На горі Монастир у Підкарпатському воєводстві невідомі знищили меморіальну дошку з могили воїнів Української повстанської армії

Зараз електронний ресурс акумулює відомості про радянських військовослужбовців з України, загиблих і зниклих безвісти, а також які поховані на її території. Та наразі містить 258 011 записів та 311 572 документів по Київській та Житомирській областях.

Владика Данило (Зелінський), ієрарх Української Православної Церкви у США, відшукав у містечку Куритиба в Бразилії, могилу відданого патріота і борця за Волю України - полковника Армії УНР Андрія Долуда.

Чотири провалля почали досліджувати археологи на території Суботівського історичного музею Національного історико-культурного заповідника «Чигирин».

Британський журналіст Грем Філліпс, відомий своєю проросійською позицією та підтримкою тез російської пропаганди, поглумився над могилою Степана Бандери у Мюнхені на цвинтарі Вальдфрідхоф у Німеччині.

Понеділок, 19 березня 2018 09:29

У Туреччині віднайшли могилу сотника УНР

У Стамбулі встановлено місце поховання сотника армії УНР, співробітника Посольства УНР у Стамбулі, громадського діяча Миколи Забілло та його дружини Катерини – бунчужної полку кінноти армії УНР.

Як повідомляє Генеральний консул в Стамбулі Олександр Гаман, відновити приховані сторінки української історії вдалося завдяки зусиллям Українського культурного товариства в Стамбулі і особисто Алії Усенової.

Тема можливого місця поховання гетьмана України Івана Виговського, як і багатьох інших українських гетьманів, на жаль, і надалі залишається дискусійною. Прикро, але значна частина наукових досліджень щодо місця захоронення гетьмана Івана Виговського базується переважно на здогадках, припущеннях, домислах, версіях. Сучасна історіографія в цьому напрямку також не має нових напрацювань.

Станом на 1 березня 2017 року в Україні створено 450 військових секторів. На них поховано 1295 загиблих воїнів. 25 секторів мають 10 і більше поховань. Сектори із найбільшою кількістю похованих військових-учасників АТО розташовані у Дніпрі, Запоріжжі й Києві – 180, 120 та 56 похованих відповідно.

Український інститут національної пам’яті зібрав дані про кількість наявних секторів і поховань на них та оприлюднив їх у вигляді інфографіки.

«У дні після Великодня українці згадують померлих у своїх родинах, відвідуючи та впорядкуовуючи їхні могили. Маємо в ці дні згадати й тих, хто став рідним для нас усіх – загиблих у війні за нашу свободу», – написав на своїй сторінці у Facebook голова інституту Володимир В’ятрович.

«Тільки там, де пам’ятають загиблих, є ті, хто захищає живих», – зазначив В’ятрович.

Також у 2015 році Український інститут національної пам’яті розробив два варіанти типового надмогильного пам’ятника, які рекомендує використовувати для встановлення на секторах військових поховань. Один із запропонованих варіантів уже використовується на кількох таких секторах.

Український інститут національної пам’яті закликає:

"У ці дні ми традиційно відвідуємо могили рідних. Закликаємо за можливості не оминути увагою поховання українських воїнів на цих кладовищах!"

Тиждень після Великодня в Україні традиційно називають Поминальним. Він закінчується Провідною або поминальною неділею, проводами, провідками, гробками, опроводи, радониця, дарна неділя, радниця, Томина неділя – все це назви однієї і тої ж традиції – згадувати душі померлих в першу після Великодня неділю. Існують різні назви сьогоднішнього дня (залежно від регіону).

У кожного регіоні з цим святом пов'язані свої звичаї, але спільним є те, що сім'ї збираються на кладовищах, щоб помолитися за близьких, що пішли у вічність.

Цього року поминальні дні випадають на 17-23 квітня.

Цього дня українці провідують могили своїх близьких і рідних. Вважається, що після Великодня на цілий тиждень Господь відпускає душі померлих на землю. А вже у неділю ці душі приходять на цвинтар, тож рідні мають змогу з ними "поспілкува­тися", здобути певну позитивну енергію. А також попрощатись, адже цього дня вони повертаються назад, на небо. Кажуть, коли у Провідну неділю падає дощ, то котрась із душ плаче, що Господь не відпустив її до рідних за земні гріхи.

На Поліссі біля могил ставлять столи і лавки. І на Провідну неділю приходять всією родиною, накривають стіл і справляють поминальний обід.

