшу «Громовицю». У ній займаються рік-два, а тоді переходять на вищий щабель. Щоби дійти до того рівня, коли вони вже готові на щось інше, щось цікавіше, мусять навчитися азів. Але також повинні бачити, що український танець, українська культура, українське мистецтво постійно ростуть і удосконалюються. І що це є стимулом для їхнього подальшого зростання. Адже і майстерність з кожним роком зростає. Те, чого ти навчився в дитячі роки, можна щоразу покращувати. Це, на мою думку, дуже важливо.

- Ваш танцювальний колектив має дуже неординарну назву. Чому саме «Громовиця»?

- Ми сиділи в мене в хаті, і кожен мав придумати кілька назв. Спочатку пропонували власні назви на зразок Україна, Київ, Черемош. Потім подумали, що вже є багато груп з подібними назвами. Тоді звернулися до природи, подумавши, що це буде цікавіше. З'явилися пропозиції: «Веселка», «Бистрий струмок». Але все це не підходило, звучало якось по-дитячому. Тоді й виринула назва «Громовиця». Для американців вона є складною, але коли їм пояснюю, що це означає, тоді вони розуміють, що на них чекає.

Roksana 4

З донькою Даніелою

- Сяно, пропоную змінити «платівку», тобто тему розмови. Які враження у вас від того часу, відколи зійшли з літака на летовищі у Барахасі. Що побачили? Як вам сьогоднішній концерт, як публіка в залі?

- Можу сказати, що нас, направду, дуже гарно прийняли. Дійсно як свою найближчу родину. Коли вирушаємо в турне в чужий край, тривожимося. Завжди присутні сумніви, бо це не є наша публіка, яка нас часто бачить і любить. Сьогодні дала таку настанову молодим танцюристам перед їхнім виходом на сцену: «Треба, щоби ви віддали свою любов до танку, любов до України і любов до цих людей, які зв’язані з нами не тільки через cпільне коріння. Але також тому, що ми любимо мистецтво. Якщо ви віддасьте своє тепло та пошану глядачам, то вони вдесятеро більше віддадуть нам».

Дуже приємно було бачити майже повний зал. Ми не є дуже знаним колективом, чи дуже великим. Але кажуть, що, чим менша група, тим більше мусить проявити себе. Повагу та визнання треба заслужити. Думаю, що якщо ви виявляєте повагу до людей, які прийшли на концерт, то вони це відчувають. Напевно, ви нині самі це бачили та відчували. І ще один яскравий мемент , який запамятався. Нарикінці гопака люди стояли, плескали гучно і скандували: «Браво!» Ну, хіба, в такому випадку, можна бути незворушеними. Направду, ви нас обняли як своїх рідних дітей.

- А я б сказав, що як сестер і братів. Адже чимало було таких у залі, хто не набагато старший від ваших артистів.

- Нехай буде і так. Зрештою, легко танцювати, якщо відчувається любов. А ми дійсно її не те, що відчували, а просякли нею. Українська кров, любов і пошана до України тримали, тримають і тиматимуть нас разом.

Побачили ми також і місто Мадрид: чудову архітектеру, пам’ятники. На жаль, дуже багато не оглянеш за такий короткий час. Але думаю, що мусимо повернутися сюди знову, можливо, на довший час, щоби ще раз виступити перед вами. Як і подивитися більше.

Roksana 5

З Лілею Ткачук (організатором концерту в Мадриді) і Василем Попадюком

- У нас діаспора дещо іншого плану, ніж у США. Ваші діди та батьки приїхали значно раніше. Ми, тобто такі, як і я, народилися в Україні, а в Іспанію вирушили наприкінці 1990-их років. А ось наші діти часто-густо народжуються уже тут. Що б ви побажали нам, аби не асимілюватися, зберегти свою ідентичність?

- Вважаю, що треба виховувати дітей в українському дусі. Загроза асиміляції існує. Адже бути американцем, чи іспанцем, чи представником тієї країни, де живеш, не так і важко. Треба показувати дітям їхнє коріння. Може, спершу вони і не схочуть цього так дуже, але коли стануть старшими, то обов’язково оцінять.

Дуже легко сказати: нам цього не треба. Дуже важко батькам наголошувати дітям на важливості вивчати українознавство, займатися українськими справами, ходити до церкви. Чи танцювати, чи співати. Але навіть якщо спочатку це і буде дещо примусово, то пізніше ці намагання окупляться сторицею.

Я вже 37 років проваджу «Громовицею» і бачу які діти є, як вони виховані. Знаю, що через десять чи двадцять років вони залишаться при діаспорі. Зрозуміло, що працювати нелегко, а організовувати ще важче. Є люди, які це роблять охоче, багато навіть задарма. Я часто звертаюся до батьків і до молоді: якщо ти не можеш чимось допомоги в організації, то бодай підтримай. Твій голос, направду, є дуже голосним.

Коли кидаєш камінчик у воду, то розходяться хвильки. Так само і в кожній діаспорі є люди, які працюють стало, жертовно. Є вони і в церкві, і в різних громадських організаціях. Похвали гідні ті, від кого діти можуть багато почерпнути. Але я хочу звернутися до тих, кому, можливо, тяжко вирішити, де б мали бути їхні діти: чи в середовищі дітей корінного населення, чи серед своїх співівтчизників. Нічого то не є тяжко. Тяжче буде пізніше, коли ви станете старшими, а ваші діти не вмітимуть розмовляти по-українськи. Чи не цінитимуть Україну, чи не будуть знати, де вона розташована. Якщо дитина позбавлена правдивої ідентичності (знання того, звідки її батьки походять, бабусі й дідусі), то вона губиться.

