– Шкіра – то є додатковий заробіток, бо на зарплату викладача важко вижити», –
каже Роман Лучук у перші хвилини розмови. Сьогодні він викладає художній розпис, рисунок, композицію в Інституті прикладного й декоративного мистецтва Львівської академії мистецтв в Косові. Постоли шиє на дозвіллі, працюючи в майстерні свого батька. Той був майстром різьби по дереву й обробки шкіри.
– Мама хотіла, щоб я був медиком. Але вийшло по-татовому. Лікар із мене поганий був би: крові боюся.
Такий додатковий заробіток займає 30 – 40 % всього часу, каже Роман. І одразу ж додає, що вільного часу взагалі не має, хіба в неділю або якщо їдуть з родиною відпочивати.
– А цього року ми зробили собі відпочинок на фестивалях. Їздимо в Польщу, Латвію, Литву. Заробітку там практично немає, виходить десь «на нуль». Ну, може заробиш якісь 100 доларів… Були вже на Битівській варті, запрошують на Яґеллонський ярмарок до Любліна. Це велика подія, туди приїздять учасники з восьми країн.
Як і багато хто в Косові, Роман навчався у Львівській академії мистецтв. Спеціальність – проектування інтер’єрів. Потім виготовляв барні стійки й каміни. «Це те, за що відповідаєш самостійно», – пояснює.
«Взуваю москвичів»
– Вичинити шкіру – дуже тривалий процес, тому я беру готову. Купую її на заводах, які поки що існують. Це шкіра великої рогатої худоби.
Матеріал має бути не сухий, але й не дуже жирний.
Далі я розмічаю шкіру. Маю викройки, по яких вирізаю заготовки і замочую. Крім того, потрібно ще робити окремо заготовочки на кожен пасочок. Коли шкіра висохне, я все вичищаю, щоб речі були делікатні, а потім випалюю орнаменти.
Раніше взуття – то був дефіцит. Постоли вдягалися на свято. На зимове взуття знизу наклеювали шерсть кабана, щоб не ковзалося. Але я такого вже не роблю.
Роман показує три спеціальні ножі ручної роботи для різання шкіри – кожен для певного виду роботи. На виготовлення одного такого ножа йде день.
Надворі перед майстернею сохнуть постоли різних розмірів, на дерев’яних колодках. Майстер розповідає, як нещодавно отримав замовлення чотирьох пар постолів 49 розміру. З Москви.
– Взуваю москвичів у прямому смислі.
Іноземні замовлення дають заробіток, та Роман все одно обурюється. Мовляв, москвичі замовляють традиційне взуття, а в косівському ресторані офіціант «в синій сорочечці й коричневих штанях – і нічого гуцульського».
– Там, де є майстри, їх не видно. А там, де немає, вимахуються. Як-от в Яремче, де жодного людського майстра немає, а вони розповідають, ніби в них все робиться.
Мистецтво чи ремесло?
– Практично, це є ремесло. Можна вигадувати багато що, але тоді треба організовувати виробництво, наймати людей і все решта. В наших умовах, в Україні це нереально зробити – зразу податкова загризе.
Одна київська фірма свого часу хотіла, щоб я їх навчив. Але вони купили одні мої постолики, розшили і почали щось робити. Я бачив потім у магазині щось схоже. Вони то якось інакше робили, інакше випалювали, але не допетрали основного.
Тут є нюанс, декілька технологічних моментів, секретів, скажімо так. Вони того не второпали і, звичайно, нічого в них не вийшло.
Конкуренція і заробіток
На запитання про конкуренцію, Роман Лучук відповідає коротко: «Я беру якістю». Показує, як шліфує краєчки шкіри, щоб постоли мали охайний вигляд.
За один день, каже, може виготовити дві пари такого взуття. 
Наприкінці розмови Роман зізнається, що займається ще й живописом – для себе, а не на продаж. Аби побачити картини, йдемо до майстра додому, де знайомимося з дружиною Оксаною. Показуючи свої роботи – писанки, малюнки по склі, ляльки – вона зізнається, чому не змогла працювати в банку:
– Я зовсім не боюся роботи. Але психологія бухгалтерів дуже відрізняється від психології тих, хто займається мистецтвом. Мистецтво – вільне, це простір, а бухгалтерія – це замкнений простір.
Фото Анни Ільченко, Життя у Франківську
