Анна Пилип’юк: «Василь до кінця життя майже все втілив, що хотів»

П'ятниця, 17 січня 2020 08:34 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

14 січня у фотогалереї Василя Пилип’юка, що у Львові, відбулось відзначення 70-річчя видатного українського фотохудожника Василя Пилип’юка. У тому числі – і відкриття його фотовиставки: «Василь Пилип’юк. Вибране.»
Про відомого у світі фотомитця, який, на жаль, у листопаді 2017 року відійшов у засвіти, говорили, зокрема, син В. Пилип’юка – Володимир, проректор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців (вів засідання), доктор економічних наук Степан Давимука, голова ЛО НСЖУ Ярослав Климович, професор Василь Лизанчук, доктор історичних наук Петро Шкраб’юк, депутат Львівської міської ради, меценат Роман Грицевич, представник Снятинської райдержадміністрації Ігор Королько, фотохудожник з Рівного Олександр Харват.
Про постать Василя Пилип’юка – людину, яка завжди була пройнята проектами, розмовляємо з його дружиною – Анною Пилип’юк.

pulupuk

«Василь вмів показати себе людям…»


• Учора Петро Шкраб’юк поетично звернувся до духу Василя Пилип’юка:
Василю, нам згори світи
сьогодні, завтра, і щоднини.
Пані Анно, прошу сказати, як світить (чи - світиться) для Вас щодня постать Василя – уже впродовж двох з гаком років?
• Ви знаєте, ніяк не усвідомлюю, що його нема тут, біля нас. Вже, власне, впродовж того часу – двох років. Але Василь так часто займався справами, так часто виїжджав, що в мене таке враження, що він – десь є, десь у відрядженні з власної, дуже необхідної, ініціативи. Ніяк не віриться, що чоловіка нема. Врешті, відомо, що чоловіки, які живуть на Гуцульщині, на Покутті, відходять значно пізніше, аніж місцеві жінки. Я думала, що Василь буде жити довше.
• Василь наскільки був старший від Вас?
• Усього – на два роки.
• Як Ви вважаєте, точніше – відчуваєте, - ким був Василь більше – митцем чи видавцем?
• Митцем – все ж таки. У видавничу діяльність він входив поступово, на початках це йому нелегко давалось. Він спочатку був далекий від видавничої діяльності – перші кроки в цьому напрямі були дуже важкі. Над першою книгою – «У світ широкий» чотири рази, якщо не більше, довелось попрацювати, змінюючи матеріали, навчаючись використовувати новітню технологію.
• Згодом процес книговидання все ж таки удосконалився.
• Так. Скажімо, при підготовці книжки про Кирпу вже «набив руку».
• А в чому там була головна проблема?
• Та у тому, що діяла маса працівників, які вперше почали над книжками працювати. Він так вчив комп’ютерників, художників, що вони з часом, почали створювати свої видавництва. Коли Василь купив комп’ютер «Епл», то перший комп’ютерник сидів у нас вдома.
• Вчився?
• Власне. А згодом став дуже великим спеціалістом. Та й взагалі: маса Василевих учнів, які починали з освоєння комп’ютерів, стали потім видавцями.
• Що сильніше було притаманне Василеві: талант чи, скажімо, творча впертість, завзятість?
• Кажуть: талант є в багатьох, але для досягнення належного розвитку своєї діяльності треба мати заповзятливість, яку він мав. Василь – як вчепиться…
• … то свого не упустить, правда?
• Власне, саме так і було. Врешті, Ви його добре знали.
• Знав, пані Анно. Від 1970 року – рівно 47 років… До речі, Ви коли познайомились?
• У вересні 1978-го. А в 1979-му – одружились. Василь вмів переконувати людину. Причому – конкретно.
• Якщо дозволю собі пожартувати, то він, мабуть, і Вас переконав у тому, що Вам належить зійтися?
• Ми переконали один одного, пане Богдане!
• Добре, жарти-жартами. Але Василь, наскільки мені відомо, дорожив сім’єю.
• Звичайно. І Василь до кінця життя майже все втілив, що хотів. І дуже поспішав всього досягти. От, видав три книжки за рік. А я просила його, щоб він це до свого 70-ліття зробив. Але, знаєте, таке враження, що Василь розумів (чи відчував): до сімдесяти його не буде.
• Щось вище є за нас, пані Анно! Мабуть, так!
• Очевидно. Я просила його, щоб, зокрема, «Долею даровані зустрічі» зробив до свого 70-річчя. Адже він ще й до кожної фотографії зробив коментар.
- Роман Яців цілком справедливо зазначив у своєму виступі, що Василеві довелось бути відомою індивідуальністю. Ви – згодні?
- Так. Я знала і бачила, що про нього знають. І не тільки у Львові. Василь вмів показати себе людям. І я бачила, що Василь – таки вдатна постать. Відчувала.
- Як Василь «будував вирій свого життя» (Роман Яців)?
- Був дуже цілеспрямований. Були в нього мрії завжди – ще зі шкільних років. Ще будучи 18-літнім, запрагнув мати «Волгу», бо хтось у селі таку машину дістав… Дуже хотів купити.
- А де б узяв гроші тоді?
- А він знав, що колись заробить – таким було його пояснення. Звичайно, було смішно. Але, з іншого боку, скажу так: що хотів – того й добивався.

