Христина Полянська: “Дідо залишив дуже глибоку пам'ять про свою діяльність”

П'ятниця, 25 жовтня 2019 12:49 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(4 голосів)
Юрій Полянський був визначним українським ученим-географом, геологом та археологом, дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка. Народився на Львівщині. Вчився у Віденському та Львівському університетах. 1947 року еміґрував до Арґентини.
І ось – радісна подія. До Львова – і взагалі вперше до України – прибула онука Юрія Полянського – Христина. Про це повідомив мені професор Львівського національного університету імені Івана Франка Олег Шаблій, який дев’ять років тому підготував книжку “Професор Юрій Полянський”, що побачила світ в Університетському видавництві, і постійно пропагує його наукову і громадську діяльність.
То ж розмовляємо з онукою видатного українського й арґентинського науковця, який 1892 року народився в селі Жовтанці, що на Львівщині, – Христиною Полянською.

ДІДО БУВ ПРИКЛАДОМ ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ МАЙБУТНІМ ПОКОЛІННЯМ”

– Пані Христино! Де Ви народились?

– В Буенос-Айресі – в самому центрі столиці Арґентини. Є першою онукою Юрія Полянського.

– Де вчились і ким стали?

– Навчалась в Медичному Університеті Буенос-Айреса. Лікар (доктор медицини).

– Коли Вам пояснили хто Ваш дідо? І як науковець, і як громадський діяч.

– То дуже цікаве питання. Мені, може, було 13 років, коли бабця перший раз згадала про історію при мені про дідуся. Я знала, що він – професор. Дуже скромна людина – і в родині, і в суспільстві. Не бажав, щоб про нього говорилося. Бабуня показує грамоту і каже: “Дідо був дуже важливою людиною в Україні”. Я в 16 років зайшла в український університет.

– І як він, той університет, називався?

– Український Католицький Університет. Мама моя стала лікарем. В Буенос-Айресі. Коли мені було 15 років. Мама стала психіатром, психотерапевтом. Помагала цілій громаді з вирішенням проблем.

– То Ви брали приклад з мами?

– Так, я брала із неї приклад. Мама мені показала, як я маю іти в житті – якою дорогою. То ж я не пішла ні в геологію, ні в географію. Вчилася я в Українському Католицькому Університеті в Арґентині разом зі словенами. Ходили ми і до церкви, і до “Пласту”, і до школи, і до “Просвіти”. В неділю – то була Україна. Під час канікул – пластові заняття. І від шістьох років вчила англійську мову.

– То Ви мали гарний розвиток.

– Звичайно – дуже гарний. Правду кажете… А про діда я вже в 15 років чула від старших людей.

– І що вони казали?

– “Ти знаєш, Твій дідо врятував Львів”. То була правда. У 1941 році, після знищення большевиками, відновив як бургомістр водо-, електро-, газопостачання і каналізацію.

– Бабуня Вас заохочувала до читання?

– Певне, що так. Донька поетеси Климентини Попович читала мені історію, географію. А в “Пласті” наші табори мали цікаві розмови. Я, власне, виросла в такому дусі. Діда, на жаль, не було. Він щороку їздив зі студентами в Анди, де вчив, пропагував свої відкриття, які стосувалися геології передусім. У моїх три-сім років ми жили разом із бабунею і дідом. До діда приходили листи від учених з усього світу.

– Про що писалося?

– Про його роботу, цікаві і вагомі досягнення. Були складні розмови. Це – середовище, в якому я росла.

– А чому дідо подався до Арґентини?

– Бо в 1925 році туди першим поїхав його брат – Стефан. Він писав до діда: їдь не в Канаду, а до мене – в Арґентину.

– І дідо брата послухав.

– Так. Брат діда, інженер Стефан, навіть винайняв дім навпроти свого дому. То родина моя приїхала в той дім: Стефан Полянський врятував двох своїх братів, бо потім ще й Богдан приїхав до нас. З часом дідо через аргентинську громаду заявив про свою активність. Завдяки мамі мені передалась усна історія і через родинні знимки. Тому я – спадкоємець історії родини. Завдяки мамі і бабці, які говорили про Львів, у чотири роки я вже чула такі назви, як Ратуша, Ринок, Високий Замок, професор Кубійович, Жовтанці. По суті, їх щодня згадували. Бабця розповідала, як вона їхала на Заліщики, про родину своїх братів. Я виховувалася разом з мамою, братом, бабцею і дідом.

