Якщо ти все ще думаєш, що в Гамериці доляри ростуть на деревах, а вранці, після сходу сонця, їх, немов достиглі ябка, просто змітають з тротуарів у купки великими і широкими мітлами, запевняю тебе – ти помиляєшся.
Українці в Чикаго, як і скрізь у штатах, працюють важко, багато (часом до 60 годин на тиждень) і наполегливо; в цей же час “штурмують”” американський англійський, освоюють другу (третю) професію, працюють над стратегією власного бізнесу і ,звичайно, встигають відпочивати.
Те ж стосується і великих свят. Коли ми святкуємо, то так, аби усі американці бачили – в українців празник. Коли ми масово, у вишитих сорочках, виходимо з церкви у неділю, 
навколишні жителі розуміють – такої красивої і організованої, такої віруючої громади, яка поважає звичаї і традиції своїх дідів-прадідів, свою віру і свою церкву, немає жодна інша спілка Міста Вітрів.
Так і є.
24 квітня в Українській греко-католицькій церкві св. Йосафата (парох – отець Микола Бурядник) в чиказькій околиці Норрідж, яблуку не було де впасти. Тисячі українців зібралися тут, щоб побувати на святковій Службі Божій – відзначенні урочистого входу Ісуса в Єрусалим та взяти гілочку освяченої верби.
Після святкового богослужіння люди не спішили розходитися по домівках, спілкувалися з друзями, зустрічалися зі знайомими та сусідами, земляками, обмінювалися новинами та щирими побажаннями.
От коли розумієш усією душою, що ми усі – однієї крові. Що у нас спільна мова, культура, віра, традиції, мрії про Україну та щасливе майбутнє наших дітей й онуків. І, коли я бачу це величезне море вишитих сорочок, вишуканих красивих жінок, розумних діточок і мужніх чоловіків, мене завжди охоплює гордість за свою націю і свій народ. Я вірю у процвітання нашої неньки-України, благочинність діаспори і добрі помисли кожної людини.
За тиждень – Великдень.
