Вислали Терпила 22 вересня 1908 року. Разом з ним в Усть-Цильмі спокутували свої гріхи перед Російською імперією півтори сотні політичних невільників, переважно українців. Данило жив у селянина Микити Рочева разом з товаришем Андрієм Іващенком. 17 червня 1910 р. у них було проведено обшук. Поліцейський справник вилучив чималу бібліотеку, бо знайшов у ній дев’ять заборонених у Росії видань, а саме: “Подпольная Россия” Сергія Степняка-Кравчинського (автор родом з України), “История революционного движения” А. Туна, “Пересмотр аграрной программы рабочей партии” Н. Леніна, “Как добыть землю трудовому народу” (додаток до “Северной России”), “Женщина и политика”, “Интеллигенция и народ”, “Труд и воля”, “На военной службе” та видання “Колокола”. Окрім згаданих, у списку вилучених книг значилися книги Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Наталії Кобринської, Михайла Грушевського, Івана Франка, Василя Доманицького, Пантелеймона Куліша, Марії Загірної, Олександра Русова, Софії Русової, Антона Чехова, Льва Толстого і твори Гі де Мопассана. Двадцять третій у списку - Шевченків “Кобзар”.
Усього було вилучено 58 видань, із них понад сорок українських. Відомі назви й конкретних творів українських письменників, а саме: “Виговщина” Пантелеймона Куліша, “Великий Молох” Володимира Винниченка, “Без праці” Івана Франка, “Про старі часи на Україні” Михайла Грушевського, “Серед темної ночі”, “Про Євгена Гребінку", “Якої нам треба школи” Бориса Грінченка, драми і комедії Бориса Грінченка у двох томах; “Як люди живуть у Норвегії”, “Серед виноградарів південної Франції” та “Пригоди на хуторі” Олександра Русова, “Добра порада” Марії Загірної, “Чортяча спокуса” Івана Нечуя-Левицького. Цікавили засланця й видання Олександра Мицюка про переселення українців на Амур, в Уссурійський край, киргизький степ та до Західного Сибіру. Читав Терпило й газету “Земля и воля” (№18, серпень 1909 р.). У бібліотеці виявилися Український декламатор “Розвага”, Український календар за 1907 рік, збірник “Народное дело”, літературно-науковий місячник “Нова Громада”, “Организация общественных учреждений в будущем обществе”, “История французской революции” та “Живий телеграф” Болеслава Пруса.
Останнім, 59-м, пунктом у списку вилучених книг поліцейський чиновник зазначив одинадцять зошитів з революційними піснями і 40 листів. Жаль, що справник дав тільки загальну кількість зошитів, не зазначивши хоч би назв пісень.
Ще перед відправкою на Північ у Київській міській поліції на Терпила склали відкритий лист за №12442, зазначивши, що він селянського походження, привілеїв не має, відправлений без кайданів, але вимагає нагляду як політичний арештант; прикмети: вік - 21 рік, зріст середній, обличчя чисте, очі сірі, чуб, брови русяві, вуса світло-русяві; особливі прикмети: на долоні лівої руки шрам.
Терпило на чужині бідував. Про це свідчать його “прошенія” до “Его Превосходительства Господина Архангельського Губернатора”. У першому, від 30 жовтня 1910 р., він “покорнейше” просив грошей на зимовий одяг, бо зовсім не мав коштів, а у другому, від 6 квітня 1911 р., вже просив засобів для придбання літнього одягу. Наприкінці серпня 1911 р. розпорядженням губернатора Данила Терпила перевели до Архангельська. До губернського міста його відправили останнім пароплавом. В Архангельську 22 вересня 1911 р. і закінчився строк покарання.
Стаття Андрія Зиля про Усть-Цильму, де в 1908 — 11 рр. перебував на засланні отаман Зелений (Данило Терпило)
Село Усть-Цильма Архангельської губернії — місце трирічного заслання Данила Терпила. Тут майбутній отаман Зелений гартував волю, проживаючи серед напівдикого населення непривітного північного краю.
Розкинулося село на березі річки Печори у місці впадіння ріки Мезень. Тому й назву таку одержало. Заснування його як слободи відносять до часів царювання Івана Грозного.
Збереглися дві грамоти, які вказують, що засновником Усть-Цильми був новгородець Івашко Ластка, якому і дано “на оброк на Печоре на Цильме лес черный”, із правом “на том месте людей називати, жити и копити на государя слободу, а оброку ему платити в государеву казну на год по кречету или по соколу, а не будет кречета или сокола — оброку рубль”. У грамоті зазначалося, що в цій місцевості лісів, обробленої землі, “покосов и рыбных ловищ исстари нет ничьих и от людей далее, верст за пятьсот и больше” (Максимов С., Год на Севере. — Архангельск, 1984. — С. 346 — 347).
У 1564 р. в Усть-Цильмі було 14 дворів і 19 жителів. Про початок XIX століття російський письменник С. Максимов наводить такі відомості: 120 дворів, 417 жителів, дві дерев’яні церкви. Дослідник звертає увагу, що всі усть-цильмінські будинки побудовані погано, здебільшого холодні, причому всі вони переповнені чорними тарганами (прусаками). Тривалий час жителі не знали, як з ними боротися. Нарешті знайшли спосіб:
під час морозів господарі переселяються до сусідів, а у своєму будинку розчиняють вікна, двері і заморожують тарганів днів два-три, а потім знову повертаються у свій будинок.
Сергій Максимов, побувавши в Усть-Цильмі в 1856 році, побачив, що село розкинулось на сім верст вздовж берега р. Печори, розріджене великими пустирищами та болотами.
Волость Усть-Цильма входила до Мезенського повіту. У 1891 році село стало центром Печорського повіту. Наступного року завершили прокладання 250-кілометрового тракту від Усть-Цильми до Архангельська, а в 1895 році провели телеграфну лінію.
1 липня 1911 р. в Усть-Цильмі відкрито першу у Приполяр’ї наукову установу — Печорську сільськогосподарську дослідну станцію Російської академії наук. Заснував і відкрив її географ, біолог та етнограф Андрій Володимирович Журавський (1882 — 1914), уродженець міста Єлисаветграда (нині Кіровоград). Він здійснив велику дослідницьку роботу зі сівозміни, обробітку ґрунту з оранкою на зяб, вивчав болота та перспективи картоплярства, плодоовочівництва і птахівництва у цьому непривітному краї.
Дослідники, мандрівники, географи, геологи, історики, захоплюючись природними багатствами Півночі, не звертали уваги на племена, що її населяли. Навіть назв їхніх не залишили у своїх працях.
В Усть-Цильмі переважали старовіри, вони хрестилися двома пальцями і були близькі до розкольників. Основна частина населення виникла внаслідок міграції старообрядців із центральних районів Росії та сусідніх районів Півночі — з берегів річок Мезень, Печора, Двіна. Населення бідне, грамоти майже не знало. Займалося риболовлею, звіриними ловами, оленярством, вирощувало дрібну домашню худобу, сало і м’ясо з якої продавало заїжджим купцям. У побуті дотримувалося стародавніх звичаїв. На вечірках дівчата співали переважно пісні, зміст яких не свідчив про їхню моральність.
На початку 1880-х рр. в Усть-Цильмі побував майбутній редактор журналу “Киевская старина” Ксенофонт Гамалія. У своїй книзі “Земля і люде в Росії” (Київ, 1883) він писав: “У похмурі ж, зовсім непогожі дні низько ходять хмари над землею. Сумно і нудно стає чоловікові, й навіть кращими здаються ті дні, коли настає страшна “пурга”, — ця снігова хуга північних країн (…) засипає і людей, і оленів, і оселі… У тихі ж сонячні дні знову біда:
дуже вже ясно усюди. Вії пухнуть у вас і наривають. Сніг блищить, огнями горить і оддає перед вами, немов ті іскри, що вибиваються з кременю. Ви не знаєте куди дітись”.
Лише весна має свої барви і принаду: “3 вирію злітаються незліченні зграї гусей, качок, лебедів і, мов ті хмари, заступають сонце. Пісні, голос і стрекіт луною розлягаються на тій землі, що лежала тиха і мертва 9 або 10 місяців. Вона сама хутко оживає, зеленіє і квітчається, вбирається квітками, кущами і травою. Усюди блищать озера, гримотять і клекотять ріки, дзюрчать струмочки і річечки — усе це зливається в один гучний гомін, в одну нескінченну пісню природи, котра спішить пожити хоч ці два місяці… Але й літом є свої вороги у людей і звірів — це комарі та оводи, що хмарами носяться понад землею і шукають собі поживи. Якби не холодні ночі та глибокі долини, де і літом сніг не тане і куди тікають табуни, так усі олені пропали б од цих страшних ворогів усього живого. А на землі під цим хорошим, зеленим, заквітчаним килимом лежить глибоке іржаве болото, що вгинається під ногами чоловіка. Є такі місця, де тільки один олень, легкий на ходу, пройде і де безслідно пропало немало охотників”.
У довідниках Мезенський та Печорський повіти згадуються як місця для політичних засланців, які далеко на північний захід від столиці Півночі Архангельська відбували покарання, перебуваючи під гласним наглядом поліції.
Ось у таких умовах і провів три роки Данило Терпило разом із 150 адміністративними засланцями. Але він жив мрією повернення до України, щоб стати в ряди її захисників від посягань завойовників на її свободу.
Андрій ЗИЛЬ, краєзнавець м. Бориспіль Київської обл.
Джерело: Р. Коваль, «Отаман Зелений».