Україна велосипедна. Інформація про вело можливості нашої держави для іноземних туристів.

П'ятниця, 07 червня 2013 06:41 Автор 
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Поради досвідченого веломандрівника Олександра Івахнюка для тих, хто бажає подорожувати Україною!

Олександр ІвахнюкСтогін про велоінфраструктуру, відсутність якої заважає велосипедистам в Україні користуватися цим видом транспорту викликає у мене особисто іронічну посмішку. Чому? Та тому, що я ось уже більше двадцяти років активно користуюсь велосипедом так, як інші користуються автомобілем.  Я проїхав  Україну вздовж, впоперек і по периметру, їздив на роботу у державну установу де був начальником відділу, (при тому, що мав службове авто і водія, закріпленого за управлінням і моєю уніформою були костюми білі сорочки і краватки). Крім того, я заходив з велосипедом у банки і магазини, у потяги і автобуси. Під час мандрівки велосипед ставлю безпосередньо у готельному номері. Отже, за бажання, немає жодних перешкод для користування велосипедом. Звичайно, є певні труднощі, як з усім у нашій країні. Але ці труднощі не більші, ніж такі ж труднощі для пішоходів, автомобілістів чи будь-кого іншого. Я думаю, головна проблема при користуванні велосипедом в Україні – сприйняття цього виду транспорту винятково як транспорту для бідних і убогих.  У мене є один знайомий військовий – він живе за рахунок своєї дружини, хоча має звання полковника. Так от, йому соромно перед колегами приїхати на роботу на велосипеді – не зрозуміють.  Полковник на велосипеді – не солідно. А на автомобілі, купленому за гроші дружини солідно…

Та ж історія з чиновниками. Я коли на роботу у КМДА їздив на велосипеді мене сприймали за міського божевільного. Ну дійсно, як це зрозуміти: є службове авто, а він їде з лівого берега на ровері, має купу проблем з місцем паркування велосипеда, з місцем зберігання вогкої велоформи з відповідними ароматами, з перевдяганням, з миттям після дороги.

Та навіть мої колеги журналісти не надто адекватно сприймають людину на велосипеді. Коли приїжджаю на роботі на авто або пішки - обов’язково знайдеться жартівник, який спитає: «А де ж твій велосипед? Ги-ги-ги.» Спочатку це трохи заважало, але тільки трохи, нині я всіх навколо привчив до того, що їжджу на велосипеді і навчився спілкуватися з людьми, які вважають, що: «С лісапєтам ніззя, маладой чєлавєк». Чомусь, ті хто так вважає, переважно говорять російською мовою, причому що на Сході що на Заході. Не знаю, з чим це пов’язано, але саме російськомовних вахтерів, консьєржів, провідників, адміністраторів, продавців у магазинах і так далі я змушений був переконувати у тому, що насправді «Можна з лісапєтом».

Те, про що у нас прийнято стогнати як про перешкоди для розвитку інфраструктури, насправді просто додає драйву при пересуванні велосипедом. Є чудова приказка на цю тему: «Кохання – це не просто так, ним треба займатись». Приблизно те саме можна сказати і про пересування велосипедом. За умови дотримання правил дорожнього руху і елементарних правил безпеки велосипедом в Україні можна і треба користуватися саме як транспортом, і вже потім як спортивним знаряддям.

Тепер про правила безпеки. 