– Дідо встигав і наукову роботу виконувати, і Вас виховувати?

– Певно, що так. Дідо набув активності в українській громаді, був на сто відсотків захоплений своєю професією. Спочатку не мав роботи . З часом – через брата Стефана – пробрався в Мендозу. Згодом почав вчити в Університеті в Буенос-Айресі, працював у департаменті мінералогії. Зробив геологічну карту в Мендозі, подорожуючи на конях і на мулах. Вчив студентів і робив винаходи. Словом, до 75 років був на коні.

– І Вам таки доводилось чути щось про діяльність діда?

– Звичайно. Його колеги розповідали про все і далі розповідають про це. Це була дуже цікава тема. При кафедрі в Університеті я дізналась про науковий і духовний спадок діда.

– Тобто – і поза родиною?

– Якщо можна, і так сказати. Дідо славився своєю активною й ефективною діяльністю. Я найбільше почула відгуків про нього як від його колег, так і від студентів. А потім уже – від людей, які почали писати про нього. Через інтернет, листи, через родину. Відгуки розходились і, так би мовити, у вагомому плані: щоб не забували про Україну.

Дідо помер, коли мені було 21 рік.

– Думаю, Ви це все постійно згадуєте…

– Та про що мова? Два дні перед похороном люди приходять, сідають, розмовляють. Я почала чути такі цікаві історії. Скажімо, про гадюку, яка спала у діда на грудях. І він не міг рухатися, почав дихати повільно зимним повітрям. Вона, дякувати Богу, поволі розкрутилася і поповзла. І від інших людей багато чого почула.

Авто завезло труну до каплиці. Служба. Поховання. Бабця Марія Юстина Боярська-Полянська казала (так їй було важко), що вона теж вже померла – відійшла разом зі своїм чоловіком. А насправді бабця відійшла через 7 років – у 1982-му.

– Чи якось в Арґентині відзначили пам'ять про діда?

– Так. Після його смерті відкрили в Університеті Буенос-Айреса аудиторію його імені.

– Коли це сталося?

– У 1978-му, через три роки. Його колеги, професори посвятили з його знімком аудиторію і таблицю з бронзою тої аудиторії. Зараз в Університеті геологічних студій в Буенос-Айресі є 5-6 аудиторій, а ще – “Аудиторія Юрія Полянського” (Aula Jorge Polanski) (http://www.gl.fcen.uba.ar/index.php/institucional/aulas/polanski). І там є про його життя. Люди на вулиці стрічають і питають: “Чи ти – родина Юрія Полянського?” Його знають і як шляхетну людину, і як досконалого дослідника. Дідо багато впливав на людей. Його студенти дуже любили. Іспанську нелегко було йому опанувати. Тим паче, що це була його 12-та мова. Викладав активно. Цікавився життям студентів. І його винаходи цитують у всьому світі.

– Ви заходили в Університет після відходу діда?

– Так, я туди пішла: подзвонила секретарці – вона була щаслива: бо знала мого діда. А ще були щасливі й тому, що родичі Полянського знову з’явилися. Навіть казали: “Ми є такими завдяки Полянському”. Один професор каже: “Я виконав завдання, які взяв від Полянського”. А другий – “А я роблю мою спеціальність, бо Полянський показав мені дорогу”. Крісло його бачу. Той стіл показують з пошаною до нього. Розказали мені про нього.

– То Ви – щаслива онука!

– Звичайно. Знаєте, я побачила вагомість дідового спадку в команді Університету в Арґентині. А десь – чи в 2004-му, чи в 2006-му, тут, у Львові відбулося вшанування пам’яті. І йшлося про те, що професура прагнула сконтактуватися з родиною.