І чим більше зусиль вкладаємо в наших дітей, тим більше згодом отримаємо. Тим більше буде запевнена Україна, що в неї є молода перспективна генерація, готова боротися за неї чи на своїй землі, чи деінде. Ось ми сидимо тут, у Мадриді. Серце наше українське, кров українська, ми любимо і шануємо Україну. І не так важливо, де ми перебуваємо.

Легше сказати: не хочу їхати 20 хвилин до української школи, чи не хочу чогось іншого робити. Проте, якщо наші батьки це робили для нас, і я багато скористала, так само і мої діти почали в школу ходити, до церкви, а згодом на танці. Чи вони цього хотіли? А хто дуже хоче вставати зраненька і цілий день проводити в українській школі? Проте через плин часу так приємно чути, що вони говорять по-українськи, а ще приємніше чути, що вони гордяться цим. Відповідно, маємо будучість. А як її не буде, то що з того всього вийде?..

- Дякую за розмову. Зичу всього найкращого і вам, і вашим вихованцям. Творчих вам успіхів.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид

Дещо незвично звучить, правда? Навіть, до деякої міри, каламбурчик такий собі. Незважаючи на це, у неділю, 15 липня, в парохії святих Андрія та Дмитра, що поблизу станції метро «Колумбія» в Мадриді, гостював чоловічий хор з канадського міста Едмонтона.

Спершу колектив, складений з вихідців з України, якому понад 30 років, взяв участь у Службі Божій, супроводжуючи її співом. А після неї заспівав для усіх присутніх ще й на подвір’ї храму, даруючи чудові миті «сопричастя» з напрочуд гарним, професійним, одухотвореним виконанням українських пісенних творів. Тому неодноразово звучали на адресу українських гостей з Канади вигуки: «Браво» та «Бравісимо»! Та й оплески не вщухали протягом тривалого часу.  

Звісно, не обійшлося без яскравих моментів і під час традиційної щонедільної відправи, очолюваної отцями Костянтином Трачуком й Іваном Палієм. Вже перші звучні рядки, проспівані хором з Канади, викликали в багатьох молільників, що зібралися в храмі, зворушливу реакцію. У декого мурашки пробігли спиною, в інших замерехтіли дивним блиском очі, дехто навіть розправив плечі. А все від того, що такого могутнього та прекрасного співу, який би супроводжував богослужіння, давненько не було чутно в Мадриді та його околицях. Напевно, сам Всевишній чув ці божественні голоси і захоплено дивувався ними.

Пізніше у декого ще й сльози оросили обличчя. Зрештою, це відзначив отець Костянтин наприкінці літургії, який добре бачив цей вияв неабиякого захоплення. Та й сам він виглядав надзвичайно схвильованим і зворушеним. А його звернення до гостей наприкінці богослужіння та під час невеличкої концертної програми поблизу храму було наповнене великою вдячністю як до самих виконавців, так і до їхніх батьків, котрі першими проторували дорогу до далекої заморської країни, вирушивши, як і ми, трудові мігранти в Іспанії, на заробітки, але набагато раніше.

Лише одиниці з хористів народилися в Україні. Одначе всі вони залюбки згадували ті місця, звідки пішло їхнє коріння, спілкуючись з парохіянами та тими, хто прийшов їх послухати. З задоволенням відповідали на запитання присутніх, самі цікавилися деякими аспектами нашого перебування в країні фламенко та кориди.

А ось мій інтерес викликав харизматичний диригент колективу Орест Солтикевич, який приємно вразив як своєю доволі екстравагантною шевелюрою, так і напрочуд енергійною та натхненною манерою диригування. Виявилося, що його батько, в минулому також диригент, є вихідцем з Лемківщини. Саме там в одному з містечок парохував дідусь пана Ореста. Власне, Орестові, а також ще кільком особам, належить ініціатива створення цього хорового колективу. З 1984 року, за винятком п’яти літ, взятих для перепочинку, О. Солтикевич керує хором.

А ось пан Марко Левицький розшукав мене сам. Його зацікавлення викликала моя приналежність до журналістської братії. І це неспроста, адже донедавна він сам очолював одну з газет в Едмонтоні (двомовна: англійсько-українська), яка невдовзі, об’єднавшись з іншими, творитиме нове більш потужне друковане видання, розраховане для вихідців з України. Домовилися з паном Марком про можливість взаємовигідної співпраці. Подивимося, що з того вийде…

А чи  могло обійтися без гостини? Не могло, звичайно. І треба віддати належне господарям, які приготували шикарні столи, накривши їх на дворі під деревами солодощами, фруктами, напоями, від яких пальчики можна було проковтнути. Постаралися, словом. Ну, як без нашої знаменитої гостинності? Врешті-решт, як і без спільних фотографій на добру згадку.

Попри всі позитивні сторони даного заходу, чогось та й бракувало, щось таки глодало нутро. Нарешті второпав. Для такого колективу згодився б значно більший за масштабами храм, як і вентиляція відповідна не завадила б. А то піт лився з усіх рясними потоками. Добре, що в іспанців їхні знамениті віяла (abanico) для таких випадків є. Пригодилися. І хоч це, звичайно, дрібниці, але з них, на жаль, також викристалізовується загальна думка. До того ж, давайте говорити відверто: кількість бажаючих побувати на Службі Божій, а заразом послухати хористів могла б бути значно більшою. Невже вкотре доводиться згадувати нашу «вроджену» байдужість?.. 

Насамкінець повідомлю, що українських канадців, які, крім Мадрида, вже виступили в Барселоні, ще очікують концерти в іспанській Саламанці та португальському Порто. Нехай їм щастить і творчих звершень!

Іспанські новини від МИРСЬКОЇ Калини.
Сторінка 3 із 5