Я, як водій авто-початківець серед учасників дорожнього руху найбільше боюся саме велосипедистів. Переважна більшість велосипедистів у Києві не сприймають всерйоз заклики правил дорожнього руху і здорового глузду про те, що себе на дорозі треба виділити. Велосипедисту треба себе виділяти яскравою вело формою або жилетом і обов’язково світлом спереду – білим, ззаду – червоним миготливими сигналами. Причому для більшої певності, світло потрібне не лише увечері чи вночі.  Спереду потрібно тому, що водії авто повинні бачити у зеркалі заднього виду наближення велосипедиста, інакше водій авто може ненароком наїхати. І ззаду теж потрібен ліхтар, тому, що ближнє світло фар вихоплює велосипедиста на дорозі тоді, коли уже треба екстрено гальмувати. Велосипедисти чомусь сприймають автомобілістів за ворогів і вважають, що автомобілісти повинні весь час крутити головою у пошуках людини на велосипеді. Я, до речі, так і роблю і це конкретно заморює. А коли несподівано бачиш у себе справа  від авто велосипедиста за мить до моменту коли показавши поворот, збирався повертати направо – серце стає від страху. Навіщо так себе поводити на дорозі? Чому треба бути таким агресивним, сидячи на велосипеді? Оцього я не розумію. Натомість, усвідомлюю, що така агресивна і неадекватна поведінка нерідко і стає причиною ДТП з велосипедистами. Головне правило на дорозі – ВАС ПОВИННІ БАЧИТИ ЗДАЛЕКУ, ВСІ ВАШІ МАНЕВРИ ПОВИННІ БУТИ ПОКАЗАНІ ІНШИМ УЧАСНИКАМ РУХУ!!!

Тепер стосовно пересування по автотрасах за межами міст.

Я, особисто, їду у крайній правій смузі, або по асфальтованому узбіччю за білою суцільною лінією.   Дуже допомагає зеркало заднього виду, закріплене на шоломі. Коштує всього 50 гривень, натомість ти маєш картину ззаду і почуваєшся впевненіше при перестроюванні, поворотах наліво чи коли ззаду наближається фура. Тоді маєш можливість заздалегідь оцінити ситуацію і або з’їхати на узбіччя і зупинитися, або ж посунутись просто правіше, або взагалі показати рукою перестроювання вліво і тоді водій фури вже точно буде вас об’їжджати. Найнебезпечніші з вантажівок не 20-тонні фури-міжнародники, а вантажівки, якими керують водії категорії В, тобто  до 3.5 тон. Якщо водій великої фури об’їде або навіть почекає поки велосипедист його побачить і дасть дорогу, то водії малих вантажівок ще й притиснуться до велосипедиста, щоб його взагалі знесло з дороги. Інколи здається, що водії таких вантажівок постійно їздять на своїх сараях під кайфом.

Отже, якщо вас добре видно на дорозі – їхати українською автотрасою безпечно.  У східних регіонах треба бути обачнішим і уважнішим – там вам можуть безпричинно сигналити, матюкатися з вікна, але тих людей треба пробачити і сприймати таку поведінку як місцеві народні традиції.  З часом і вони цивілізуються.

Питання паркування – це мій постійний параноїдальний страх в Україні. Якщо у Німеччині я міг залишити велосипед без нагляду з усім вантажем на годину дві не пристібаючи – то в Україні у мене вкрали велосипед з коридору біля квартири у багатоквартирному будинку, де на вході – консьєрж.  Причому, велосипед вартістю 6000 гривень був проданий на базарі за 200 гривень, ці гроші потім були витрачені крадіями на горілку. Один з них нині сидить у в’язниці, а іншого випустили, бо неповнолітній. Отож, він, певно, продовжує красти велосипеди. А чом би й ні, якщо ще немає 18 років?

Крім того, біля жодної державної чи будь якої іншої установи в Україні немає облаштованої належним чином парковки, яка б давала гарантію, що велосипед не вкрадуть, або щось з нього не скрутять. Тому нині велопарковки в Україні користуються популярністю тільки серед наркоманів, яким терміново треба вколотися і крадіжка велосипеда видається найпростішим варіантом. Я б не радив в Україні залишати велосипед на велопарковці без нагляду. Коли я ставлю велосипед на велопарковку і пристібаю – все одно намагаюсь постійно тримати його в полі зору. Коли ж заходжу кудись на півгодини чи годину – заношу велосипед всередину приміщення і прошу швейцара чи охоронця подивитися за ним. І за таких умов знімаю спідометр, ліхтар, одним словом, все, що можна швидко зняти і втекти.

У готелях велосипед ночує зі мною разом у номері. Якщо адміністраторка не погоджується, щоб я заніс велосипед в номер – я його розбираю – кладу в чохол і все одно несу в номер уже як валізу. У регіонах дуже багато народу, зокрема і серед персоналу готелів та магазинів,  яким велосипед та різні причандали на ньому здаються легкою здобиччю. Ваш спідометр вартістю 800 грвиень буде проданий на базарі за 20 і на виручені гроші буде куплена пляшка дешевого шмурдяка. Тому, не варто ризикувати.