Професор Гонсалес Діаз розповідав мені дуже цікаві речі про діда. Наприклад, як дідо оповідав студентам в Андах коло вогню. Він розмовляв і виховував їх. Маємо спогади, як дідо оповідав про війну, як був в Італії. Як 22-літнім хлопцям пояснював: як іти на гору дітьми, а повертатися – мужчинами. І, може, хтось запам’ятає таких людей, як голова УЦК Володимир Кубійович чи Кость Паньківський, голова Львівського відділення Українського центрального комітету під час війни, яким керував тоді Кубійович (1945 – 1949 рр.).

– А що Вам ще мама розповідала?

– Вдома д-р. Марта Полянська, моя мама, говорили, що дідо створив стипендію для студентів – щоб вони виїжджали за кордон і вчились. Мама казала: “Мені стипендії не дав, бо я – його донька!” Діти дідового брата – Стефана приходили до нас. Донька Галина померла. А два брати – Мігель і Хуан – з нами контактують. Ми – дуже тісна родина. Хочуть приїхати, як будемо посвячувати таблицю.

– Ви згодні з характеристикою, яку сформулював Володимир Кубійович: “Юрій і Марія (тобто – Ваша бабця – Б. З.) були зіграною вродливою парою”?

– Так. Сказано правдиво.

– Ваш дідо любив природу, – про це багато писав В. Кубійович. А Ви, онучка, природу любите?

– Абсолютно. Я природу страшно люблю, і мої діти та внуки також.

– Казав (точніше – писав) В. Кубійович: “Я інколи раптом йду на Високий Замок, а там пташки співають, і я з ними розмовляю, а навіть з деревами і квітами”. А з ким Ви, пані Христино, інколи розмовляєте?

– З рослинами. Кажуть, що це гарно для рослин.

– Чи десь у Вас залишилась геологічна карта України, яку створив Юрій Полянський?

– (Думає). Є карти Мендози (Арґентина).

– Чому Ви не стали геологом чи географом, як дідо?

– Я хотіла вчитися. Але я дуже хотіла лікувати людей. З мамою щоденно розмовляла про медицину. Тому й стала лікарем.

– Що Вам відомо про те, як дідусь керував Львовом як бургомістр у 1941 році?

– Врятував Львів за два тижні. Зумів відновити в місті електрику, газ, воду, стоки. Подбав про хліб. Дуже скромно спілкувався з кожною людиною. Взагалі – поважав людей. І був військовим – знав, як скомандувати.

– Що Вам мама розповідала про те, як Ваш дідусь виїхав з Вашою бабусею і мамою Вашою до Кракова? Як мама сприйняла цей виїзд?

– Дуже цікаво. Мама розповідала: “Я чула, як Гітлер говорив по радіо. Я казала: він божевільний!” Потім – чую: “Університети всі закрили”. А мама була найкращою ученицею в школі. Могла у 18 років бути на операціях, асистувати в Медінституті у Львові. Але захворіла на тиф, коли допомагала жовнірам (українським військовим). Мамин щоденник маю. Одна стаття звучить так: “Наш останній день у Львові”. Тоді мусили втікати. За якийсь час приїхала вантажівка. І бабця почала пакувати. Мама казала: “Бери їжу, бо з нами їдуть люди”. Вони взяли людей зі собою і лише деякі речі, які дуже дорогі для мого серця. Приїхали до Польщі. Ховатися довелося в лісі. І отак, під бомбами, заїхали до Варшави. А вже в Мюнхені мама вчила по-німецьки медицину. І працювала. П’ять років дідо викладав в Українському Вільному Університеті разом з В. Кубійовичем.

– Що розповідав дідусь про свій виїзд до Арґентини у 1947 році, де Ви, здається, й народились?

– Мама вивчила іспанську мову на кораблі.

– Як – на кораблі?

– Бо місяць їхали до Арґентини. Мама, пам’ятаю, казала про цю поїздку. То було як пригода! Мама також розповідала, який біль їх охопив, як їм тяжко було покидати Україну, Львів, знайомих, приятелів. Розповідала, як то було тяжко. Бабуня і далі “жила” у Львові. Вона була чудесною людиною, яка підтримувала свого чоловіка… Його тато був священиком в Жовтанцях. Дев’ять років було дідові, як помер батько. Його мама казала: “Тепер родина стоїть на твоїх раменах! Вчися, щоб була стипендія!” Мій дідо так допомагав утримувати родину.

