«Василь вмів показати себе людям…»
• Учора Петро Шкраб’юк поетично звернувся до духу Василя Пилип’юка:
Василю, нам згори світи
сьогодні, завтра, і щоднини.
Пані Анно, прошу сказати, як світить (чи - світиться) для Вас щодня постать Василя – уже впродовж двох з гаком років?
• Ви знаєте, ніяк не усвідомлюю, що його нема тут, біля нас. Вже, власне, впродовж того часу – двох років. Але Василь так часто займався справами, так часто виїжджав, що в мене таке враження, що він – десь є, десь у відрядженні з власної, дуже необхідної, ініціативи. Ніяк не віриться, що чоловіка нема. Врешті, відомо, що чоловіки, які живуть на Гуцульщині, на Покутті, відходять значно пізніше, аніж місцеві жінки. Я думала, що Василь буде жити довше.
• Василь наскільки був старший від Вас?
• Усього – на два роки.
• Як Ви вважаєте, точніше – відчуваєте, - ким був Василь більше – митцем чи видавцем?
• Митцем – все ж таки. У видавничу діяльність він входив поступово, на початках це йому нелегко давалось. Він спочатку був далекий від видавничої діяльності – перші кроки в цьому напрямі були дуже важкі. Над першою книгою – «У світ широкий» чотири рази, якщо не більше, довелось попрацювати, змінюючи матеріали, навчаючись використовувати новітню технологію.
• Згодом процес книговидання все ж таки удосконалився.
• Так. Скажімо, при підготовці книжки про Кирпу вже «набив руку».
• А в чому там була головна проблема?
• Та у тому, що діяла маса працівників, які вперше почали над книжками працювати. Він так вчив комп’ютерників, художників, що вони з часом, почали створювати свої видавництва. Коли Василь купив комп’ютер «Епл», то перший комп’ютерник сидів у нас вдома.
• Вчився?
• Власне. А згодом став дуже великим спеціалістом. Та й взагалі: маса Василевих учнів, які починали з освоєння комп’ютерів, стали потім видавцями.
• Що сильніше було притаманне Василеві: талант чи, скажімо, творча впертість, завзятість?
• Кажуть: талант є в багатьох, але для досягнення належного розвитку своєї діяльності треба мати заповзятливість, яку він мав. Василь – як вчепиться…
• … то свого не упустить, правда?
• Власне, саме так і було. Врешті, Ви його добре знали.
• Знав, пані Анно. Від 1970 року – рівно 47 років… До речі, Ви коли познайомились?
• У вересні 1978-го. А в 1979-му – одружились. Василь вмів переконувати людину. Причому – конкретно.
• Якщо дозволю собі пожартувати, то він, мабуть, і Вас переконав у тому, що Вам належить зійтися?
• Ми переконали один одного, пане Богдане!
• Добре, жарти-жартами. Але Василь, наскільки мені відомо, дорожив сім’єю.
• Звичайно. І Василь до кінця життя майже все втілив, що хотів. І дуже поспішав всього досягти. От, видав три книжки за рік. А я просила його, щоб він це до свого 70-ліття зробив. Але, знаєте, таке враження, що Василь розумів (чи відчував): до сімдесяти його не буде.
• Щось вище є за нас, пані Анно! Мабуть, так!
• Очевидно. Я просила його, щоб, зокрема, «Долею даровані зустрічі» зробив до свого 70-річчя. Адже він ще й до кожної фотографії зробив коментар.
- Роман Яців цілком справедливо зазначив у своєму виступі, що Василеві довелось бути відомою індивідуальністю. Ви – згодні?
- Так. Я знала і бачила, що про нього знають. І не тільки у Львові. Василь вмів показати себе людям. І я бачила, що Василь – таки вдатна постать. Відчувала.
- Як Василь «будував вирій свого життя» (Роман Яців)?
- Був дуже цілеспрямований. Були в нього мрії завжди – ще зі шкільних років. Ще будучи 18-літнім, запрагнув мати «Волгу», бо хтось у селі таку машину дістав… Дуже хотів купити.
- А де б узяв гроші тоді?
- А він знав, що колись заробить – таким було його пояснення. Звичайно, було смішно. Але, з іншого боку, скажу так: що хотів – того й добивався.
«Василь дуже відчував природу…»
- Життя його показало: так, Василь думав правильно.
- Психологи недаремно кажуть: постав собі ціль, сформулюй – і доб’єшся.
- А як він дійшов до такого відчуття?