81815678 454505858789389 8598425201178312704 o1

«Василь дуже відчував природу…»


- Життя його показало: так, Василь думав правильно.
- Психологи недаремно кажуть: постав собі ціль, сформулюй – і доб’єшся.
- А як він дійшов до такого відчуття?
- То вже мав таке внутрішнє відчуття.
- Врешті, 115 мистецьких фотоальбомів, які він підготував і видав, - тому й підтвердження. Як Ви вважаєте, Василя цінували, любили?
- Багато було й таких, що не любили.
- Це – прояв заздрощів. Але, пані Анно, Ви прекрасно знаєте, Василь все розумів, все відчував. Звичайно, бувало, що часом його треба було дещо зупиняти. Підказувати. Після певного обговорення – і то не тривалого – він сприймав наші зауваження. Чи не так?
- Згодна. Так.
- Врешті, з українським суспільством – біда. Як свідчать експерти лише три відсотки населення України читає книги. То ж треба еліті нашій, передусім, кардинально працювати… Ще – до Василя. Хотів би Вас запитати: чи часто відчуваєте, що Василева душа звертається до Вашої душі?
- Ми дуже відчували одне одного. Мало не думки іншого читали. Василь сміявся: «Ти звідки знаєш?» - «Відчуваю», - відказую. А часом і не говорила – а лиш посміхалась. І він розумів. Між нами був зв'язок емоційний. Я його дуже добре відчувала. Аж сама собі не вірила. Виходило так, що йому було важко від мене щось приховувати.
- Степан Давимука сказав у своєму виступі, що «Василь дуже любив свято Василя». Чому аж так?
- У них в селі була тоді дуже святкова атмосфера. Зимові свята. Для гуцулів зимові свята, зокрема, набагато цінніші, ніж Великдень. Фактично Василь народився в свята.
- А як відчувала Анна, що Василь став видатним фотомитцем?
- Я його обстоювала. Навіть перед братом, який був ображений, що в нього нема того, що у Василя. Хоча я Василя завжди стримувала.
- Пані Анно, я теж інколи до того вдавався – до стримування деяких, надто емоційних, його порухів.
- Знаю. А щодо мене, то я була для нього трохи «тормозом».
А з другого боку, я розуміла, що він – особливий. Мав щось надприродне. Дуже любив свої фото – маю на увазі ті, що їх створював, творив. Не рахувався з часом. Над одним кадром іноді довго тішився. Такого фанатизму вже немає. Як він працював, то віддавався повністю. А як їздив з книжками – пригадую, до Качанівки, то не звертав жодної уваги на холод.
- То якось була конкретна причина для поїздки?
- Ми їздили, щоб Шевченкову книжку випустити – тобто, книгу, присвячену Тарасові Григоровичу. Угоду підписали в Києві. Але Василь переконався, як у Києві дурять.
- Йдеться, мабуть, про фінансування?
- Так. Словом, Василь був самовідданий, невибачливий. Не рахувався ні з часом, ні зі здоров’ям. На машині їздив і знімав. І було ж небезпечно, бо – не виспаний. Василь гарував. Володимир це аж тепер почав розуміти. Бо тато затримував його на роботі. Василь, повторюю, останні два роки не дбав про здоров’я. Він все життя працював. У Київ, про що ми вже згадували, двічі їздив, бо хотів ще тексти ліпшими зробити.
- А як з талантом менеджера складалось – укладалось?
- Навчився. Спочатку не встидався запозичати. Був добрим учнем. Спочатку трохи боявся. А потім став писати і говорити. Став добрим психологом. Інтуїтивно відчував людей. Дуже швидко знаходив спільну мову – і з бабусями на базарі, і з академіками, і зі студентами. Був гнучким.
- Чому віддавав перевагу – портретам чи пейзажам?
- Пейзажів більше створив. Знаєте, Василь дуже відчував природу. Навіть у Наварії знімав одне і те ж місце, дуже відчуваючи природу.
- То ж, якщо підсумувати нашу розмову…
- Скажу так: з ним було непросто. І треба було собою жертвувати, щоб все це складалося. Так ми прожили 40 років.
- Дякую, пані Анно, за розмову. Дозволю собі сконстатувати: душа Василева завжди буде з нами – і з Вами, помічною його дружиною, і зі мною, який 47 років контактував з Василем, писав про нього, пропагував його творчість. Думаю, душа Василева почує нас. Тим паче, що пам’ятник на Личаківському цвинтарі (його автори – Володимир Одрехівський і Володимир Сколоздра) освячував отець Андрій Сіданич з Гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла.

82261237 460048288235146 1127030020112384000 o1

82264122 460048208235154 4815146659417686016 o1

82382020 460048224901819 1030484665741344768 o1

82155378 460048861568422 4366976945318002688 o1

82559088 460048318235143 4832573038249639936 o1

82756250 460048681568440 2193952754601295872 o1

82170649 460048748235100 4299389364263190528 o1

82417803 460048761568432 2247953129305800704 o1

82125446 460048314901810 7999962173231071232 o1

Спілкувався Богдан Залізняк,
керівник прес-центру
наукової журналістики ЗНЦ
НАН України і МОН України,
член НСПУ і НСЖУ
м. Львів