Тут перебували вояки зі складу Української Галицької армії, армії Української Народної Республіки, колишньої української Сірожупанної дивізії, вояки-галичани з корпусу Січовихcтрільців полковника Євгена Коновальця, а також інтерновані цивільні зі Східної Галичини. Станом на листопад 1919 р. у Ланцуті знаходилось 610 осіб.
На початку червня 1920 р. до табору прибули колишні білогвардійці, полонені українці з таборів Стжалкова і Домб’є. Умови життя у Ланцуті були складними. Табір був ізольований від світу, вихід з нього суворо заборонений. Протягом періоду функціонування табору інтернованим бракувало їжі та одягу, багато з них помирало від епідемій тифу, грипу, дизентерії та холери.
Незважаючи на складні умови життя, у Ланцуті відбувалась інтенсивна культурно-освітня діяльність. Завдяки зусиллям українських військових тут постав Український народній університет, функціонували різноманітні курси, гімназія, школи, організації та гуртки, здійснювалась видавнича діяльність.
Освітянська діяльність
Першим вищим навчальним закладом в еміґрації став Український народній університет у Ланцуті. Відкриття Університету ознаменувала академічна промова проф. Василя Біднова «Українська школа», проголошена 10 червня 1921 р. З нагоди відкриття Університету відбувся футбольний матч і вистава у театрі. Український народній університет мав три факультети – економічний, історико-філологічний і математично-природничий. Згодом був відкритий і військовий факультет. Правління університету складалося з ректора проф. Василя Біднова, деканів історично-філологічного факультету Леоніда Білецького, математично-природничого факультету д-ра Миколи Чайковського та секретаря університету А. Ільницького. Народній університет був призначений лише для інтернованих у таборі. Студентами спочатку стало 523 особи (266 - економічний факультет, 139 - історико-філологічний і 118 - математично-природничий). Серед слухачів були студенти з вищою освітою (36), із закінченою середньою освітою (188), з незакінченою середньою освітою (139), а інші мали початкову освіту.
У перші місяці функціонування Університету тут викладали такі професори: Василь Біднов (історія України), Іван Фещенко-Чопівський (економічна географія), д-р Микола Чайковський (вища математика), Xаритон Лебідь-Юрчик (фінансове право), А. Чернявський (кристалографія), Злотчанський (хімія), Л. Бачинський (зоологія). Викладачами університету стали також нещодавні професори Українського державного університету в Кам’янець-Подільському: Іван Огієнко, Іларіон Свенціцький, Ростислав Лащенко, Отто Ейхельман, Олександр Колесса, Василь Щурат; генерали: Сергій Дядюша, Сергій Кульжинський, Микита Шаповал, Олександр Пилькевич Ілля Мартинюк.
В 1921 р. при Українському народному університеті відкрився військовий факультет, на який зарахували 62 слухача. Деканом факультету став генерал Микола Юнаків. Військовий факультет проіснував до 26 червня 1922 р. Курс навчання становив 4 семестри. Повний курс факультету закінчили й склали іспити 11 осіб, а 170 вважались слухачами Університету. Слухачі вивчали такі дисципліни: воєнне мистецтво, воєнна історія, військова адміністрація, воєнна авіація, військова психологія і фортифікація. Відбувалися і практичні вправи. Український народній університет проіснував недовго, оскільки функціонував у несприятливих умовах. І все ж за час його існування фахову освіту отримало багато учасників українського визвольного руху.
У Ланцуті, як і в інших таборах на території Польщі, були організовані курси українознавства, слухачі яких вивчали українську мову, історію, географію України та інші дисципліни. Викладачами були відомі українські науковці, дослідники та педагоги. У таборі функціонувала спільна юнацька школа, де навчалося понад 400 осіб, підстаршинська школа жандармерії, цивільна гімназія для дорослих, курси середньої і неповної середньої освіти, фахові курси.
10 травня 1920 р. з ініціативи генерала В. Зелінського у Ланцуті було розгорнуто Українську збірну станицю, яку очолив підполковник Володимир Абаза. Діяльність станиці полягала у національно-виховній роботі з полоненими, яких переводили сюди з інших таборів. Освітньою роботою керував сотник Іван Гончаренко.
Козаки та старшини відвідували лекції з природознавства, агрономії, психології та інші. У травні 1921 р. була організована табірна українська гімназія. Вона мала 4 класи, в яких навчалось 124 особи. За короткий час чимало слухачів змогли підготуватися до іспитів. Іспити відбувалися у присутності представника міністерства народної освіти.
Для дітей-сиріт інтернованих вояків у таборі відкрилася школа, де, окрім навчання грамоти, навчали образотворчого мистецтва. Директором школи став викладач українознавства у Збірній станиці в Ланцуті, старшина армії УНР Василь Семенів. У таборі також відкрили табірну бурсу, де у 1921 р. навчалось 30 дітей.