За столом родичі повинні згадувати хороші справи рідної людини. До речі, цього дня, як і весь тиждень після Великодня, не треба називати померлих небіжчиками. У ці дні вони серед нас, тож із ними належить спілкуватись, як із живими людьми.

Поминання родичів на Проводи — давньоукраїнський звичай, що отримав своє місце і у християнському календарі. Його не змогли викорінити заборони впродовж довгих десятиліть за радянської влади. Радуниця чи Радониця не раз згадується у давньоруських літописах: «На другой неделе во вторникь на заутріе по Радонице» (1372).

Весняне поминання родичів існувало ще до прийняття християнства. Пережитки світоглядних характеристик померлих як таких, що продовжують жити потойбічним життям, збереглися і в пізніші часи. Тому щорічні поминання родичів у період весняного пробудження природи, за народними уявленнями, мали прилучити «батьків» і «дідів» до колообігу «життя - смерть – життя».

Згодом Проводи стали органічною частиною церковних поминань: заупокійні служби відбувалися не лише у церкві, а й на цвинтарі, навіть біля кожної могили, освячувалися хліб і коливо як частина поминальної трапези. Так, древні українські поминальні звичаї, традиції та форми наповнилися  християнським змістом і глибиною та щирою християнською молитвою.

У свідомості поминальників спільна з душами покійних трапеза мала додавати живим упевненості у продовженні людського роду, а мертвим дарувала вічний спокій. У ці дні немовби дозволялася зустріч двох протилежних світів — «цього» і «того».

Спеціально для поминання пекли паски (або лишали величеньку з Великодня), книші, калачі, пироги, фарбували крашанки, варили коливо (таке, як на поминальні дні посту) тощо.

Коливо, канун, сита — страва, з якої в Україні завжди розпочинають поминальну трапезу і в день похорону, і на «дев’ятини», і на «сороковини», і на поминальну річницю не лише в сільському, а й у міському середовищі. Коливо не тільки споживають удома при застіллі, а й беруть із собою до церкви на відправу (відспівування й панахиду) і на кладовище, щоб роздавати проводжаючим і старцям.
Найчастіше коливо готують як кутю з недроблених обтовчених пшеничних або ячних круп. Кашу викладають у мисочку, поливають ситою з меду або цукрового сиропу, а зверху прикрашають хрестиком із родзинок чи цукерок-карамельок. У середньовічних джерелах неодноразово зустрічаються згадки про заправлену медом кашу, як про заупокійну страву.

У міському середовищі певний час користувалося популярністю коливо з рису, але в останні роки пшенична (або ячна) кутя повернула собі чільне місце в поминальній трапезі.

Функція колива як ритуального атрибуту поминального застілля полягає, вірогідно, в тому, що воно служить ніби посередником-зв’язківцем між світом живих і світом мертвих. Пригощання коливом і роздача пирогів-гостинців наприкінці поминок є своєрідною жертвою на користь покійного. Те, що ритуально спожите у світі живих «за помин душі», має повернутися померлому на «тому» світі. Недарма за честь визнавали нагодувати бідних, старців, юродивих, а особливим везінням вважали, якщо на поминки нагодився прочанин або просто перехожий (чужий). Це підсилювало значення ритуальної їжі.

Громадські поминки відбувалися у два способи: збиралися й обідали всією громадою на вільній території кладовища чи біля сільської церкви або стелили скатерті між могилами і поминали своїх покійних групами.

Найдавніший обряд поминання на Проводи був схожий на давньоруську тризну. Під великими казанами розпалювали багаття і варили куліш чи капусняк із знесених продуктів, кашу, локшину, горох із вуджениною, тушкували печеню із свинини. До того ж приносили харчі, приготовлені вдома: хліб, налисники з різноманітною начинкою, млинці (які на поминках називали «Божими онучами» чи «тужиками»), вареники, пироги, книші, голубці, смажену рибу та ін. Обідали або за столами, поставленими заздалегідь, або на розстелених на траві скатертинах. Пускали «колію» з чаркою горілки так, щоб кожному поминальнику дістався хоч один ковточок «за Царство Небесне». Молилися, згадували померлих добрим словом.

Окрім колива з медом у вигляді білої булки чи куті, кожна господиня обов’язково готувала для «своїх» покійних страви, які ті особливо любили за життя. Крашанку, частину цих страв, трохи колива, а часом навіть горілку залишали на могилці, горілкою ж кропили землю. Давали багате подаяния крашанками, хлібом та іншими наїдками, обмінювалися їстівним між родинами, досита годували старців.