- То вже мав таке внутрішнє відчуття.
- Врешті, 115 мистецьких фотоальбомів, які він підготував і видав, - тому й підтвердження. Як Ви вважаєте, Василя цінували, любили?
- Багато було й таких, що не любили.
- Це – прояв заздрощів. Але, пані Анно, Ви прекрасно знаєте, Василь все розумів, все відчував. Звичайно, бувало, що часом його треба було дещо зупиняти. Підказувати. Після певного обговорення – і то не тривалого – він сприймав наші зауваження. Чи не так?
- Згодна. Так.
- Врешті, з українським суспільством – біда. Як свідчать експерти лише три відсотки населення України читає книги. То ж треба еліті нашій, передусім, кардинально працювати… Ще – до Василя. Хотів би Вас запитати: чи часто відчуваєте, що Василева душа звертається до Вашої душі?
- Ми дуже відчували одне одного. Мало не думки іншого читали. Василь сміявся: «Ти звідки знаєш?» - «Відчуваю», - відказую. А часом і не говорила – а лиш посміхалась. І він розумів. Між нами був зв'язок емоційний. Я його дуже добре відчувала. Аж сама собі не вірила. Виходило так, що йому було важко від мене щось приховувати.
- Степан Давимука сказав у своєму виступі, що «Василь дуже любив свято Василя». Чому аж так?
- У них в селі була тоді дуже святкова атмосфера. Зимові свята. Для гуцулів зимові свята, зокрема, набагато цінніші, ніж Великдень. Фактично Василь народився в свята.
- А як відчувала Анна, що Василь став видатним фотомитцем?
- Я його обстоювала. Навіть перед братом, який був ображений, що в нього нема того, що у Василя. Хоча я Василя завжди стримувала.
- Пані Анно, я теж інколи до того вдавався – до стримування деяких, надто емоційних, його порухів.
- Знаю. А щодо мене, то я була для нього трохи «тормозом».
А з другого боку, я розуміла, що він – особливий. Мав щось надприродне. Дуже любив свої фото – маю на увазі ті, що їх створював, творив. Не рахувався з часом. Над одним кадром іноді довго тішився. Такого фанатизму вже немає. Як він працював, то віддавався повністю. А як їздив з книжками – пригадую, до Качанівки, то не звертав жодної уваги на холод.
- То якось була конкретна причина для поїздки?
- Ми їздили, щоб Шевченкову книжку випустити – тобто, книгу, присвячену Тарасові Григоровичу. Угоду підписали в Києві. Але Василь переконався, як у Києві дурять.
- Йдеться, мабуть, про фінансування?
- Так. Словом, Василь був самовідданий, невибачливий. Не рахувався ні з часом, ні зі здоров’ям. На машині їздив і знімав. І було ж небезпечно, бо – не виспаний. Василь гарував. Володимир це аж тепер почав розуміти. Бо тато затримував його на роботі. Василь, повторюю, останні два роки не дбав про здоров’я. Він все життя працював. У Київ, про що ми вже згадували, двічі їздив, бо хотів ще тексти ліпшими зробити.
- А як з талантом менеджера складалось – укладалось?
- Навчився. Спочатку не встидався запозичати. Був добрим учнем. Спочатку трохи боявся. А потім став писати і говорити. Став добрим психологом. Інтуїтивно відчував людей. Дуже швидко знаходив спільну мову – і з бабусями на базарі, і з академіками, і зі студентами. Був гнучким.
- Чому віддавав перевагу – портретам чи пейзажам?
- Пейзажів більше створив. Знаєте, Василь дуже відчував природу. Навіть у Наварії знімав одне і те ж місце, дуже відчуваючи природу.
- То ж, якщо підсумувати нашу розмову…
- Скажу так: з ним було непросто. І треба було собою жертвувати, щоб все це складалося. Так ми прожили 40 років.
- Дякую, пані Анно, за розмову. Дозволю собі сконстатувати: душа Василева завжди буде з нами – і з Вами, помічною його дружиною, і зі мною, який 47 років контактував з Василем, писав про нього, пропагував його творчість. Думаю, душа Василева почує нас. Тим паче, що пам’ятник на Личаківському цвинтарі (його автори – Володимир Одрехівський і Володимир Сколоздра) освячував отець Андрій Сіданич з Гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла.
Спілкувався Богдан Залізняк,
керівник прес-центру
наукової журналістики ЗНЦ
НАН України і МОН України,
член НСПУ і НСЖУ
м. Львів