Перше слово ведучий зустрічі Андрій Яців, заступник директора МІОК, надав першому проректорові Львівської політехніки Володимиру Павлишу, який, як і згодом, у подячному слові М. Гонгадзе Ірина Ключковська, висловив сподівання, навіть — переконання, що видатна журналістка „Голосу Америки” „надихне наших студентів на створення вагомої журналістської продукції”. Адже Мирослава Гонгадзе — ще й співавтор науково-публіцистичної роботи „Розірваний нерв” — про протестний рух в Україні 2000–2004 років, а також виступає і як експерт із питань України, Східної Європи та Свободи слова на пострадянському просторі.
„Я насправді не хочу говорити, а хочу почути вас, — розпочала діалог М. Гонгадзе. — Для мене важливо почути, як вселити у вас віру, що все — у ваших руках. Ніхто за вас це не зробить. Ви повинні турбуватися самі про себе. Рухатися”.
І справді, переповнена зала зарухалася. Адже багатьом хотілося послухати Мирославу, чудову українську журналістку, яку знає світ. І — що цікаво — сталося так, як, по суті, й програмувала на початку Мирослава: виступ її був нетривалий, а значно тривалішим вийшов діалог: багато цікавих, ґрунтовних запитань і вагомих неординарних відповідей, а по суті — продовження її виступу.
„Українське суспільство є демократичним, — вважає журналіст, — але більше — хаотичним, ніж демократичним. Коли є державні інституції, але Україна, на жаль, не має сильних інституцій, які можуть закласти основу стабільної демократії. Ми коливаємося: вперед — назад. Треба створювати вільні медіа. Українські медіа є сьогодні вільними. Але вони не є незалежними.
У США також є різне. Канал підтримують різні політичні сили. Але є й інші сильні ресурси, які займають незалежну нішу. Так має бути і в Україні”.
Цілком можна погодитися з її міркуваннями. Як і з іншими — також: „Я бачу зміни в українському суспільстві. І перша велика зміна в українському суспільстві — зміна свідомості. Народжується, точніше — відроджується, нація. Вона міцніє. Немає нічого поганого, що б не стало добрим (останнім часом цю думку доводиться чути в багатьох інтелектуалів. — Б.З.). Я абсолютно переконана, що Україна виживе. Дух український загартувався настільки сильно, що ми будемо сприймати цю війну (яку розпочала Росія в Україні. — Б.З.) як ще один крок до згуртування нації”.
Цікавою була відповідь Мирослави на запитання і про ті відмінності, які, очевидно, існують між американськими й українськими медіа: „Відмінностей — неймовірна кількість. Коли я читаю український інформаційний ресурс, у мене болить голова. Все скинуто в одну концентрацію думки. Немає чіткості в формулюванні матеріалів. В Україні вважається: творити алегорію — це робота журналістики. Ні! Це письменники мають творити. Журналістика базується на фактах. А не на ваших власних уявленнях”.
Тут уже можна вступити з Мирославою в дискусію: як нам здається, вагомими є і факти, і „власні уявлення” тих, хто їх подає для розмислів читачів. Хоча журналістка продовжує далі: „В Україні дуже часто українські журналісти будують свої висновки на власних уявленнях. А в Америці дуже чітко розрізняють інформаційний матеріал і ваше власне відображення подій. Ці речі розділені в американській журналістиці. В українській журналістиці поки доберешся до суті, витратиш не одну годину”.
Як на мене, ми, українські журналісти, можемо з цими тезами й посперечатися.
Але Мирослава нас не почує, бо подає конкретний приклад: „У 2008 році — війна РФ у Грузії. Я була тоді в Україні. Я не могла зрозуміти, що відбувається. Люди, дайте мені факти, не треба мені ваших думок. Не вистачає ясності в інформації. І в тій каші ми отак живемо. Ми цією кашею забиваємо свою голову. Це небезпечно”.
Так, небезпечно. Але якраз те, що Ви, Мирославо, стверджуєте. Бо журналістика може бути різна: і виклад конкретних фактів, і їх тлумачення. Принаймні, так вважаємо ми, українські журналісти, що в Україні.
На те, що суди в Україні корумповані, про що почула в запитанні одного зі студентів, Мирослава щиро каже: „Я маю свій біль у цій країні. Я воюю за справедливість уже 17 років. Чи добилась я її? Чи я зможу вам допомогти? Я не можу вам пообіцяти”.
Відповіді Мирослави були переважно фаховими. Вона майже в кожній відповіді закликала: шановні, вчіть англійську, бо без її знання важко бути професійним журналістом; не стійте на місці, розвивайтеся. Констатувала: на Заході, через англомовний ресурс, Росія викладає свої вимоги і „пропозиції”. „Чотири роки Захід шукає, як боротися. Нарешті прийшло розуміння того, що Росія зі світом розпалила „гібридну війну”. Зараз, після виборів у США, тривалого вже розгортання війни РФ з Україною на Сході, стану справ у країнах Заходу, прийшло нарешті розуміння”.
Так, безперечно. Але мусимо сконстатувати: певні думки з приводу поведінки Росії у світі висловлюються, ба більше: йдеться про допомогу Україні, але ще не відбувається її, сказати б, цілеспрямованої реалізації. На жаль. Хоча розуміємо, що не все ще діється і в самій Україні — як з боку владних чинників, так і в самому громадянському суспільстві: „На жаль, від журналістів вимагають бути на барикадах. Я — за реальність, за правду, а не „за Порошенка” чи „проти Порошенка”. Нам треба розуміти, навчитися розбиратися, а не тільки реагувати на конкретні факти. Поки ми самі свідомо, кожен із нас, не почнемо працювати над собою, ми і далі будемо „в таборах”.
То правда. Дякуємо Вам, Мирославо!
Замість післямови. „Нам було дуже важливо почути, як працює ваша служба, як на практиці регулюються журналістські стандарти. І бачити собі своєрідну альтернативу — „Голос Америки”. Але є ще одне: сьогодні тут багато молоді. Щоб ви почули історію особистого успіху! Ми це все почули. І це важливо. Осмислили. Усвідомили… Дякую Вам, пані Мирославо, що Ви знайшли час і дотримали слова!” (Ірина Ключковська, директор МІОК Національного університету „Львівська політехніка”).
Богдан Залізняк,
керівник прес-центру наукової журналістики
Західного наукового центру НЦ НАНУ і МОНУ,
член НСПУ і НСЖУ,
м. Львів