8 листопада 2018 року до Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» завітав видатний мовознавець, перекладач, літературний критик, професор кафедри англійської філології і перекладу Київського національного лінгвістичного університету Ілько Корунець.
Ілько Вакулович народився у 1922 році у селі Семенівка на Черкащині. Голодомор став переломним моментом у житті нашого гостя. До цього часу, згадуючи про страшні роки геноциду, Ілько Вакулувич відчуває тривогу та занепокоєння. Ще перед тим, як піти до школи, малий Ілько вже умів читати. Проте вже у другому класі почалися голодні роки і дітям було не до навчання.
Страшна картина голих, голодних дітей, які щипали траву та листя вишні, закарбувалась у пам’яті малого Ілька. З 68 учнів у третій клас пішло тільки 24 дитини, решта померли страшною голодною смертю. Не оминула сталінська коса і хату Ілька Вакуловича: від голоду померли дві сестрички, братик, дядько та дідусь, яких поховали у садку біля хати, тому що не було сил у інших членів сім'ї вивезти тіла родичів на кладовище. А сусіднє село Чеснівка вимерло повністю і влітку 1933 року там стояв страшний сморід через те, що нікому навіть було поховати людей.
При цьому комуністична пропаганда брехала про нібито заможних куркулів, які приховують і знищують хліб. Сім’ю Вакуленків розкуркулили ще у 1930 році. Тавро «куркуля» висіло на членах родини Вакуленків ще довгі роки. Це проявлялося навіть у таких дрібницях, як грамота за відмінні оцінки, які не отримував малий Ілько тільки через своє "куркульське походження".
Зустріч з Ільком Корунцем викликала помітний інтерес у середовищі випускників Київського національного лінгвістичного університету, в якому Ілько Вакулович викладає вже 59 років. Випускники університету з трепетом згадують доброго та чуйного професора Корунця, який став наставником для цілої плеяди перекладачів. Також, на зустрічі були присутні журналісти та всі зацікавлені почути історію Голодомору з вуст людини, яка пережила геноцид.
– Нас було 10 душ у родині. Батьки мої, нас дітей – п’ятеро, наш дядько та дідусь з бабусею. Нас викинули з нашої хати і забрали все. До останньої картоплини і квасолини. В усіх людей все позабирали.
А ті ледарі та голота комнеземівська (комнеземи, комітети незаможних селян – ред.) так раділи, що чужого кожуха забрали чи ще щось. Один такий був, то усім в селі сказав, щоб на «Маріїні чоботи» не посягали, бо то йому належить. А Марія, моя мама, ще у тих чоботях ходила.
У ті часи більшовики уже перетворили село на концтабір, хоч і без колючого дроту. Кудись виїхати з села ніхто не міг. Паспортів у селян не було, а щоб кудись їхати, то треба було отримати письмовий дозвіл у колгоспі, якого ніхто не давав.
Тож, ми пішли жити у сусіднє село у стару дідову хату.
Хоч пройшла вже одна хвиля розкуркулення, і найзаможніших повивозили на Сибір, у селі ще ті, хто не лінувався працювати, мали і хліб, і до хліба. Родини були багатодітними.
У моєму класі у вересні 1932 року було 68 учнів. До наступного вересня дожила тільки половина моїх однокласників.
Коли ми перейшли жити в інше село, я продовжував ходити до своєї школи за 3 кілометри і брав із собою мисочку. У школі давали два черпаки якоїсь гарячої рідини, яку навіть супом не можна назвати. Бо у ній не було ніякої крупи чи овочів, щось таке – чи солоне, чи кисле, як було тепле, і хоч трохи тамувало голод.
Мама моя, якогось дня, дала батькові золоті сережки і наказали піти кудись на базар і виміняти їх на щось їстівне. «Або ти щось принесеш, або ми усі помремо», – сказала вона. Батько взяв ті сережки і за деякий час приніс додому пів мішка кукурудзяного борошна. Мати розтягнула його на усю зиму.
