Депортації, вимушені еміграції, евакуації без повернення, трансфери та спеціальні військові операції. У повоєнні роки сотні тисяч західних українців пройшли через ці випробовування. Про їхні долі, пам’ять про втрачену домівку в Національному музеї історії України в другій світовій війні у Києві вирішили розповісти музейною мовою.

Виставковий проект «Вирване коріння» презентує персоніфікований вимір трагедії.

21 лютого, якщо будуть відповідні погодні умови, то планується почати роботи, пов'язані зі знесенням пам'ятника генералу. Дозвіл на його демонтаж видала місцева влада. Демонтаж обійдеться полякам у 52 тисячі злотих.

Польщею подорожує незвичний мобільний музей:  старий причеп збирає та розказує свідоцтва про акцію "Вісла".

Два року тому вони купили старий причеп і зробили в ньому мобільний «Музей міграцій». Їздять Польщею, збирають спомини, фотографії міграцій, переселень чи депортацій, - розповідає подробиці Щепан Журек у Prostir.pl.

Цього літа мобільний музей розповідає про акцію «Вісла». Мешканці й гості Перемишля на ринку 19–20 серпня мали змогу сісти за невеликий стіл, узяти навушники і послухати розповіді людей про депортацію українців.

Музей побував вже у північній і західній Польщі, а Перемишль є першою точкою музею на Підкарпатті.

Ігор ГОРКІВ, Перемишль

Фото автора

Перебуваючи тепер в Україні я закупив у відносно новій книгарні на Хрещатику книжку польського вченого Гжегожа Мотики українською мовою. Вчений з поважним політичним забарвленням, через свою діяльність у Польському Інституті Національноі Пам’яті.