Літературно-видавнича справа
Вагомою складовою культурного життя у Ланцуті було видання часописів. Тут виходило видання культурно-освітньої комісії табору, гумористично-сатиричний журнал „Будяк". У першому номері від 1 вересня 1920 р. можна було прочитати: "Виходить, коли Бог пошле. Ціна по євангельській заповіді –даючого рука не оскудіє, а беручого не всохне. Видає культурно-просвітний відділ Української збірної станиці в Ланьцуті". Журнал мав гасло: „Пролетарі всіх бараків, бережіться!"[6]. У першому номері сказано, чому журнал отримав назву "Будяк". Автор пише, що будяк береже красу українського степу. На сторінках журналу (обсягом 12 сторінок) були політичні вісті у жартівливій формі, гуморески, карикатури, добірка сатирично-гумористичних заміток "Станична хроніка". Редакція запрошувала до співпраці і читачів.
Типографія у таборі Ланцут
У таборі був налагоджений випуск “Військового вісника”. Командир групи військ у Ланцуті генерал О. Пилькевич, який мав власну друкарню, заснував військово-літературний двотижневик “Наша Зоря”. Навколо часопису згуртувалися публіцисти Є. Маланюк, М. Вороний, І. Блакитний, О. Луцький, В. Євтимович, А. Лебединський, М. Шаповал.
У літературно-війському журналі "Наша зоря" (Ланцут, Стрілково, Каліш, 1920–1923) були такі рубрики й підзаголовки: "Замість фейлетона", "Гумористика: про що балакають у таборі", "Кутик гумору", байки і вірші. Об'єктами сатири ставали щоденне життя вояків, політичні події, власний світ переживань і погляди на майбутнє. Культурно-освітні організації видавали й усну газету «Промінь», яку декламували інтерновані у таборі вояки. У Ланцуті також виходив журнал 1-ї Запорозької дивізії «Запорожець» і політичний журнал «Аванс». Тиражування друкованих видань відбувалося за допомогою шапірографа – пристрою для розмноження рукописного або друкованого тексту без друкарського набору. Більшість часописів виходило накладом 200-300 примірників. За час існування табору вийшло 20-40 таких номерів.
Існувала бібліотека з чималою кількістю книг та періодичних видань українською мовою.
Гуртки і товариства
У квітні 1921 р. у Ланцуті відбувся з’їзд культурно-освітніх працівників армії УНР, діяльність яких зосередилась в управлінні культурно-просвітніми справами військового міністерства УНР. З’їзд визнав, що більшовицька пропаганда деяких осіб є перешкодою для розвитку культурної діяльності табору.
На початку 1921 р. у таборі було створено Спілку захисту рідної мови, яка поширила свою діяльність на всі табори. Спілка проводила лекції з української мови, літератури, історії, географії, історії культури, архітектури, малювання, музики, влаштовувала концерти та вистави. В організації було 250 осіб. До складу Спілки увійшли «Союз Українок» і «Культурно-просвітня комісія». «Союз Українок» облаштував Хату козака й дитячий садок, в якому виховували дітей українських еміґрантів, щотижня влаштовував концерти та вистави. Працював у Ланцуті табірний театр імені Тараса Шевченка та хор. Театр мав сцену, на якій виступали 4 чи 5 драматичних гуртків і один оперний. Відтак козаки мали можливість через день бачити вистави безплатно. Хор під керівництвом сотника Дмитра Котка складався з вояків 5-ї Херсонської дивізії. У травні 1921 р. з двома концертами у таборі виступив кобзар-бандурист Д. Щербина. У таборі була також спілка «Агроном« й відбувалися інструкторські курси із сільського господарства, на яких навчалося понад 100 осіб. У Ланцуті відбувалися шахові змагання, лекції з есперанто, було організовано дві спортивні команди. Значну допомогову діяльність розгорнув Червоний Хрест.
З ініціативи українських старшин армії УНР у 1920 р. у Ланцуті зібрали кошти для перепоховання кількох сотень українських вояків, похованих у різних місцевостях Польщі. На зібрані пожертви митці О. Харків та О. Стовбуненко створили майже чотириметровий пам’ятник з викарбуваним на ньому написом «Вірним синам України. Старшини 1919–1920 рр.». 20 лютого 1921 р. за участю військового священика о. Миколи Маринича відбулось урочисте посвячення першого в Польщі українського військового некрополя з понад 450 могилами вояків УГА та армії УНР.
У липні-серпні 1921 р. табір для інтернованих в Ланцуті був переведений до Стжалкова біля Познаня. Внаслідок віддаленості від Львова і Тарнова приїзд сюди професури був значно ускладнений, що негативно позначилось на розвитку табірного університету.
Навесні 1921 р. табір Ланцут перестав функціонувати. Влітку 1924 р. усі табори інтернованих українських військ у Польщі були ліквідовані. Українці з такого типу таборів отримали статус політемігрантів. Діяльність табірних освітніх курсів за два з половиною роки дозволила майже повністю ліквідувати неписьменність серед інтернованого вояцтва та значною мірою підготувати їх до переходу на цивільний стан. Освітня робота, започаткована у таборах, заклала підґрунтя для продовження навчання за цивільними фахами закордоном.