У нас була корова. Але її не було чим годувати. Доїлася вона погано, але все ж кожен з нас вранці і увечері міг випити трохи молока. Щоб корову у нас не вкрали, то щоночі біля неї спали у хліві і мама, і дядько, і дідусь з бабусею.
Пам’ятаю, якоїсь ночі зчинився ґвалт, я вийшов з хати і бачу, що хлопець один, з порядної родини, прийшов до нас, взяв корову за налигач і хотів вивести, а мої усі не дають. Не б’ють, а так слабко його відштовхують. А він просто мовчки тягне за налигач. Збожеволів. У нього потім уся родина померла.
Ще мама варила юшку з вишневих гілочок, а потім і листя. Щось там у тому вареві було таке, що тримало нас на цьому світі.
Батько на той час вже був Криму. Бо забравши усе з села, НКВД почало забирати й чоловіків та знову відправляти їх на Сибір. Батьку вдалося втекти і дістатися Криму. Там голоду не було. Тож батько, час від часу, надсилав нашим кумам, які не були під таким жорстким наглядом, як ми, посилку з двома хлібинами-цеглинками. Кум уночі приносив їх нам. Досі пам’ятаю той хліб.
Голод зробив страшне із селом. У хатах та на вулицях лежали трупи, щодня їздили з колгоспу і збирали померлих. Кричали, щоб виносили їх з хат, але чим далі, тим менше хтось міг це зробити.
Я пас корову у рові біля кладовища і бачив, як одного разу молода жінка з дитинкою на руках ішла, а потім упала і не встала, а дитина плакала і повзала по її грудях. Я прибіг наляканий і розповів дідові, але той вже теж ледве ходив.
Ми ходили усі разом, поки могли, з братом та сестрами і вудили рибу. Це була така радість, коли кілька штучок вдалося зловити, бо тоді ми мали юшку з риби.
От, одного разу, ми сиділи, а прийшов Лапко, так цього чоловіка прозивали у селі, і почав мацати нас усіх, чи є у нас м’ясо на кістках. Той Лапко став людоїдом, викрадав убивав та їв дітей.
Багато дітей і підлітків здичавіли. Навесні, коли з’явилася перша зелень, діти повзали по землі і їли траву. У них почався страшний понос. Ззаду просто кишка випадала. Так вони і помирали.
А тоді якось, після дощу, виросли мухомори і мої дві сестрички і братик їх наїлися. Через день вони один по одному померли. Досі бачу, як вони лежать у хаті на лавах. Винести їх на вулицю я сили не мав. А мати моя день і ніч десь працювала по людях, щоб крихту чогось їстівного заробити.
Померли дядько, і дідусь з бабусею. П’ятеро душ померло у нашій хаті. Хоронити їх ми сили не мали. У садку була зимівка, в якій дідусь на зиму ховав вулики-дуплянки. Вона вже зруйнована була. То ми туди якось наших дотягли та й прикидали.
Я якось вижив. Пам’ятаю, як крав колосок з нового врожаю і жував зернини.
Потім я воював, ходив в атаку, бачив обличчя ворога, був під бомбами, потрапив у полон, голодував у концтаборі, але такого жаху, як під час Голодомору, я не переживав ніколи.
Сказати, що це пекло, це не сказати нічого.
Сталін і Компартія влаштувала лютий штучний голод і убила мільйони людей. Це був такий моральний і фізичний жах, що люди божеволіли і дичавіли.
Тепер кажуть про ПТСР, я з цим синдромом живу усе своє довге життя. Немає такого дня, години, вечера і ранку, щоб я не бачив ті лави, і на них моїх сестричок і брата. Хіба на лекціях забуваюсь трохи, чи коли з онучками своїми…
Щороку я їжджу у своє село. Поминаю тих, кого Сталін і більшовики убили штучним голодом.
І там, у садку, де лежать останки п'ятьох моїх рідних, я поклав меморіальну дошку і написав їхні імена.
Я свідок Голодомору і я кажу – то був геноцид. Сталін хотів винищити українських селян, бо вони чинили затятий спротив, якщо у них відбирали землю і все те, що вони важкою працею собі набули.