Сама назва книжки досить тенденційна “Від Волинськоі різанини до Операціі “Вісла”, мабуть із суб’єктивною ціллю пропонувати, що акція “Вісла” була пов’язана певною мірою з попередньою різаниною. Фактично мало уваги присвячено останній темі, але автор намагається представити історію українсько-польських відносин, які не почалися від Волині, а бодай у ХХ століття почались від війни між українцями та поляками 1918-19 рр. Правда перші дві окупації поляками українських земель не згадані.Головна проблема – що автор і видавці, а у цьому випадку ними є видавництво “Дух і Літера” при поважній інституції Національного університету “Києво Могилянської Академії”, що здійснено за фінансової підтримки Посольства Республіки Польща в Україні, намагаються дати враження об’єктивности цитуючи та відкидаючи інколи більш екстремальні висновки інших авторів. Одначе цієї об’єктивности фактично бракує через промовчування фактів, котрі не вигідні автору.motykabook2Можна навести чимало випадків, де автор просто промовчує або легковажить дуже важливі факти, які, як я можу тільки припускати, йому відомі. Ось декілька з тих, які мають значне відношення до згаданих подій:Антипольські подіі на Волині, чи просто напрямні для цієї стратегії, не мають підтведження у будь-яких документах, від постанов ІІІ Конференції ОУН у лютому 1943 р., чи головної команди УкраїнськоЇ Повстанськоі Арміі, що вказували б, що ОУН чи УПА мали намір викорінити польське населення на Волині. До речі Мотика присвячує трішки уваги ІІІ Конференції, але сам нігде не знаходить жодного документу чи постанови про винищення поляків на Волині або деінде. У наступному розділі сам Мотика вказує під заголовком самого розділу, що анти-польська акція на Волині почалася в березні 1943 року, тобто постанови Конференції тут важливі.Натомість існує сьогодні розсекречений недвозначний таємний документ з квітня 1947 режиму Полської Людової про “остаточне розв’язання українськоі проблеми у Польщі”. Це останнє – пряма цитата з польського документу. Рідко вдається знайти такий доказовий документ про намір чинити геноцид.Мотика також применшує і легковажить участь поляків у німецькі поліції, що відбувалося в лютому-березні 1943р., при тому вказуючи незрозуміло і суперечливо своїй власні хронології, що польська поліція з’явилася щойно після початку антипольської акції яка фактично починалась у той час.Щодо злочинів поляків проти українців на Волині та пізніше на території сьогоднішньої Польщі, то Мотика просто нехтує їхнє значення. Наприклад, наводячи тяжкий злочин Польської Армії Крайової в українському селі Павлокома у березні 1945 року, Мотика вказує на те, що у січні 1945 були викрадені і вбиті дев’ять поляків з того села. Полсьське підпілля зажадало звільнення викрадених або принаймні видачі тіл. Ця вимога не була виконана і 5 березня 1945 року польський партизанський загін увірвався до селі та чоловіків розстріляли на цвинтарі, а частину дітей і жінок прогнали, а частину замордували. Мотика пише що тут ймовірно згинуло понад триста осіб. На могилі у Павлокомі є імена і прізвища загиблих з датами народження, що вказує на значну кількість літніх, жінок і дітей. Запрошую пана Мотику на Грекокатолицький цвинтар у Павлокомі, сьогодні майже чисто польське село. На могилі пам’ятнику стоять імена Катерин, Марій, Розалій, Юль, чимало народжених ще у ХІХ столітті і таких які родились у 1930-их роках.Після певного аналізу Мотика називає волинські події “геноцидом” поляків з рук ОУН-УПА, а акцію Вісла у найгіршому випадку “етноцидом” з рук Сталіна при допомозі місцевих комуністів.У міжнародних актах, як і інституціях, такого терміну як “етноцид” немає, натомість є “геноцид” у Конвенції Організацій Об’єднаних Націй з 1948р., про що Мотика і пише. Акція “Вісла” була задумом не Сталіна, а польського уряду (хоча й комуністичного, але фактично він продовжував політику асиміляції та пацифікації українського населення у Галиччині ще за ІІ Республіки) з участю навіть польського населення, хіба що південні границі Польщі були закриті радянськими та чехословацькими військами і прикордонниками за дорученням Сталіна. До речі Акція не завершилась зразу, але аж у 1949 році, коли формально конфіксковано українську власність. Є аргумент для того, щоби включити з тієї причини Акцію у рамці Конвенції. Це не було б вигідним ні Республіці Польща ні Мотиці.Украіномовне видання книжки речника польського уряду для кращої достовірності повинно було включити аналітичну передумову або заключення, яке пояснило б не тільки, що автор це науковець суб’єктивний, який є на польській державній службі з певним завданням, що на ці теми є також чимало наукового матеріалу по украінській стороні з дещо відмінним насвітленням. Післямови Ігоря Ілюшина далеко не вистарчає.Правда, Мотика як спробу доказу своєї об’єктивності у своїх писаннях часто користується арґументом засудження Акціі “Вісла” польським Сенатом з 1990р., який просто обвинуватив комуністичний режим, а не поляків за встановлення колективної відповільності, а не геноцид. Цей звернення до резолюції Сенату автор розміщує для власної користі, а не задля щирости.Мабуть добре, що українська наука і інституції є шукачами правди, розглядаючи та аналізуючи різні сторони історіографії. Другі народи напр поляки, євреі, тощо цього фактично роблять значно менше, але вони не повинні служити для нас прикладом. Одначе наша держава, і її посольства для прикладу повинні поширювати також нашу правду.У цьому випадку мабуть слід зрозуміти, що в політизованій історіографії рідко знаходиться одна безперечна правда.Мотика закінчує свою книжку словами, “…поляки мають право – навіть моральний обов’язок – вшанувати пам’ять жертв волинської та галицької різанини”. Правильно. Одне речення пізніше Мотика пише: “Однак, не треба забувати про всі ті лиха [українців], які стали уділом поляків.” А я б додав і не треба їх применшувати.

30 липня 2017р.

Аскольд Лозинський

Декілька днів поспіль у Перемишлі тривали заходи, присвячені трагічним подіям 70-річної давнини. Сумні роковини примусової депортації українців  - це привід згадати нащадкам українців, насильници позбавлених власного коріння, хто вони є, та нагадати, що не може існувати жодна нація за рахунок пригнічення іншої.

