СЛОВО ВІД ЛЕСІ МАРИНЕНКО
Казка про кізоньку Малушу
Жила собі кізонька Малуша. І була наша кізонька чистюхою та задавакою – дуже вже вона любила чепуритися й милуватися собою! Зранку-раненько прокидалася кізонька і давай у хаті прибирати-мити. Усе блищить-сяє, чистенько-чистенько у кімнатах! А потім принесе кізонька польові квіти, прикрасить ними свою оселю та й сама заквітчається! За вушка – квіточки, у вушка – золоті сережки, на шию – намисто з горобини, багато-багато! І така вже гарна наша кізонька, така гарна! Усе біля дзеркала витанцьовує й тішиться, пісеньки співає. Така весела й завзята. І гарно їй у великій хаті, і затишно. Що ще треба?
Одного разу завітала до кізоньки сусідка овечка. І попросила:
– Сестрице-сусідонько, позич мені трохи борошна – млинців ягняткам напекти. Йой, голодно-холодно в хаті!
– Фі! – скривилася наша чепуруха. – Зачекай надворі!
Потім пішла до комори, подивилася на повні мішки білого борошна, і жаль їй стало ділитися. Взяла жменьку борошенця, тицьнула сусідці й швиденько зачинила перед нею двері. А у віконце побачила, як опустила голову овечка та сумно пішла до свого дому. «Важко їй, напевно, діток багато… та це її клопіт, а не мій!» – подумала кізонька і зовсім не засмутилася. Підійшла до дзеркала, посміхнулася на своє гарне відображення і заспівала:
Чепурушка-душка,
Кізонька Малушка!
Гарні очка і коса –
Отака моя краса!
Але що це? Знову гості на поріг!
– Тук-тук-тук! Відчини, сусідонько-душенько! Це я – курочка-квохтушка! Позич мені трохи проса, бо курчатка мої їстоньки просять, а в хаті ні зернинки.
– От мені лихо! Не бува в хаті тихо! Що мені за морока, чим я впала до вашого ока? – сердито тупнула кізонька ніжкою. – Ну що мені з вами робити?
Потім пішла до комори, подивилася на велику скриню проса, зітхнула, взяла жменьку зерняток, тицьнула курочці й швидко зачинила перед нею двері. А у віконце побачила, як сусідка-курочка сумно пішла до своєї хатинки.
І тільки-но кізонька до дзеркала – у двері знов: тук-тук-тук!
– А що мені за лихо, – забідкалася кізонька, – у моїй хаті не залишають мене у спокої! Хто там?
– Мур-мур-мур! Відчини, сусідонько Малушенько! Осінь іде, холоди веде! Позич мені, миленька, трохи прядива моїм кошенятам на светрики! Я віддам, відпрацюю, сестрице-кізонько!
Глянула кізонька у віконце, а на порозі стоїть біднячка киця Муронька.
– Геть! – гримнула сердито кізонька. – Порозводилося жебраків, теж мені морока! Геть від мого двору!
І пішла собі засмучена киця Муронька ні з чим.
А наша кізонька Малуша – до дзеркала! Дивиться на себе – не надивиться! І намисто гарне, і нові сережки сяють! Одна кізонька була в мами й тата – ні в чим потреби тепер не має! І в коморі у неї є, і на дворі! І до серця, і до лиця! Багата, вродлива наша кізонька – тільки танцювати й радіти!
Чепурилася-чепурилася кізонька Малуша, та ось і вечір завітав до хати. А за ним і нічка темна висипала у небі перші зорі. Сіла наша гарно вбрана кізонька до столу, а поговорити – ні з ким. Вийшла кізонька у двір, подивилася навколо і зітхнула. Там, у сусідській хаті, курочка-квохтушка загасила вогник – уся її велика родина вклалася спати. Он – знайомий силует у вікні: мама-овечка щось готує на сніданок своїй малечі. Он, трохи далі, чутно муркотіння сусідоньки-киці, що вкладає спати своїх малюків. Усе муркотить киця, усе наспівує солодкі пісеньки. Бідні-голодні, а живуть весело і дружно. Як так можна?
Задумалася наша кізонька. Засмутилася-засмутилася. Чому вона самотня? Адже вона молода, гарна та багата! І стало їй шкода саму себе, й так сильно, що аж заплакала. А ще більше стало шкода овечку, курочку та кицю, яким вона відмовила сьогодні.
Раптом схопилася наша кізонька – і швидко-швидко до комори. Насипала відерце білесенького борошна, та таке повне, що ледве підняти змогла! Схопила його і чимдуж побігла до двору сусідки-овечки. Поставила на поріг і хутко-хутко додому!
А вдома знову набрала повне відерце, тільки вже проса, – і швиденько до курочки! Важко їй нести, але на душі весело так і радісно!
Віднесла відерце проса, поставила на поріг, щоб Курочка могла нагодувати своїх діток, – і чимдуж додому.
Сіла біля столу, запалила вогник та думає-думає. Потім взяла найкраще біле прядиво і давай плести светрики для маленьких кошенят! І так заходилася, що за всю нічку не стулила очей!
Коли ранок постукав у віконце, на лаві у кізоньки лежали п’ять пухнастих, неначе хмаринки у небі, маленьких светриків! Взяла кізонька це біле диво – і чимдуж до двору сусідки-киці. Тихо-тихо, щоб ніхто не побачив, поклала наша кізонька светрики на поріг і гайда додому!
А коли полудневе сонечко радісно осяяло землю, почула кізонька Малуша якесь дивне щебетання і розмови біля свого двору. Глянула у віконце – і ахнула! Біля її хвіртки стояли сусідські діти – ягнята, курчата, кошенята і не наважувались зайти. І кожна крихітка-дитинка тримала великий букет польових квітів.
Дуже зраділа кізонька цій гамірливій малечі, чимдуж кинулася до дверей і гостинно відчинила їх навстіж:
– А ну швидко всім мити рученята – і до столу! Будемо обідати! Ласкаво прошу, дітки, до моєї оселі…
Отака вона - наша кізонька Малуша.
Пухнаста рідня
В нашої кози, малята,
Народилися двійнята -
Дві пухнасті кульки
Від кози Цибульки!
Нас помножилось в рідні
Від пухнастої двійні!
І луна веселий сміх -
Я щаслива за усіх!
Я за няньку стала їм –
З ними я і сплю, і їм!
З ними нерозлучна я:
Ви тепер - моя сім’я!
Не залишу вас ніколи!
Тільки… час уже до школи…
Що тепер робити?
Як вас залишити?
Що ж, чекайте до зими!
Знову разом будем ми!
Ви тепер – моя рідня!
І до вас приїду я,
Дві пухнасті кульки
Від кози Цибульки!
Хоробре козеня
Тато сварить козеня:
– Ти ж зовсім іще маля!
Чом вночі ще й за ставок
Бігаєш в чужий лісок?
Козеня ховає очі:
– Я боюся вовка й ночі!
І тому, щоб страх здолати,
Йду на вовка полювати!