Отже, не бійтеся виглядати параноїком, вирішуючи питання зберігання і паркування велосипеда в Україні. Найбільші ваші страхи адекватні ситуації. І що східніше ви заїдете – то адекватніші.

Питання ночівлі поза готелями я, особисто, вирішую просто: від’їжджаю на метрів 300 від траси по бічній дорозі і ставлю намет у посадці. За двадцять років жодного інциденту у мене не виникло при ночівлі таким чином. Треба просто обрати сухе місце подалі від дороги. З двох причин:

  1. Автомобілі уночі заважають заснути, тому треба бути подалі від дороги.
  2.  Українці вважають придорожні кущі  туалетом. Тому треба від’їхати від основної дороги на відстань, до якої туалетні потреби не добираються, щоб не поставити намет на чиїсь екскременти.  Біля води ночувати не раджу – багато комарів. Антикомарині прибамбаси не рятують. Принаймні ті, які я випробовував.

Перевезення велосипеда у транспорті – реальна проблема. Треба мати при собі чохол і бути готовим розбирати велосипед, щоразу коли сідаєте у потяг, маршрутку, заходите в метро. Я вже писав якось, що у Франкфурті, наприклад, велосипедист у метро жодних емоцій у поліції не викликає. У нас обов’язково бабця-цербер на вході розповідатиме про те, що у метро «з лісапетамі ніззя» Але, якщо відкрутити переднє колесо – то велосипед уже буде не велосипед, а запчастини до велосипеда. Отож, відкрутивши колесо і сховавши велосипед у чохол, ви в метро зайдете. У потязі я особисто вожу велосипед з двома відкрученими колесами. На вантажну полицю у купе велосипед поміщається у такому вигляді. Ще педалі треба скрутити також. Ну хоча б одну.  

Українські дорогиКілька слів про велодоріжки – забудьте про них в Україні. Їх немає. Ті що є годяться тільки для парадних заходів з участю чиновників. Не вірите – подивіться на велодоріжку на проспекті Бажана у Києві. В Україні їздити на велосипеді треба по дорогах. Для цього вивчити правила, дотримуватись їх, виділити себе на дорозі якомога краще і поважати інших учасників руху.

Найближчими роками, поки при владі покоління совка про велоінфраструктуру, на мою думку, не варто взагалі говорити. Інакше велосипедисти ризикують бути втягнутими у корупційні оборудки з виділенням грошей ніби-то на велодоріжки, велопарковки, схему веломаршрутів і таке інше ніби-то на вимогу громадських організацій велосипедистів. Люди, які нині при владі просто не розуміють яким чином ще цю тему використати, якщо не красти на цьому ділі гроші. Якщо уявити, що головні начальники бачили справжню велодоріжку і велопарковки десь у Антверпені чи Франкфурті, то їхні підлеглі, а тим більше прораби та працівники, які кладуть асфальт на велодоріжку -  точно не в курсі. І якщо не вкрадуть на високому рівні – вкрадуть внизу. І не розумітиме той, хто вкрав, що він створює небезпеку для життів велосипедистів, економлячи на асфальті чи фарбі для розмітки, чи ще чомусь. Як той герой оповідання Чехова, який щиро не розумів, чому його карають за кілька викручених гайок на залізниці.

Олександр Івахнюк в повному спорядженіОтже, Україна – чудове місце для велоподорожей. Просто треба враховувати місцеві особливості. Я думаю, стогін про відсутність велодоріжок і український пафос (як це я, такий великий пуриць, на велосипеді буду їздити, коли у мене джип є!!!) не дають громадянам нашої країни масово пересісти на велосипеди і назавжди відмовитись від смердючих маршруток та величезних сільських машин (джипів, тобто) на міському асфальті. 

Іноземцям тут буде комфортно. Особливо, якщо їх супроводжуватиме у дорозі українець, який знає їхню мову.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається