Слово від Ганни Токмань
13 березня влада руками силових органів знищила 16-ий редут блокадників. У своєму містечку ввечері я пильно стежила за повідомленнями з Донбасу і з Києва. Урешті застигла з відчаю: ніхто не протестує, жменька людей на Майдані. Здавалося, що свинцем налилося все тіло, так важко від думки: Україна знову заснула на 10 років, але чи подарує історія нам ще десятиріччя, як подарувала на збирання сил між Помаранчевою і Революцією гідності? Заснула з цим тоскним почуттям безнадії, зі співчуттям до тих одиниць (чотири депутати з 450-ти нардепів!), які наважилися вибрати між війною і ганьбою війну (відомо, що ті, хто вибирає ганьбу, урешті мають і ганьбу, і війну).
Уранці, коли, щойно розплющивши очі, сіла до комп’ютера, прочитала: уночі протести в Чернівцях, Вінниці, Рівному… Люди повстають, обурюються, місцеві ради приймають протестні рішення. У мене сльози бризнули з очей – від радості: ні, це я спала, а сміливі громадяни не заснули, а вийшли на вулицю, попрямували до органів влади до найнятих на службу чиновників і своїх представників-депутатів з вимогами зупинити перетворення України на поліційну державу.
Ми хочемо правди: війна – це війна, окуповані території – це окуповані території, святість і торг – не сумісні. Тарас Шевченко запитував як про початок всіх початків: «Чи буде правда між людьми?», і відповідав: «Повинна буть». Ми з Шевченком, хитрощами не переможеш, - тільки правдою