142 польських інтелектуали зробили заяву до роковин акції "Вісла".

Заява в 70 річницю акції «Вісла»
Прочитана 28.04.2017 в Перемишлі
Під час вшанування 70 річниці Акції «Вісла»

Згадуємо сьогодні жертв великої етнічної чистки. 70 років тому, весною 1947 року протягом трьох місяців було вигнано з домівок і виселено близько 140 тис. громадян ПР українців та лемків. Після наповнених життям сіл залишились старі сади, залишки спалених будівель, знищені церкви та цвинтарі. Протягом багатьох декад апарат пропаганди ПНР пробував затерти пам’ять про українських мешканців і їх культуру, остаточно в 1978 році, коли з карти Польщі усувано традиційні українські назви.

Депортація, яка поєднувалась з розпорошенням української спільноти в Польщі, була однією з багатьох, сподіваємось, що останньою ланкою в трагічному ланцюзі польсько-українських конфліктів. Схиляючись над долею переселених у рамах Акції «Вісла», пам’ятаємо про всі жертви тих трагічних конфліктів, поляків та українців. Разом з тим цінуюємо величезні спільні зусилля конкретних осіб, Церкви та Костелу, а особливо громадських та неурядових організацій, які працювали на побудову діалогу та взаємопорозуміння. Протягом останніх кількадесять років поляки та українці, дякуючи старанням обох сторін, записали багато нових, чудових сторінок спільної історії. У Польщі та в Україні. Польща, так само як і Україна, є спільним багатством всіх громадян та мешканців. Не дозволимо, щоб провокації, які посилюються і служать тільки чужому інтересові, акти агресії загрожували добросусідським польсько-українським відносинам, стосункам між поляками та українцями. 

Цьогорічні вшанування, одні з останніх, на яких присутні особи, які були учасниками трагічних подій сімдесятирічної давності, тому вони особливі. Перший раз, починаючи з 1989 року, щорічні вшанування не отримали підтримки державної влади. Тому, маючи переконання, що суспільний діалог і пам’ять є спільним набутком, разом з тисячма благодійниками ми вирішили підтримати цьогорічні вшанування. 

Сьогодні, спільно з українською громадою у Польщі, згадуємо про трагічну долю тих, хто 70 років тому внаслідок акції «Вісла» загинув, а також тих, хто назавжди втратив домівку та малу батьківщину.

Підписали:

