Патріарху українського музейництва Борису Возницькому – наша вдячність!

Середа, 19 лютого 2020 07:58 Автор  Богдан Залізняк
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)
Книга «Собор Бориса Возницького. Спогади, роздуми» Книга «Собор Бориса Возницького. Спогади, роздуми»

6 лютого у Львівському Палаці мистецтв відбулася презентація книги спогадів українського мистецтвознавця, директора Львівської національної галереї мистецтв, академіка Української академії наук, Героя України Бориса Возницького, який відійшов від нас 23 травня 2012 року.

Борис Григорович здійснював подвижницьку діяльність на ниві збереження та популяризації духовної спадщини українського народу. Ось що говорили про цю видатну постать, яка також обстежувала покинуті барокові храми, занедбані каплиці, покинуті цвинтарі, з ініціативи якої стародавні замки Галичини – Олеський, Золочівський, Підгорецький та Свірзький були об’єднані у «Золоту підкову», оцінювачі плідної діяльності президента Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ІСОМ) Бориса Возницького.

Зазначимо, що зала Палацу була настільки переповнена уболівальниками української культури, що чимало з них констатували: така заповненість зали буває нечасто.

То ж пропонуємо вашій увазі витяги з деяких виступів на презентації книги спогадів академіка – «Собор Бориса Возницького». Модератором акції був директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки Іван Сварник.

«Мені здавалося, що я випадково з ним познайомився. А насправді – не випадково. Я побачив, наскільки він головою горить до нашої історії, нашої культури… Лариса (дочка Бориса Григоровича. – Б.З.) зробила все, щоб зберегти пам’ять про нього». (Юрій Шухевич, колишній політв’язень, колишній депутат ВР VIII скликання).

«Його постать на просторому горизонті виглядає величною – як монумент, як діяльність, яку поклав на вівтар нашої Вітчизни, – почав свій виступ відомий український художник зі Львова Любомир Медвідь. – А як ми своєю поведінкою, своїм творчим началом, своїми конкретними ділами, як ми вив’язуємося з того обов’язку, який маємо перед Б.Г.Возницьким? Возницький знав людину, знав її основні характерні риси, дивився на все відкритими реалістичними очима. Знав, для чого працює, бо знав усі вади, які історично нас супроводжували. Це була людина, істинно націлена, яка знала, що народ, який не шанує свою минувшину, не має шансів на своє майбутнє.

Борис Возницький працював, бо знав, що в нашій культурі є надзвичайно вагомі речі для формування нашої національної держави. Йому за це належить наша увага і наша дбайливість… Нам треба нового Возницького».

Христина Береговська, завідуюча відділом культури Львівської міської ради, автор монографії «Святослав Гординський: творчість за півстоліття» висловилася так: «Я – одна з тих, хто глибоко шанує, поважає і продовжує поширювати пам’ять про Бориса Григоровича. Це – людина-корабель, який руйнував шаблони і стереотипи. 22 роки Возницький прагнув сіяти кожного з нас до нас».

Сказано щиро і навіть по-філософськи.

Отець Сабастьян (який, за словами Івана Сварника, «причетний до збирання скарбів»): «Мама – селянка привезла Бориса з Волині до Львова. Після закінчення Училища прикладного мистецтва зайнявся збиранням скарбів українського народу. Невтомно працював день і ніч, потом і кровю збирав ці твори. Він стільки врятував цих творів, що у Львові треба вибудувати галерею, де виставити мистецькі твори, які врятував Борис Возницький. У книжці спогадів так мало сказано про цю людину, яка варта на більше».

«Не кожен президент може зібрати такий зал, – справедливо почав своє слово депутат Львівської міської ради Олег Панькевич. – Ці спогади є дуже короткі. Маємо доповнити ці прогалини. Мурашки ідуть по тілу, коли читаєте: автобусом щось везе; на німецькому трофейному мотоциклі; а вже потім – на вантажівці. Варто уявити собі повну вантажівку зібраних вагомих речей. У 2007 році пише в Щоденнику: «Церкви горять. Замки продаються. Це – геноцид української культури». Про це треба говорити. Ми повинні продовжувати справу, яку здійснював Борис Возницький».

«Тішуся, що ще й стоять люди, – висловив думку багатьох професор Львівського національного університету ім. І. Франка Богдан Якимович. Добра була людина насамперед. Це була людина ідеї. Возницький був членом Президії Товариства «Україна – Світ». 17 грудня минулого року Лариса Возницька отримала почесну відзнаку Товариства «Україна – Світ». Він міг говорити годинами. Але дуже лаконічно писав спогади. Вбирав кожен факт національної культури. Як губка, – вбирав все у себе, щоб продовжувати ті традиції, які ми вже в Україні не продовжували. Треба нам це зібрати. Носив відзнаку героя України. Він був справжнім Героєм України».

Заслужена артистка України Марія Сорока: «Я встигла книжку спогадів прочитати двічі. Тому я сьогодні йшла до живого Бориса Григоровича. Книга – це правдива сповідь великої людини, хранителя великих скарбів України. Наша співпраця тривала понад 10 років. На всіх концертах, мистецьких програмах Борис Григорович був присутній. Книга ця – для молодих, щоб зрозуміли, для чого ми приходимо на Землю жити. І що треба залишити, як підем до неба».

«Нам нині дуже бракує патріарха мистецької культурної спадщини, – справедливо, як і попередні колеги, сказав голова Українського Товариства охорони памяток історії і культури Андрій Салюк. – Я дивлюся на слова книги і чую голос Бориса Григоровича. Дякую, що можу ще раз поговорити з Борисом Григоровичем».

«Я попрацювала з Борисом Григоровичем понад 40 років, – під схвальні оплески розпочала своє Слово завідувачка відділом фондів Олеського замку Тетяна Сободаш. – Возницький виступав як державний діяч. Але був ще і звичайною земною людиною, як ми його сприймали і як директора, і як людину. Дуже любив Олеський замок. Він хотів, щоб ми були діяльними працівниками. Він сідав, розповідав і ні разу не відмовив у розмові, він на все відповідав. Був і дуже строгою людиною, не терпів непрофесійного ставлення до речей. Він нас вчив ставленню до експонатів. Як директор Олеського замку був дуже відважною, сміливою людиною. Був великим гуманістом, з критичними складовими, з яких й творився образ великої людини.

І – на закінчення – виступ доньки Бориса Григоровича – Лариси Возницької-Разінкової. – «Я збирала по крихтах його спогади. Він, як знаєте, і в дорозі намагався їх записати… З рукопису Бориса Григоровича ми не викинули жодного слова. Роксолані Кушнірчук дякую. Вона зробила макет цієї книжки і захистилася в Академії мистецтв по макету цієї книжки. Роксолана – це моя невістка. Дякую Миколі Походжаю – директору видавництва «Коло», Петрові Писарчукові, який не був поза підтримкою «Спогадів».

Так розповідали присутні – учасники презентації книги «Собор Бориса Возницького» про цю видатну людину – Бориса Возницького, охоронця української культури, який жив за принципом: «Жити треба так, щоб – без гальм і на великій швидкості». Про це в інтерв’ю в 2014 році розповіла мені директор Львівської національної галереї мистецтв Лариса Возницька-Разінкова.

Я, як журналіст, можу це підтвердити. Свого часу сім чи вісім разів я намагався взяти інтерв’ю в Бориса Григоровича, але його зайнятість, як не прикро, не дозволила мені поговорити з Героєм України, патріархом українського музейництва, відкривачем і дослідником Пінзеля. Будемо вважати, що поданий мною матеріал нагадає вам, шановні читачі, про діяльність Бориса Возницького, який пропрацював у Львівській національній галереї мистецтв 50 років (без п’ятьох місяців), зокрема і директором цієї вагомої для культури України інституції. Борису Возницькому – наша вдячність.

Богдан ЗалізнякСпілкувався Богдан Залізняк,

керівник пресцентру

наукової журналістики ЗНЦ

НАН України і МОН України,

член НСПУ і НСЖУ

м. Львів