Понеділок, 13 листопада 2017 06:34

День перемоги та поразки. #ЦДАЗУ

У Центральному державному архіві зарубіжної україніки у фонді Петра Зленка зберігається часопис «Союзу українських провінціяльних організацій» в Чехословаччині «Український самостійник», який виходив у Ліберці протягом 1935–1938 рр. Цікавою є постать самого Петра Зленка – колишнього вояка армії УНР, відомого бібліографа, який в еміграції уклав низку бібліографічних видань міжвоєнного періоду, присвячених історії українського війська доби Української революції. Це, зокрема, збірники «Симон Петлюра: Матеріали для бібліографічного покажчика» (1935, 1939), «Українські січові стрільці: Матеріали для бібліографії визвольної боротьби України» (1935–1936), «Зимовий похід: Бібліографія» (1940). У 1945 р. він був заарештований у Празі органами НКВС і вивезений до радянських таборів, де його сліди загубилися.

На Верецькому перевалі, між Галичиною і Закарпаттям, де протягом тисячоліття проходили кордони різних держав, нині стоять три пам’ятники. Це – встановлений у 1990 рр. пам’ятний знак українським партизанам, пам’ятний знак на Верецькому перевалі з нагоди 1100 роковин переходу угорських племен через Карпати, і, від середини жовтня – Меморіал героям Карпатської України. Присвята на меморіалі, «героям Карпатської України, розстріляним польськими та угорськими окупантами у березні 1939 року», викликала дипломатичну суперечку між Польщею та Україною. Але поки що не виграв ніхто.

Кожний, хто публічно та всупереч фактам приписує польському народу або польській державі відповідальність або співвідповідальність за злочини, вчинені ІІІ Рейхом або інші злочини проти людства, миру і воєнні злочини — підлягає штрафу або позбавлення волі строком до 3-ох років. Таке саме покарання загрожує за «явне заперечення відповідальності справжніх винних у цих злочинах».

17 жовтня 1937 р. став днем, навічно вписаним в українську історію Закарпаття. Саме тоді в Ужгороді відбувся величний Всепросвітянський з’їзд на підтримку рідної мови і культури. Ця неординарна подія, широкомасштабна народна акція яскраво засвідчила вікові прагнення закарпатців до волі, до культурної і політичної єдності з українцями інших українських земель, стала іспитом на їхню національну зрілість. Великий просвітянський здвиг за своєю масовістю, імпозантністю (15 тисяч учасників з понад 300 сіл і міст Закарпаття, 12 духових оркестрів, 25 греко-католицьких священиків та кілька десятків отців Василіян на чолі походу, 190 таблиць з написами сіл, 128 синьо-жовтих прапорів і кілька тисяч малих синьо-жовтих прапорців) та значущістю щодо утвердження і поширення у краї української національної ідеї, за винятком кількох місяців творення у 1938–1939 рр. Карпатської України та велелюдних народних віче 1989–1991 рр., коли розхитувалися підвалини тоталітарної большевицької імперії і виборювалась незалежність України, аналогів в історії Закарпаття немає.

П'ятниця, 20 жовтня 2017 05:10

Заповіт Степана Бандери

15 жовтня виповнилося 58 років з дня вбивства Провідника ОУН Степана Бандери. Дата не ювілейна, але не шукаймо ювілейних приводів для вшанування наших великих попередників, не чекаймо ювілейних підстав для звернення до їхньої ідеологічної спадщини і для наслідування їхнього героїчного чину. «Заювілеювання» Бандери – найгірше, що ми можемо вчинити у відношенні до його пам’яті, не звертаючись повсякденно до його творчої спадщини, нехтуючи його заповітами, ігноруючи його вчення, не намагаючись згідно з ним діяти.

Українські школи здебільшого працюють при церквах.

Про це в інтерв’ю Gazeta.ua повідомив голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний.