1. Adam Balcer
2. prof. Jerzy Bartmiński
3. Jan Bartmiński
4. Zbigniew Benedyktowicz
5. Bogumiła Berdychowska
6. Ryszard Bill
7. Włodzimierz Bogaczyk
8. Martyna Bogaczyk
9. Halina Bortnowska-Dąbrowska
10. Marcin Bosacki
11. Andrzej Brzeziecki
12. Zbigniew Bujak
13. prof. Wojciech Burszta
14. Alina Cała
15. Andrzej Celiński
16. Katarzyna Chimiak
17. prof. Andrzej Chojnowski
18. Iza Chruślińska
19. prof. Przemysław Czapliński
20. Anna Dąbrowska
21. o. Tomasz Dostatni OP
22. Mikołaj Dowgielewicz
23. prof. Roman Drozd
24. Wojciech Duda
25. prof. Anna Engelking
26. Przemysław Fenrych
27. prof. Andrzej Friszke
28. Grzegorz Gauden
29. Michał Gauza
30. Konstanty Gebert
31. prof. Lucyna Gebert
32. Aleksander Gleichgewicht 
33. Ewa Gładysz-Jeż
34. prof. Janusz Grzelak
35. prof. Igor Hałagida
36. prof. Ola Hnatiuk
37. Agnieszka Holland
38. Witold Horowski
39. Jerzy Illg
40. prof. Bożena Iwaszkiewicz-Wronikowska
41. Karol Jałochowski 
42. Zbigniew Janas
43. Krystyna Janda
44. prof. Grzegorz Janusz
45. Andrzej Jaroszyński
46. prof. Zbigniew Jasiewicz
47. Ksenia Kaniewska
48. Basil Kerski
49. Anna Kertyczak
50. Natalia Kertyczak
51. Michał Klinger
52. Jacek Kluczkowski
53. prof. Jan Kofman
54. Marcin Kołodziejczyk
55. Piotr Kosiewski
56. Julia Maria Koszewska
57. dr Paweł Kowal
58. prof. Andrzej Kowalczyk
59. Prof. Katarzyna Kuczyńska -Koschany
60. prof. Marcin Kula
61. Ewa Kulik
62. prof. Jacek Kurczewski
63. Danuta Kuroń
64. Jarosław Kurski
65. ks. Wojciech Lemański
66. Włodzimierz Lengauer
67. Piotr Leszczyński
68. Agnieszka Lichnerowicz
69. Barbara Malak
70. Wojciech Maziarski
71. Agnieszka Mazurczyk
72. prof. Andrzej Mencwel
73. Jacek Michałowski, 
74. Adam Michnik
75. prof. Włodzimierz Mokry
76. Janusz Mucha
77. Marcin Nawrot
78. Zbigniew Nosowski 
79. Stanisław Obirek
80. Teresa Oleszczuk
81. Maja Ostaszewska
82. Adam Ostolski
83. Grzegorz Pac
84. Katarzyna Pełczyńska-Nałęcz
85. prof. Marta Petrusewicz
86. Jacek Piechota
87. Bartosz Piechowicz
88. Piotr Pogorzelski
89. Marcin Przeciszewski
90. Danuta Przywara
91. o. Józef Puciłowski OP
92. Jerzy Rejt
93. Wiesław Romanowski
94. prof. Shoshana Ronen
95. Andrzej Rosner
96. dr Julita Rybczyńska
97. prof. Andrzej Rzepliński
98. Łukasz Saturczak
99. Adam Sauer
100. Andrzej Seweryn
101. Tomasz Siemoniak
102. Sławomir Sierakowski
103. Radosław Sikorski 
104. Mirosław Skórka
105. prof. Magdalena Smoczyńska
106. Aleksander Smolar
107. Paweł Smoleński
108. Jerzy Sosnowski
109. Grażyna Staniszewska
110. Barbara Stanowska
111. Krzysztof Stanowski
112. Andrzej Stasiuk
113. prof. Jerzy Stępień
114. Michał Sutowski
115. Michał Szczerba
116. Andrzej Szeptycki
117. Adam Szłapka
118. Monika Sznajderman
119. prof. Małgorzata Szpakowska
120. Jacek Taylor
121. Ewa Teleżyńska
122. Marta Titaniec
123. prof. Joanna Tokarska-Bakir
124. Barbara Toruńczyk
125. Marian Turski
126. Piotr Tyma
127. Andrzej Urbanik
128. prof. Piotr Węgleński
129. ks. Alfred Wierzbicki
130. Ewa Wilk-Będkowska
131. Aleksandra Winczuk
132. Katarzyna Winiarska
133. Paweł Winiarski
134. prof. Anna Wolff-Powęska
135. Henryk Wujec
136. Ludwika Wujec
137. Krystyna Zachwatowicz-Wajda
138. Janusz Zaorski
139. prof. Antoni Ziemba
140. Maria Zmarz-Koczanowicz
141. Piotr Zmelonek
142. Krzysztof Żuk

 

28 квітня 1947-го о четвертій годині ранку шість польських дивізій і відділи Корпусу безпеченьства публічного оточили території, на яких компактно проживало українське населення. У цей же час відділи НКВД та чехословацької армії заблокували східні й південні кордони Польщі від Бреста до Нового Санча. Цей день і став фактичним початом примусового переселення українців, що ввійшов в історію під назвою операція «Вісла» і старт якій наприкінці березня того ж року дала постанова Політбюро ЦК ПРП.  

26 квітня 2017 року, напередодні 70-річниці примусової депортації Українців - операції "Вісла", у польському селі Грушовичі на цвинтарі демонтували пам'ятник на могилі полеглих українців-бійців УПА. Поліція та представники влади не втручалися.

Сторінка 1 із 2