В обведенні крашанками могил, принесенні на могилу для душ їхніх улюблених страв, спільному поминальному обіді можна вбачати пережитки жертвоприношення, кормління предків. На Поліссі, за звичаєм, за останнім столом обов’язково пригощали діток, які збігалися з усього села і терпляче чекали на трапезу.

Годилося частувати всіх за столом вином чи горілкою. Якщо стіл бував завеликий, то «колію» пускали двома чарками. При цьому чарку лише піднімали, не цокались, бо на поминках це було суворо заборонено. Вважали, що голосні звуки можуть злякати душі покійних, які, за народними уявленнями, були присутні на обіді. Не співали, говорили тихо і статечно. Тостів не проголошували, примовляли тільки: «Тато, мамо (діду, бабо), їжте, пийте, спочивайте і нас дожидайте!»; «Їжте, пийте, споживайте і нас, грішних, споминайте!»; «Вам — Царства Божого діждати, а нам — до Вас не поспішати!»; «Хай земля буде пухом!»; «Вам — спокійно лежать і земельку держать, а нам — в добрій долі панувать!»; «Вип’ємо за Царство Небесне наших (імена...)!».

Вважається, що саме після Великодня Господь на цілий тиждень відпускає душі померлих на землю. А у неділю ці душі приходять на цвинтар, тож рідні мають можливість з ними «поспілкува­тися», здобути певну позитивну енергію. А також попрощатись, адже цього дня вони повертаються назад, на небо. Кажуть, коли у Провідну неділю падає дощ, то котрась із душ плаче, що Господь не відпустив її до рідних за земні гріхи.

За столом родичі повинні згадувати хороші справи рідної людини. До речі, цього дня, як і весь тиждень після Великодня, не можна називати померлих небіжчиками. У ці дні вони серед нас, тож із ними належить спілкуватись, як із живими людьми.

Днями, місцевою громадою українців відновлено  й фактично врятовано від знищення могилу міністра земельних справ УНР Миколи Ковалевського. Українська громада поки своїми силами поставила тимчасовий хрест, про це пише Zaxid.net.

Як повідомляють українські активісти, в іншому випадку це історичне поховання відомого українця могла спіткати доля могили Олександра Олеся в Празі, адже ще кілька років тому цю могилу називали однією із найбільш проблемних з-поміж поховань видатних українців у світі: зв’язок із родиною Ковалевських втратився, а за похованням ніхто не доглядав.

Наступного, 2018 роу закінчується термін оренди ділянки землі, де похований Ковалевський, і українська громада австрійського Інсбруку просить в України кошти, щоб продовжити оренду.

 

В Австрії земля під поховання надається в оренду, як правило, на 10 років. У 2008 році посол України в Австрії Євген Чорнобривка з власних коштів оплатив більше 400 євро оренди.

Микола Ковалевський (03.09.1892-18.08.1957) — український політичний і державний діяч, економіст, публіцист. Діяльний учасник партії українських есерів (УПСР) та з 1917 р. – її голова. Також голова ЦК Української селянської спілки. Очолював редколегію газети «Народна воля» — спільного органу Української селянської спілки і УПСР. Під час роботи Всеукраїнського національного конгресу 1917 обраний членом Української Центральної Ради від Полтавської губернії, згодом — членом Малої ради Української Центральної Ради. У травні 1917 брав участь у переговорах делегації УЦР із Тимчасовим урядом у Петрограді. За Директорії УНР — міністр земельних справ в урядах С. Остапенка, Б. Мартоса, І. Мазепи.

Від 1920 року Микола Ковалевський мешкав на еміграції, спершу у Відні, де очолював одну з груп УПСР, потім у Варшаві, де співпрацював з часописами «Літературно-науковий вістник» (Львів), «Biuletyn Polsko-Ukrainski», двомісячником «Sprawy Narodowosciowe», квартальником «Wschod», Інститутом дослідження національних справ у Варшаві.

У роки Другої світової війни опинився в Румунії, був співредактором журналу «Наше життя» (Бухарест; 1940—42). Після війни жив у Австрії, де з 1950 року був редактором агентства «Express-Pressedienst» (Інсбрук), головою Українського допомогового комітету в Австрії.

Брав участь у підготовці «Енциклопедії українознавства», співпрацював з Інститутом вивчення СРСР у Мюнхені (Німеччина). Помер у австрійському місті Інсбрук. Похований на Східному цвинтарі.