"Майже в кожній країні є недільні українські школи. Здебільшого — при церквах. Там вивчають мову й літературу, історію. Інший варіант — дистанційне навчання по скайпу через систему міжнародної української школи. Діти засвоюють програму, що діє на нашій території. Одночасно навчаються в класичній школі країни, де живуть. У результаті отримують два атестати — український та європейський. Це зручно для трудових мігрантів", - сказав він.

Крім того Ратушний відзначив, що найбільше можливостей для вивчення української мови за кордоном - у Польщі та Румунії. В них є по кілька україномовних шкіл — початкових і середніх. У цих країнах громади давно відстоюють право української нац­меншини здобувати освіту рідною мовою, тому й отримують фінансування з місцевих бюджетів.

"У Румунії на це (навчання українською мовою - ред.) виділяють майже мільйон євро на рік. Ці гроші витрачають на національні школи, утримання апарату Спілки українців, фестивалі українських колядок у Сігеті чи свято борщу", - уточнив голова УВКР.

Також за його словами, повноцінні українські школи діють ще у Словаччині та Молдові.

"У Словаччині останнім часом ситуація змінилася не на нашу користь. Багато українців живуть поблизу міста Пряшів. Там же мешкає і русинська меншина. Тому деякі українські класи стають русинськими", - додав він.

Як відзначив Ратушний, держава, звідки походить діаспора, повинна фінансово підтримувати освітні заклади.

"Якщо нацменшині потрібна школа, європейська країна може її створити й частково фінансувати. Але утримання такої обходиться на ­25-30 від­сотків дорожче за звичайну. Тому держава, звідки походить діаспора, повинна допомагати підтримувати освітній заклад - хоча б розробляти й видавати посібники. Наприклад, у Румунії українські програми створені ще за часів Ніколає Чауше­ску (президент Румунії в 1974-1989 роках) і вкрай потребують оновлення", - говорить він.

Голова УВКР підкреслив, що української державної програми з підтримки діаспори не існує.

"Я бачив корейські школи в Казахстані. Туди з Кореї завозять усе необхідне, навіть ручки. Угорщина на кожного школяра своєї діаспори виділяє сотні євро, на вчителя — тисячі. Вони усвідомлюють, що вкладати в освіту власної діаспори — означає загальмувати процес асиміляції емігрантів з іншими народами. В Україні це теж розуміють, але грошей на діаспору майже не виділяють. У нас немає державної програми роботи з українцями за кордоном. Підтримка є лише на аматорському рівні. Це призвело до втрат українських шкіл у Грузії, Казахстані, Білорусі, Латвії", - зауважив він.

"Від Сяну до Дону!", - картографи 1920-х років підтримували це гасло, про що говорить раритетний атлас України 1928 року випуску. На 15 пожовклих аркушах - 33 карти із розташуванням, адміністративним поділом, природою, населенням та економікою.

З 14 по 16 вересня у Тель-Авіві проходив семінар «Євреї та українці: спірні питання історичної пам'яті».

Інформує Посольство України в Державі Ізраїль.

Під час семінару обговорювалися гострі проблеми історичної пам'яті про трагедії Голокосту та Голодомору в Україні. Ці питання гостро стоять у відносинах між Україною та Ізраїлем і розібратися в них допомагали вчені-історики з України і Німеччини.

 

До учасників семінару з вітальною промовою звернулася секретар Посольства М.Панченко, яка озвучила позицію України щодо необхідності визнання Голодомору 1932-33 років в Україні геноцидом українського народу.

Ізраїльську сторону на семінарі представляла депутат Кнесету Держави Ізраїль Ксенія Свєтлова, яка наголосила на необхідності поширювати в Ізраїлі інформацію про трагедію українського народу – Голодомор 1932-33 років в Україні, а також пообіцяла докласти зусилля щодо визнання цієї трагедії геноцидом українського народу.