– Що Вам відомо про діяльність дідуся в провінції Мендоза в Андах?

– Дідо казав: “Я студіюю скалисті і сухі зони. То – моя спеціальність”.

– Як вдалося дідусеві стати визначним геологом і вченим Арґентини?

– Його пильність і працьовитість. Так казали його студенти. Він був дуже працьовитою і розумною людиною. Знання, які здобув в Україні, у Львівському університеті, використав і в Арґентині. Перейшов там на геоморфологію – науку про форми земної поверхні. Нічого легко не було. Крали його теорії. Працював та писав свою книжку до кінця свого життя. Казав: “Як піду на пенсію, – помру”. Так і сталось: у березні вийшов на пенсію, а в липні – відійшов у кращі світи.

– Чи маєте вдома бодай котрусь з його 20 книг?

– Маю. Знаєте, я подзвонила до Університету в Буенос-Айресі півроку тому. Кажу: “У Львові буде відкрито меморіальну дошку. Чому не створити зв’язок двох університетів?” Я подзвонила, щоб запросити – зокрема, їх.

– І – що?

– Директор геології в Буенос-Айресі сказала так: “Він завжди була така поважна і цікава постать. Він імпонував нам”. Коли мене питають в Буенос-Айресі: “Ти – рідня Полянського?”, – це приємно чути. Дідо Юрій – універсальний архетип. Він злучив два континенти. Він створив кадри спеціалістів, які його обожнюють та ідуть його стежками.

Я задумуюсь: а чи не створити українсько-аргентинську географічну стипендію? Ще, очевидно, буде обговорення. Запросила створити студентські громади, міжнародну стипендію – заради добра українцям.

– Пані Христино! Це гарна ідея!

– Дякую. Ми повинні працювати ідеями і добром. Полянський – непересічна постать. Залишив за собою дорогу знання, розуму, добра, терпіння, як витримати різні перипетії. Треба таких людей, щоб брали приклад з нього. І ми, наша фундація, будемо утримувати їх. Щоб ми могли осягнути спосіб передавання нашого українського духу.

– Чи давно відвідували Жовтанці?

– Минулого тижня. Я ніколи, до цього, не була в Україні.

– О, то Ви в нас – перший раз!

– Саме так. Нинішнє перебування тут – знаєте, що це для мене? Я відчуваю, що я – вдома! Професор Олег Шаблій написав книжку. Мій вуйко Богдан Полянський (син наймолодшого брата Богдана), каже мені: я дістав книжку. І я відшукала професора Шаблія. Придбала 5 примірників.

– Чи бували Ви в Ярославі, у Польщі, де вчився Ваш дідусь у гімназії?

– Ще ні.

– Чи запрошували Вас в ЛНУ імені Івана Франка на зустріч з нагоди відзначення якоїсь життєвої дати дідуся?

– Через мого вуйка, коли в 2006 році сказали, що будуть відзначення. Мали портрет виконати. В 2010 році вийшла книжка шанованого мною професора Олега Шаблія “Професор Юрій Полянський”, про яку ми вже говорили в нашій бесіді. Професор Шаблій – працьовитий чоловік. Завдяки його енергії я – у Львові. Сьогодні ми маємо зв’язки України з Арґентиною – завдяки докладній роботі професора Шаблія. Його діяльність – це щире бажання віднайти людей, які були придушені, забуті.

– Що знаєте про ЗУНР?

– Знаю, що дідо був частиною того процесу державотворення.

– За які здобутки 1927 року Юрія Полянського обрали дійсним членом НТШ?

ВСІ РАЗОМ МИ СИЛЬНІ…”

– Почав з 1921 – 1922 років інтенсивно займатися археологією, вийшов на південь Тернопільщини. Мамця говорила: “Дідо розкопував стародавні поховання західної вітки скіфів”.

– Яке місто нині вважаєте найкращим?

– Сьогодні – Львів. А перед тим – Буенос-Айрес.

– Чи вдалося Вам щось прочитати з української художньої літератури?