 

На семінарі були заслухані виступи на такі теми:

- «Творці пам'яті: українці і євреї в історичній політиці сучасної України», «Як (не) образити народ: сучасні дискусії про історичні етноніми (назви) євреїв і українців» (доповідач: Василь Расевич);

- «Повернення неназваних: інтеграція єврейської спадщини в суспільний простір сучасної України» (доповідач: Тарас Назарук);

- «Голокост в Бобровому Куті і в Золочеві: моделі пам'яті і безпам'ятства» (доповідач: Шимон Бріман);

- «Чому Сталін і його спадкоємці приховали інформацію про Голокост в СРСР?» (доповідач: Борис Мафцір);

- «Пам'ять про Голокост і Голодомор в історичному дискурсі СРСР і сучасної України» (доповідач: Ніколас Дрейер);

- «Робота з архівними даними по темі Голокосту» (доповідач: Анна Невзліна).

Учасники брали живу участь в дискусії, ставили питання, ділилися особистими історіями своїх близьких і знайомих. А в кінці, під час підбиття підсумків, учасники семінару пропонували теми для майбутніх таких зустрічей.

Організатором семінару виступила громадська організація «Ізраїльські друзі України», за підтримки «Ukrainian Jewish Encounter», а також за сприяння Посольства України в Державі Ізраїль та Центру міської історії Центрально-Східної Європи (Львів).

У Стародавньому Римі та Єгипті сережку вдягали тільки рабам, щоб відокремити їх від загальної маси населення. Зате пізніше ця прикраса стала головним атрибутом представників “суто чоловічих професій” – піратів, розбійників, моряків… і звісно козаків.

Доктор історичних наук, професор Леонтій Войтович припускає, що звичай носити сережку українські козаки запозичили в турків і татар. Але це не означає, що запорожців масово охопив “стадний інстинкт” прикрашати вуха пірсингом – цей привілей могли мати лише одиниці, оскільки сережка для них була наділена символічним змістом.

Існує опис князя Святослава його Візантійськими сучасниками:

“Широкоплечий мужній чоловік, трішки вищий за середнього візантійця. Шия була настільки широкою, що не помітно було переходу з головою. Мав довгі вуса і виголену голову з пасмом волосся. А в одному вусі була сережка з кристалами.”


На багатьох картинах дуже часто зустрічаються зображення козаків з сережками у вусі. Носили вони їх не для краси, і не кожен міг собі це дозволити. Найчастіше сережки робили у вигляді півмісяця, виготовлялися вони зі срібла.

Козачий звичай носити сережки пов’язаний виключно з військової стороною життя. Однак не всі козаки мали право носити їх. Сережка в лівому вусі у козака означала, що він один син у матері, сережка в правому – останній чоловік у роду. Якщо ж козак носив по сережці і в правому і лівому вусі це означало, що він одна дитина у батьків. У походах і боях таких по можливості берегли. Не можна сказати, що наявність сережок звільняла козаків від небезпек. Вони поряд з іншими билися в боях плечем до плеча і несли тяготи походів. Але решта по негласним правилам намагалися їх зберегти і, як могли, підстраховували.

Були й інші звичаї. Коли в мирний час помирав останній козак в роду, його шаблю ламали і клали з ним у домовину. За труною померлого козака до самого кладовища вели коня під сідлом.

Існує також і така турецька замітка: “Сережка у вусі є давнім атрибутом козаків і взагалі вільної людини. Якщо з плином часу сережку почали носити у вусі різні окремі соціальні групи, то в часи козацтва це був спосіб вилікувати Гепатит С, адже сережка була срібною, і проти вірусів срібло завжди допомагало. Якщо козаки набирали воду з незнайомої водойми, то на кілька хвилин опускали до ємкості сережку, яку більшість з них завжди носили у вусі.”

Що ж стосується кілець, то чоловіки їх не носили зовсім. Тільки жінки. Кільця на дівочих та жіночих руках мали своє значення.

Срібне колечко на лівій руці – дівчина на виданні, на правій – засватана. Кільце з бірюзою означало, що коханий дівчини служить. Бірюза – камінь туги. Золоте кільце на правій руці – заміжня, на лівій – розлучена. Два золотих кільця на лівій руці – вдова, так як друге кільце – це кільце померлого чоловіка.

Сторінка 6 із 8