– В 17 років прочитала 17 книжок. Прибула до Америки з Арґентини – до мого тата, на пластовий з’їзд. І я тоді зустріла там приятелів мого діда. Я привезла музику Володимира Івасюка. Зробила співаник. До “Пласту” в Арґентині привезла модерну українську пісню.

– Яким людям найбільше довіряєте?

– Моїй родині і близьким знайомим. Моїм дітям.

– Скільки їх у Вас?

– Три сини. Вони закінчили Університет. І є сьогодні добропорядні для свого оточення.

– Де?

– В різних країнах. Всі вони знають, як допомагав Полянський. Ніколи не стидався жінці помагати. Мої ж сини – рівноправні. Дідо з університету приходив і помагав дружині. І мої сини так виховані. Жінка і Чоловік – це приятелі. Це – месидж для України.

– Яких людей більше в світі – добрих чи злих?

– Добрих.

– Чи завжди знаходите злагоду зі собою?

– Намагаюсь мати вдячність у серці. Прошу в Бога допомоги. Рано і вночі деякі хвилини виділяю: щоб подякувати за все, що є, що маю. І не соромлюся того, чого не маю. Знаєте, вдячність відчиняє наші судини. І має лікувальні засоби. Те ж недарма кажуть: мати добри серце.

Я вдячна за те, що маю, моїй родині, діаспорі і Україні.

– Що відчуваєте, коли спілкуєтеся з молоддю?

– Молодь – центр мого життя. Де б я не була, молодь для мене – цікава. Вони будують наше майбутнє. Тому хочу розробити стипендію арґентинсько-українського університету, щоб молоді могли пишатися багатством двох країн і йти стежками Полянського.

– Є у Ліни Костенко теза: “Усі усіх не люблять. Це біда.” Ліна Василівна мала, очевидно, на увазі Україну. А як в Арґентині?

– Я поважаю творчість Ліни Костенко. Однак я не згодна. Я думаю, що любов усе може здобути. І мусимо пропагувати людську любов, яку і Полянський пропагував у різних ситуаціях. Це – любов до родини, дружини, студентів, до своєї країни.

– Чи вдалося Вам вивчити історію України?

– Так. Від козацтва – і до Майдану.

– Що швидше марнується – час чи здоров’я?

– Марнуємо життя, аж страшно. А в тих часах – думаю, що здоров’я.

– Дідусь писав Кубійовичу, що українці розпорошені в Америці.

А як нині?

– Ні. Більша частина – об’єднані. Різні товариства, школи, музеї, вулиці, площі мають назву – “Україна”. І в Арґентині дуже люблять українців. То ж арґентинці були дуже прихильні до українців. Дідо охороняв людей довкола себе – де б він не був. І про це говорять люди. Я також відчувала його охорону. Як дідо помер, нам було тяжко. Ми залишилися самі.

Я дуже приємно здивована, що про мого діда продовжують говорити у Львові. Це є такий відгук про його роботу. Отже, Львів пам’ятає.

Дідо залишив дуже глибоку пам'ять про свою діяльність. Тому люди йому вдячні. І я почала планувати свою поїздку до Львова, щоб захистити пам'ять про нього.

– Чи став таки дідусь академіком НАН України в Арґентині?

– Став найвищим академіком геології і геоморфології. Академія Наук Арґентини дала дідові нагороду “MIBASHAN” за його наукову роботу.

Бути спадкоємцем цього всього – це велика відповідальність. І я прошу львів’ян, щоб вони зі мною співпрацювали. Всі разом ми сильні. В Арґентині ми всі такі.

– Пані Христино, я в тому навіть не сумніваюся.

– Дякую дуже.

– Про що мрієте?

– За сильну та вільну Україну ми молимося в Арґентині. Зараз маємо вільну Україну. І я молюся, щоб і далі Україна була незалежною країною.

– Дуже дякую за таку широкоформатну і щиру бесіду. Сподіваюся, що Україна залишиться вільною. І завжди пам’ятатиме про постать Вашого дідуся – Юрія Полянського. Ще раз дякую!

Для поширення інформації про Юрія Полянського просимо писати на prof.polanski@gmail.com.

Спілкувався

Богдан Залізняк,

керівник прес-центру наукової журналістики

ЗНЦ НАН України і МОН України,

член НСЖУ і НСП України

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається