72 юних українців з Іспанії та Португалії взяли участь в сумівському таборі.

Про це повідомляє сайт Спілки Української МолодіСпілки Української Молоді.

«Великого бажайте!», – це гасло об’єднало учасників табору Спілки Української Молоді, який відбувся 1 – 8 липня 2017 року  в місті Лорка (Іспанія).

 

Під час табору вони слухали гутірки з питань сумознавства, обговорювали славні сторінки українських визвольних змагань, знайомилися з біографіями відомих українців, слухали українську музику, вправлялися у танцях і співах, вивчали історію української марки.

«Табір був неймовірний! Всі згуртовані, веселі, втомлені, але щасливі. Море, сонце, насичена програма створили незабутню таборову атмосферу! Батьки були більш ніж задоволені, коли забирали дітей додому – щиро захоплені тим, чого вони вивчили і навчилися. Під час прощання не обійшлося без сліз та міцних дружніх обіймів. На мою думку – це найголовніший показник успішності табору», – вважає його головний виховник Оля Кальмук.

Варто зазначити, що такі табори на Піренеях для доросту місцевих українських громад СУМ влаштовує вже впродовж кількох років, прагнучи об’єднати юнацтво Іспанії та Португалії навколо справи жертовного служіння Богові та Україні.

Ці  прагнення  сумівців вже отримали свій видимий результат, адже на теренах Португалії цьогоріч зорганізувалася ініціативна група зі створення Спілки Української  Молоді.

Організатори вірять, що табір «Великого бажайте!» стане додатковим поштовхом для продовження цієї праці.

«Цього року ми мали більше учасників, мали повноцінно структуровану команду та виховницько-впорядницький склад. Важливу роль відіграв вишкіл, що відбувся перед табором. Він дав змогу познайомитися між собою виховникам та команді, спланувати повноцінно програму, – розповідає  комендант табору Андрій Фендик. – Приємно було бачити друзів, які таборують з нами вже не вперше. Для когось це другий, а для когось – третій табір. Важливо, що цьогоріч ми мали виховників та впорядників, які минулого року були ще таборовиками. Це тішить та вселяє надії на розвиток організації на цих теренах».

Опубліковано в Колонка подій

Футбол об’єднав українців з 11-ти країн світу. З 8-ми діаспорних команд заявлених на гру, у фіналі зійшлися найсильніші: збірна українців з Іспанії та збірна українців з Румунії.

Перший тайм закінчився нічиєю. А вже в другому таймі іспанська команда активізувалась і забила три м’ячі у ворота суперників, інформує TV Karpaty.

Опубліковано в Українці в світі

Якщо стверджувати, що концертна програма танцювального колективу «Громовиця» та скрипаля Василя Попадюка під оригінальною назвою «Сміливо до мрії» в іспанській столиці в неділю, 11 червня, став надбанням історії, то це – дещо не так. Адже, очевидно, більшість з тих, хто побував на цьому напрочуд феєричному дійстві, ще довго «преретиратимуть» на жорнах своєї свідомості найяскравіші моменти цього унікального концерту, не бажаючи поскладати свої враження на поличку в «коморі» історії. А може я помиляюся і все набагато прозаїчніше?..

Зрештою, свідомо зробила паузу після виступу гостей, щоб дещо вляглися пристрасті, заспокоїлися серця від прискореного ритму, викликаного концертом. Одначе навіть словами важко передати те захоплення, ті напрочуд високі емоції, які переповнюють чи не всіх без винятку глядачів, що удостоїлися великої честі бачити на свої ясні очі виступи таких артистів. Як урешті-решт важко й мені описати ті блискучі танці та неймовірно прекрасний «спів» (інакше це годі назвати) скрипки.

Це треба було бачити та чути, а не переповідати через тиждень після концерту. Тому нехай по-доброму позаздрять тим, хто став свідком цього неперевершеного видовища, ті, хто не побував на ньому. А мені залишається бодай своїми словами передати те, що відбувалося протягом двох з половиною годин на сцені столичного театру «Nuevo Apolo». Не претендую на узагальнення виключно всіх думок, одначе не помилюся, якщо доводитиму, що вони перебували фактично в одному діапазоні позитиву від побаченого та почутого. По-іншому, це ще можна висловити так: ні словами сказати, ні пером описати. Та все ж спробуймо, якою б невдячною не видавалася б ця праця.

Направду, від усієї душі хочу поділитися з вами, дорогі читачі, враженнями від знайомства з танцювальними містеріями українсько-чиказької «Громовиці» та віртуозною грою на скрипці (яку важко відрізнити від номерів циркового музикального ексцентрика) українсько-торонтського музиканта Василя Попадюка. Танцюристи, напевно, ошелешили усіх, «прогуркотівши» так потужно, що не залишили нікого байдужим. А ось у грі маестро Василя, яка перемережувалася танцювальними композиціями, відчувалася  якась особлива харизматична енергія.  Тож спробуймо поринути в атмосферу теплоти і щирості, з якою публіка зустріла артистів.

Молоді танцівники-аматори віком від 15 до 35 років виконували не лише такі колоритні українські народні танці, як «Гуцулка», «Буковинська полька», «Аркан» (хоч і доволі модерний), «Гопак», але й зачарували сучасними танками на зразок композиції «Сміливо до мрій». У самобутнього колективу помітно свій власний почерк, тобто стиль, де тісно переплітаються народні традиції, обряди та фольклор з елементами сучасного балету, джазу, хіп-хопу, свінгу та інші. Живий дух їхніх виступів проявився  у невичерпному гуморі, яким насичені зокрема танцювальні замальовки «Дріянда», «Голубка», «Гуляй, гуляй» та ін. Спробую за допомогою бодай деяких епітетів змалювати своє бачення танцю у виконанні учасників «Громовиці». Як на мій погляд, вони упродовж двох частин програми злітали, дріботіли, вигиналися, тупотіли, вистукували, присідали, підскакували, проносилися, кружляли, виґецували, вшкварювали, витинали, вибивали, давали лиха закаблукам і т.п.

Але  в усьому цьому простежувалася любов до землі своїх предків, без якої творити такі шедеври, які буквально заворожують глядачів, заряджають усіх і кожного надзвичайною енергетикою (що окриляє, змушує просльозитися та радіти, подумки зливатися з танцюристами в шаленому пориві запального танку), – не-мож-ли-во!

Проте, як висловилася мистецький керівник ансамблю Роксана Дика-Пилипчак: «Для нас танок – це не тільки рухи, крок, це частина нашого життя, це частка нашої душі й серця. Бувають такі танцюристи, що вміють робити складні піруети, «щупаки», стрибки, але якщо глядач не бачить спочатку усмішку, щиру душу, то він не буде дивитися на ноги. Для танцю необхідно мати натхнення!» Хто має бодай найменше відношення до танцю на сцені погодиться цілковито зі Сяною (так її кличуть в доволі широкому оточенні): ти можеш не дотягнути технічно, не виконати складний рух чи елемент, як мовиться, на всі сто, але не зіграти роль не маєш права. Вкладати у кожну композицію душу та серце, танцювати з любов’ю, – це часом важливіше, ніж професіоналізм. І вдячні глядачі це відчувають. Як відчули, очевидно, всі, хто прийшов на виступ «Громовиці» в «Nuevo Apolo». Свідченням цьому – запальний гопак, виконаний з таким завзяттям і натхненням, що глядачі у залі аплодували стоячи.

А що ж неперевершений Василь Попадюк? Скрипаль від Бога, він не просто грав, а демонстрував захмарний клас. Кожна наступна мелодія (а деякі навіть знайомі багатьом з дитинства як «Гуцулка Ксеня», «Гуцульська фантазія», чи молдавська сюїта з хори, жоку, молдавеняски), у його виконанні спалахувала несподіваними барвами-самоцвітами. Щоразу це були неначе невеликі спектаклі (в тому числі, Robi song, Sun dance, Cranes, Debora, Real gypsy, Once upon a time in Amerika, Lark), граючи які, Василь дуже вдало – мімікою і жестами – зображав уявних героїв, творив несподівані образи. Він підтанцьовував, підтупцьовував, вихитувався, вигинався луком, підстрибував злегка, пружинився, балансував з однієї ноги на другу, стріпував розкуйовдженою та непокірною шевелюрою, викрешував вогонь, видобував незвичайні звуки, цигикав, пиляв, терликав та ін.

А ось скрипка у віртуозних руках маестро співала, вигравала, заколисувала, будила, ласкала, ніжила, голубила, пестила, оп’яняла, одухотворяла, обнадіювала, звеселяла, розтривожувала, здіймала у височінь, зачаровувала, нашіптувала, дурманила, збурювала, промовляла, леліяла, припрошувала, надихала, зворушувала, бентежила, спокушала, фліртувала, закохувала, вабила, вселяла оптимізм, тьохкала солов’єм, підпадьомкала перепелицею, туркотіла горлицею, кувала зозулею, курликала журавлем, квилила чайкою і т.д.      

Кохання і розлука… Запальний народний танок і сучасна естрадна мелодія… Усе це органічно супроводжувалося театральними ефектами, грою світла й тіні, вдалим музичним супроводом. Варто було хоча б раз у житті побачити і почути таке!!!

А ось думки тих, хто таки переглянув виступи гостей і вирішив поділитися зі мною своїми враженнями. Ярослава Іванюк, керівник танцювального ансамблю української суботньої школи «Квіти України» з Торрехона-де-Ардос: «Концерт «бомбезний»! Хоча мені, як хореографу, все ж більше сподобався неперевершений… Василь Попадюк. Що він витворяв на скрипці? Які мелодії видавав? Я просякла емоціями, які непросто висловити. Це – просто чудо!». Андрій Сухович: «А мені, хоч і не великому, та все ж скрипалеві, припали до душі… танці «Громовиці». Супер!»

Сподіваюся, що світлини та відеоролики, вміщені тут, хоч трохи передадуть атмосферу цього величного мистецького свята.

 

 

 

 

 

Одначе, ми ще не прощатимемося з артистами. Невдовзі запропонуємо вам інтерв’ю і з мистецьким керівником «Громовиці» Роксаною Дикою-Пилипчак, і з Василем Попадюком. Хоча у своєму повідомленні на сторінку в фейсбуці однієї з організаторів концерту в іспанській столиці Лілі Ткачук Роксана написала: «Ми вдячні вам усім за вашу підтримку, за оплески. Ви нас обгорнули, як своїх рідних дітей. Низький вам поклін!.. Приїдемо до вас ще раз! Дякуємо!»

Іспанські новини з погляду МИРСЬКОЇ Калини.

 

 

Опубліковано в Власна думка

Ставлять перед собою за мету восьмикласники культурно-освітнього центру «Дивосвіт», що в Алькорконі та їхній класний керівник Наталя Володимирівна Жилка. На жаль, не часто це вдається, проте до цього варто прагнути.

Власне, втіленню цієї ідеї в життя і було присвячено їхню «вилазку» на природу. І не просто, щоб помилуватися її принадами (хоч і це потрібно, звичайно), але й активно відпочити на її лоні. Навіщо видумувати велосипед, коли в центрі вже накопичено, в цьому плані, певний досвід. Маємо на увазі такий цікавий і захоплюючий вид спорту, як пейнтбол (в перекладі з англійської – кулька з фарбою).

Ось і в один з нещодавніх вихідних днів і учні, і їхні батьки (що важливо для підтримання родинної атмосфери поза межами як дому, так і школи) вирушили в околиці Мадрида, а саме в Брунете, щоб випробувати себе в грі з застосуванням пневматичної зброї, яка стріляє капсулами з фарбою. Звісно, у той пейнтбол, в який змагаються охоронці, поліцейські, спецназівці, або ж турнірні команди юнкам і хлопцям ще не до снаги займатися, а ось у виді відпочинку, чому б і не випробувати свої сили?..

Пристрасті на ігровому майданчику кипіли серйозні, про що засвідчують фотографії, зроблені під час гри. Між іншим, вони з головою захопили не лише учнів, але й батьків. Власне, «воєнні» баталії розгорілися між двома командами: матусь і татусів, капітаном яких стала класна керівничка, а також їхніх чад, очолюваних Максимом Дорожком.

Що б там хто не говорив, а знайома чи не всім з раннього дитинства гра у «войнушку», не просто подобається багатьом, але й, мабуть, глибоко вкоренилася в наших генах. Одначе як дозвілля, яке викликає захоплення. І зовсім не як неприхована та жорстока агресія, яку вчинила і продовжує чинити щодо нашої рідної України путінська Росія. І хто знає: можливо, ці забави в пейнтбол колись та й пригодяться її учасникам. Хоча, ясна річ, краще б вони ніколи не пригодилися!..

Найважливіше те, що ця гра не викликає агресію, а навпаки допомагає розрядитися, виплеснути накопичені негативні емоції. Після такого активного відпочинку хочеться розказувати всім про нюанси гри, а також ділитися своїми «подвигами» з друзями та знайомими. Крім цього пейнтбол дозволяє дитині отримати не тільки велику дозу адреналіну, а й навчитись володіти своїм тілом, витримувати фізичні навантаження. А для молодого організму, який розвивається це не просто важливо, а навіть необхідно.

До того ж, з точки зору сімейної психології, немає нічого кориснішого, ніж день проведений родиною на свіжому повітрі в цікавій і захоплюючій грі. Як часто ми жаліємось на те, що втрачаємо контакт зі своїми дітьми, мало приділяємо їм часу і перестаємо їх розуміти. Саме ця гра дала нам можливість емоційно зблизитись з дітьми, пережити спільні пригоди (перемоги та поразки), які в майбутньому виллються в спогади під лозунгом: «А пам’ятаєш?..» Ось лишень було б більше часу на такі приємні моменти.

Логічно проте поцікавитися: «Хто ж переміг все-таки? Батьки чи діти?» Ну, що за питання? Невже не можна «догнати», що перемогла, як завжди, дружба?!..

Іспанські новини в об’єктиві МИРСЬКОЇ Калини.

Опубліковано в Колонка подій

Уже кілька років я живу в Іспанії. Маю офіційну роботу. Працюю прибиральницею в одному з госпіталів, що на півночі Іспанії. І нехай собі ніхто не думає, що на такі “посади” беруть винятково заробітчанок-іноземок.

Про це розповідає у своєму блозі українка 51-річна Олена Костенко, яка 15 років живе в Іспанії.

Серед іспанців середнього віку, вихідців з простого народу, мало хто здобув вищу освіту. Тому прибиральницями, будівельниками працюють багато іспанців, а робота  barendero, прибиральника вулиць, взагалі вважається дуже доброю і недоступною для іноземців роботою.

Українки тільки після кількох років роботи доглядальницями за літніми людьми почали правдами та неправдами влаш­товуватись прибиральницями під’їздів. Робота прибиральниці цінується серед емігранток набагато більше, ніж, скажімо,  робота interna, тобто доглядальниці за літніми людьми. А робота  в госпіталі — це вже  вищий пілотаж.

У цій країні, окрім нас, ніхто не розуміє значення слова “блат”, його тут не існує. Є слово enchufe, що перекладається  як “розетка”. Це означає, що щось дефіцитне, як-от роботу, можна отримати по знайомству. Це звучить por enchufe,  тобто «через розетку». Щоб отримати постійну роботу в госпіталі, багатьом іспанкам доводиться понад десять років бути тимчасовою робітницею, добре себе зарекомендувати, а лише потім, через десять років, керівництво госпіталю може укласти контракт, і людина стає постійним працівником. Мені пощастило мати знайомих, за сприяння яких зі мною підписали контракт одразу.

 Я почала працювати в госпіталі кілька місяців тому. Цей госпіталь відкрили два роки тому. Спеціалісти тут висококваліфіковані, тож не дивно, що на лікування приїжджають  навіть з інших провінцій.

Я працюю у відділенні травматології. Тут лежать іноді дуже важкі люди, часто після аварій.  До пацієнтів персонал ставиться доброзичливо, ввічливо… До хворих звертаються не лише по імені, застосовують і пестливі слова: сонце, небо, дорогий…

Одного разу я прийшла на роботу, і мені мої колеги (саме так медичний персонал називає не лише одне одного, а й   прибиральниць) сказали, що привезли нового пацієнта — українця.  Чоловік погано володів іспанською. Мене попросили поговорити з ним і розповісти, у чому полягає лікування. У цій країні нема поділу на національності. І лікарі, і медсестри співчували панові Михайлу, що він тут сам, без родини.

Як з’ясувалося, Михайло приїхав в Астурію з Аліканте на кілька днів у відпустку, і впав невдало з велосипеда. Коли чоловіка привезли у госпіталь і з’ясувалося, що у місті у нього немає знайомих, одна лікарка мала знайому румунку, через яку знайшли сім’ю українців, які почали провідувати чоловіка. А ще до Михайла  щодня на чотири години  приходив соціальний працівник.

 Я давно живу в Іспанії, але усе ще не звикла до того, що у європейському світі найбільша цінність — людина  і турбота про її здоров’я. Знаю, що українські лікарі багато роблять для наших воїнів, для своїх пацієнтів. Мені теж довелось зустріти багато сердечних, розумних лікарів в Україні. Однак серед моїх українських лікарів були і такі, що вимагали хабара, і такі, що недбало ставились до моїх новонароджених дітей, і просто погані професіонали…

Було би несправедливо казати, що в Іспанії життя бездоганне. Тут також дехто уникає сплати податків, ховають вкрадені гроші в офшорах, але життя і здоров’я людини у цій країні понад усе.

 

Опубліковано в Власна думка

Її розмір залежить від оцінок учня і… доходу батьків

В Іспанії обов'язкова освіта починається з 3-річного віку. Діти часто змінюють школу. Є навчальні заклади, де переходять з одного приміщення в інше. Є такі, де вчаться лише маленькі діти, потім – учні середньої ланки, окремо – старші школярі. Діти рідко закінчують школу з однокласниками, з якими починали вчитися.

Про це розповідає у своєму блозі українка 51-річна Олена Костенко, яка 15 років живе в Іспанії.

"Мої сини-близнюки приїхали сюди влітку 2006 року. У школі для них та інших дітей-емігрантів організували уроки іспанської мови. Щороку їм дають допомогу на придбання підручників, оплачують обіди. У першій школі вчителям не сподобалися мої прохання стежити за тим, чи записали хлопці домашнє завдання. Одного разу вчителька назвала моїх синів жебраками. Я пішла до директора школи. Вона запевнила, що насправді це слово нейтральне. Наступного року мої діти вчилися в іншій школі", - пише Олена Костенко.

У школах ніколи привселюдно не говорять погано про учнів. Про проблеми з навчанням чи поведінкою вчителі розповідають батькам лише приватно. Після контрольних робіт учні не знають оцінок своїх однокласників.

"Після переходу моїх дітей до середньої ланки освіти був ще один прикрий випадок. Учень з іншого класу зазирнув до класу, де вчилися мої діти. Голосно вигукнув: "Усі іноземці - сучині діти!". Я про цей інцидент розповіла директору. У школі провели розслідування, поговорили з винуватцем. Наступного року я знову перевела синів в іншу школу. Нова школа була напівприватною, релігійною. За місяць навчання платила 25 євро".

У дітей іспанців є традиція запрошувати друзів у гості з ночівлею.

"Моїх дітей також почали запрошувати. У відповідь ми запрошували до себе. Друзі були здивовані нашими українськими сніданками. Іспанці снідають печивом з какао, пластівцями з молоком".

Якщо діти в Іспанії після середньої освіти мають намір продовжити навчання в університеті, вступають на спеціальне підготовче відділення bachiller.

"У державних школах воно безкоштовне. Там, де навчались мої діти, потрібно було платити 240 євро на місяць. Ми вирішили перевести дітей до державного bachiller. Класний керівник розповіла про це директору школи. Та попросила не забирати дітей зі школи, а стипендію, яку держава платила синам за успішне навчання, віддати школі. У перший рік моїм дітям дали майже 1000 євро кожному. Цього не вистачило на половину вартості навчання. Наступного (bachiller триває 2 роки) їм дали майже 2500 євро", - каже Костенко.

В італійських школах дітей з п'ятого класу навчають грати на флейті. В кінці школи вони складають іспит з володіння цим інструментом. Про це Gazeta.ua розповідає українка Ксенія Константиненко, яка 24 роки живе неподалік Венеції. Виховує 16-річного сина Мартіна.

Опубліковано в Колонка подій

Мадридська площа Іспанії – фактично центр столиці. А, можливо, навіть і більше, ніж просто її географічне чи адміністративне осердя, адже тут – чи не найважливіші символи: пам’ятник всесвітньовідомому Мігелю Сервантесу та його безсмертним героям Дон Кіхотові та Санчо Пансі.

А ось минулої неділі, 21 травня, цей майдан замайорів ще й такими до болю рідними кожному українському серцю символами, як вишиванки. Звісно, неспроста. Ще в четверг, 18 числа, чимало з нас, заробітчан, зодягнули відповідні строї з нагоди Всесвітнього дня вишиванки. Але оскільки це був звичайний робочий день, то і проспацерувати в них ми змогли, як правило, за маршрутом: дім – робота, та в зворотньому напрямку.

Основні ж святкування було призначено на найближчу неділю. Щоправда, цей вихідний день мав свою, дещо відмінну від веселого та бадьорого настрою, мотивацію, а саме: 21 травня вшановується пам'ять про безневинних жертв політичних репресій.

Sviato

Одначе, організатори надзвичайно важливого заходу в житті тутешньої української громади вийшли з честю з такої непростої ситуації, зумівши поєднати, здавалося б, неcумісні речі. Тож зацвіла столична площа Іспанії українським національним одягом, а також наповнилася тужливими віршами та піснями, що оспівують наших співвітчизників, котрих безжально та нещадно перемолола совіцька «м’ясорубка».

Як і годиться в таких випадках, розпочали з виконання національного гімну. Далі – хвилина мовчання, яку продовжила часто використовувана за таких обставин тужлива та сумна пісня «Чуєш, брате мій». А її приспів: «…Кличуть: «Кру-кру-кру, в чужині умру, заки море перелечу, крилонька зітру…», нагадав багатьом із заробітчанської братії про наших посестер і побратимів, котрі відійшли у засвіти, ще недавно живучи та працюючи пліч-о-пліч поряд з нами. А завершила цей блок вшанування жертв політичних репресій поезія Василя Симоненка «Пророцтво 17-го року», прочитана неперевершеним декламатором патріотичної лірики, лауреатом кількох конкурсів міжнародного рівня Уляною Біловус.

Sviato

Sviato

Після цього ведуча урочистостей Надія Карплюк-Залєсова і сама власний вірш про вишиванку прочитала, а також попрохала це зробити своїх колег з творчого обєднання «Наше Слово». Отож до присутніх на площі поетичними рядками промовляли Валентина Гуменюк, Петро Варцаба, Леся Утриско, Надія Леськів, Галина Коризма. А поміж віршами впліталися пісні «Моя сорочка – вишиванка» у виконанні Христини Семак і «Бабусина вишиванка», виконана Сашком Конончуком. Викликав гучні аплодисменти і чергову хвилю позитивних емоцій танок з віночками, запропонований учасницями хореографічного ансамблю «Перлина» під керівництвом Ігоря Чижевського. Ось так, номер до номера, неначе хрестик до хрестика, творилася чудова атмосфера цього заходу.

Sviato

Sviato

Sviato

Sviato

Sviato

Не обійшлося і без несподіваних, але дуже доречних і приємних сюрпризів. Одним з таких став виступ Тетяни Грициняк, яка без музичного супроводу заспівала про вишиту матінкою вишиванку. А ще була подарована Оксаною Патроник сорочка-вишиванка чи не найстаршому з-поміж усіх присутніх на майдані поетові та публіцисту Василеві Квасновському, – напрочуд зворушливий і хвилюючий епізод святкування.

Sviato

Sviato

Запамятається надовго усім і чудова ідея Петра Варцаби, який власноруч пошив сорочку для семи осіб, даючи, таким чином, зрозуміти непоборне бажання єднатися. Щоправда, знайшлися «розумники» з числа «особливо обдарованих», які цю оригінальну роботу прирівняли до гамівної одежини, яку «начіпляють» на особливо буйних у відомих лікувальних закладах. З цього приводу вкотре доводиться нагадати, що спаплюжити хорошу ідею, - як два пальці облизати. А ось самому щось гідне придумати і втілити в життя – дзуськи - шарнірів у «кумполі» явно не вистачає. Тільки нам своє робить!..

Sviato 11

Чудове тло упродовж усього заходу створювало довжелезне синьо-жовте знамено, розтягнуте чи не десятком мужчин уздовж зони виступів. Мабуть, усі присутні звернули увагу і на вишитий рушник, підтримуваний двома особами. Його привезено з Барселони, де нещодавно з ініціативи Ольги Дзюбан проведено українські вечорниці. І цей рушник вирішено передавати з місця на місце компактного перебування наших земляків у країні кориди та фламенко. Власне, другим пунктом і став Мадрид.

Sviato 12

Не забули організатори і про благодійні справи, спрямовані на допомогу Україні. Одна з них, а саме Еліна Дорофій-Андрушко запропонувала учасникам свята-віча розіграти лотерею. З цією метою і «класні» призи щасливчикам дісталися: коралове намисто «Два кольори» від тієї ж Еліни Дорофій; вишиванка від Антоніни Яворницької, яка відразу ж взяла потрібні розміри у Ігоря Чижевського, котрий став володарем цього виграшу; торт від Надії Тарчанин. А Мирослава Кавацюк ще й «писанкове» дерево для цього урочистого моменту вбрала, щоб вилучені кошти від продажу писанок долучити для добрих справ. Реалізовували також і книгу «Заробітки під мікроскопом», яка вже здобула певну популярність у читача, адже наскрізною у ній є заробітчанська тематика. Не залишилися поза увагою і бажаючі розжитися різноманітними прикрасами на кшталт тих самих вишиванок, а також робіт з бісеру, сувенірів, які представили вже згадувана Тоня Яворницька, а також її подруги Антоніна Патиченко, Світлана Чуб, Наталя Калиновська.

Sviato 13

Sviato 14

Нарешті заключним і дуже приємним подарунком для всіх стало спільне виконання знайомих усім патріотичних, повстанських і ліричних пісень, серед яких: «Ой, у лузі червона калина», «Повіяв вітер степовий», «За Україну, за її волю», «Там під Львівським замком», «Пісня про рушник», «Виростеш ти, сину», «Край, мій рідний край». Заспівували хористи української парохії Благовіщення під керівництвом регента Галини Лях, підігравали Ярослав Калинець (акордеон), Андрій Шевчук і Олексій Васильченко (гітари), а ось підспівував увесь загал. І то з таким величезним натхненням і бажанням, що видавалося: не співали гуртом давненько, тому дуже й дуже скучили. І, в принципі, доволі непогано звучав цей спільний імпровізований хор. 

Завершували ж програму святкувань вручення призів переможцям, звернення до присутніх першого секретаря Посольства України в Іспанії Віктора Харамінського та виконання всіма «Боже, великий єдиний».

Sviato 15

Sviato 16

Sviato 17

Sviato 18

А наостанок дозволю собі висловити особисту думку про те, що свято, безумовно, вдалося. І за це якнайщиріша подяка його організаторам. Та нехай зважать на те, що не народився ще той, хто всім догодив. Це з огляду на те, що дехто з присутніх (і що, ну, дуже вже цікаво, тих, хто не побував на цьому заході), випустили критичні стріли, мотивуючи свою негативну реакцію і неорганізованою малотривалою інформаційною кампанією, і недоречністю такої значної кількості віршів, і ще кількома малозначущими «придирками». В цьому випадку напрошується рекомендація таким особам самим засукати рукави і братися до справи. Як мовиться: роби зі мною, роби як я, роби краще від мене. Дерзайте, шановні!

Іспанські новини з погляду МИРСЬКОЇ Калини.

Опубліковано в Українці в світі

Перші чотири слова в заголовку це – перший рядок з приспіву відомої пісні «Ода матері», яку виконує знаний в Україні шоумен Михайло Поплавський. Власне, ним і вирішила озаглавити матеріал, який мав би увінчати дводенне відзначення Дня матері в Мадриді та його передмістях. Перепрошую: не дводенне, оскільки українці околиць іспанської столиці почали вшановувати найдорожчих у світі осіб ще 30 квітня, коли в місті Торрехоні-де-Ардос відбувся фестиваль творчих колективів українських шкіл мадридського регіону.

Після тих таки перших слів приспіву з «Оди матері», винесених у заголовок, але вже після другого куплета: «… святе імя твоє благословенне. Матусю-мамо, що зростила нас, ясна і світла, рідна наша нене…» учасники концертної програми і в суботу, 13 травня (у культурно-освітньому центрі «Дивосвіт», що в містечку Алькоркон), і у неділю в актовому залі української парохії Благовіщення (метро Аргуелєс) вклякнули на праве коліно і так простояли, схиливши голови, весь програш, аж до повторного приспіву. Цим самим віддали належну пошану тим, без кого не можна уявити нашого життя: матерям, бабусям, сестрам, дружинам, тещам, нареченим, донькам, внучкам і т.д. А загалом, жінкам-світочам, жінкам-трудівницям, жінкам-берегиням життя на землі.

Зауважу, що до поклону вдалися виключно мужчини, які, за поодиноким вкрапленням представниць чарівної половини людства, склали основу всієї концертної програми в обох названих українських острівцях великого іспанського «моря». Саме таким задумом: піднести подарунок до Дня матері нашому жіноцтву, і керувалися ініціатори цих двох концертів.

Додам, що пісня «Ода матері», а також уже згадуваний поклін усіх учасників програми, стали заключнимм і чи не найяскравішими акордами всього дводенного святкування. Не бажаю применшувати вагу іншим номерів – яскравих, оригінальних, хвилюючих, ліричних, романтичних: словом таких, що хапали за серце, - проте останній, неначе логічно підсумував ці два дні, тобто став квінтесенцією свята. А якщо деталізувати, то це означає: як би наші мужчини в повсякденні інколи не заливали нам, жінкам-матерям, сальця поза шкірку, - все одно вони нас люблять, шанують, готові на руках носити, леліяти і догоджати. Підтвердженням цієї тези і стала, власне, концертна програма «Найріднішим, найдорожчим, найчарівнішим», підготовлена мужчинами-заробітчанами і в Алькорконі, і в Мадриді.

Музичну канву цих двох концертів «плели» вже добре знані в українському заробітчанському середовищі мадридського регіону музиканти та співаки: два Ярослави – Допілка та Калинець. Клич, кинутий ними, підхопили їхні колеги-музиканти, котрі, як ніколи, в такій значній кількості виявили бажання взяти участь у програмі. Надіюся, що легко здогадатися чому. Тож можу констатувати той факт, що за моєї памяті (а це - відрізок часу практично з 2000-го року) ще не було чутно стільки інструментів в одному концерті. А тут – і два акордеони, і дві «клавіші», і дві гітари, і дві труби, і два саксофони, і губна гармошка, і бубон. Звісно, це не могло не вплинути на загальне звучання всього ансамблю, чи то пак оркестру, за яким глядач (а це, як правило, особи середнього віку) так скучив. Адже ніякі «мінусовки» не здатні замінити «живу» музику.

Цікаво, що організатори (вони ж і сценаристи, і режисери-постановники, і ведучі-конферансьє, і співаки, і декламатори) побудували програму, базуючись на трьох основних «китах»: в’язанці пісень про маму, «віночку» з творів про жіночі імена та пісенному «букеті», тобто низці пісень про квіти. Скажімо, перший блок сформували такі відомі широкому загалу твори, як «Мамина криниця», «Била мене мати», «Нині, нині мами нема», «Пісня про рушник» («Рідна мати моя»). До другого ввійшли «Гуцулка Ксеня», «Гоп, шіді-ріді, Марічко, люблю тя», «Оксано-Оксано», «Іра, Ірина, Іруся». «Черемшина», «Троянди на пероні», «Барвіночок хрещатий», «Любисток», «Червона рута» - це пісні, що склали прегарний букет. Співали їх майже всі учасники в тих, чи інших конфігураціях: сольно, в дуетах, тріо, квартетах і т.п. Одначе, всі ці попурі знаходили відгомін у глядачів (а це було помітно навіть неозброєним оком), які не просто плескали від захоплення в долоні, але й підспівували артистам. А ось поміж цими трьома в’язанками було «вплетено» інші пісенні твори, та створено, таким чином, довершену тематичну композицію.

Виділити якісь окремі номери, які найдужче сподобалися, - рука не підніметься. Адже чи не кожнісінька пісня, танець, гумореска приваблювали якимось своїм особливим шармом, колоритом, мелодійністю, душевністю й т.д. Тому не залишається нічого іншого як усіх їх перелічити. Упродовж цих двох днів глядачі почули такі пісні: «Матусина хатинка» (у виконанні Андрія Шевчука), «Біля тополі» (гурт «Водограй» у складі двох Романів – Якуб’яка та Демчука, а також Андрія Пилип’яка), скрябінська «Мам» (Вадим Кучер), «Мати-емігрантка» (її заспівав учень п’ятого класу української суботньої школи «Дивосвіт» Андріан Кашаний), «Бабусина вишиванка» (третьокласник цього ж навчального закладу Сашко Конончук). Дві пісні («Молитва за Ісусика» та «Ось на скрипочці я граю») надзвичайно мило й артистично виконали наймолодші учасники програми – ансамбль учнів суботньої школи при парохії Благовіщення (керівник Лідія Скальська). А далі настала черга пісенних речей, присвячених коханим (дружинам, нареченим). І тоді незрівнянно звучали: «Боже, як я тебе люблю» (Іван Ткачук), «Лиш тебе одну люблю» (Олег Наумов), «Тільки ти моя» (Юрій Якимів), «Кличу тебе» (Іван Голяк), «Вовчиця», «Дружині», «Без тебе в’януть у душі моїй квіти» (дует «Меломани» у складі Олексія Васильченка та Володимира Бабія), «Сусідка» (чоловічий квартет хору парохії Благовіщення). А ось Василь Спринь запропонував усім присутнім свою авторську річ під назвою «Імя Оксана» (музику та слова до якої написав самостійно, присвятивши їх своїй дружині). Крім цього неперевершено прозвучали «Донна, мадонна Марія» (Ярослав Калинець), «Ой, гаю, гаю, зелен розмаю» (чоловічий склад гурту «Українські передзвони»), італійська пісня про кохання (Андрій Лобода), «Я піду в далекі гори» (Роман Климко), «Поцілунок» (Андрій Конончук).

Вагомий внесок у хід цих двох концертів внесли їхні ведучі Іван Прокіпчук і Володимир Конончук (татусь вже згаданих співаків Сашка й Андрія, з якими в цілому вони склали найбільш чисельний творчий сімейний колектив).

Мабуть,усе ж таки треба визнати, що підвищений ажіотаж з-поміж цього переліку викликали три жартівливі пісні, співані «наживо»: спершу «Люблю тебе, моя кохана» у виконанні тріо «Водограй», згодом «Теплий дощ», в якій солював один із ведучих Іван Прокіпчук (він же й гуморист). І нарешті «Цьоця Рузя», яку представили Ярослав Допілка, Марія Мирга, Альберт Павлович, Іван Ткачук. І якщо слова куплетів ще не всі у залі добре знали, то приспів мало хто не підтримав. Тож під склепіннями доволі звучно розносилося:

Цьоця Рузя воює, цьоця Рузя,

Моя ласточка, ви – мій атас.

Я один у високій напрузі

Третій місяць не сплю через вас…

Взагалі-то, вчителька української мови та літератури Марія Дмитрівна Мирга стала не єдиною представницею жіночої статі у цих святкових дійствах. Окрім неї взяли участь ще й танцюристки Вікторія Аврамчук (разом з Ігорем Чижевським виконала народний танок «Петрусь»), а також тріо жіночок з драматично-танцювальної студії Вадима Кучера при культурно-освітньому центрі «Дивосвіт» у складі Алли Танцюри, Богдани Ковалик-Литвин і Наталі Держко (сучасний танець «Чікаго-сіті», хоча їхні яскраві червоні капелюшки дали підставу одному з ведучих прирівняти танцюристок до героїні казки «Червона шапочка»). Одначе це було винятком із правила, адже нагадаю, що концерти готувалися як подарунок жінкам від мужчин.

Проте - стоп. Потрібно згадати ще про кількох представниць жіноцтва. Їх можна б було і до співавторів сценарію сміливо віднести, бо вірші з їхнього поетичного доробку використали в програмі. Маю на увазі Надію Карплюк-Залєсову, Надію Леськів і Галину Коризму.

І ще про один танець варто конче нагадати. До нього ведучі зробили «класну» підводку, яка прозвучала з чітко окресленим кавказьким акцентом:

Палюбив грузін дивчину, украіначку,

Да душі вана лєзгіну. Грай лєзгіначку!

На Кавказі нарадился, ґенацвалі, вай!

Вільні горці, як гадиться: грай, музика, грай!..

А ось сам танок в надзвичайно експресивній і притаманній саме для кавказького регіону манері виконав імпозантний Вадим Кучер.

Якось само собою так вийшло, що Роману Якуб’якові, його тезкові Демчуку й Андрієві Пилип’яку припало співати дві пісні, присвячені матері-Батьківщині (а як же без неї ріднесенької?). Першу – «Україно, ти зелена, ляно» вони задушевно виконали в культурно-освітньому центрі «Дивосвіт», а другу – з репертуару добре знаного українського гурту «Соколи» «Все це – дари Божі» - не менш зворушливо в столичній українській парохії Благовіщення.

Зрештою, тут проявився ще один надзвичайно важливий задум організаторів: провести благодійну акцію з продажу книги «Заробітки під мікроскопом», щоб вилучені кошти спрямувати на допомогу родині загиблого в боях за село Піски поблизу Донецька колишнього голови Миколаївської райдержадміністрації на Львівщині, члена Конгресу українських націоналістів, журналіста за фахом Василя Кіндрацького. Саме в такий спосіб не перериватиметься наша тяглість до рідних сторін, а ще бажання допомагати, чим можемо.

Насамкінець варто додати ще й такі важливі деталі, які піднесли емоційний стан жінок-матерів напрочуд високо. В Алькорконі присутнім на святі запропонували після концерту солодкий стіл, а також спільні пісні й танці в більш невимушеній атмосфері. А в українській парохії з ініціативи отця Івана Липки кожній жіночці вручили по живій гвоздиці. Тож і сама чудова концертна програма, і квіти, піднесені кращій половині людства, стали підставою для того, щоб інший наш душпастир, отець Володимир Нейлюк, зробив висновок про повну «реабілітацію» чоловічої гвардії перед жінками.

Мені ж так закортіло, щоб ці дні не були поодинокими упродовж цілого року, а повторювалися якнайчастіше.

Іспанські новини від МИРСЬКОЇ Калини.

Джерело: ucranianosenmadrid.com 

 

Опубліковано в Українці в світі

В неділю, 30 квітня, в Торрехоні відбувся конкурс творчих колективів українських шкіл мадридського регіону, присвячений Дню матері.

Опубліковано в Українці в світі

Браво, Вікусю! Молодчинка! Ці схвальні відгуки можна поправу віднести до юної співачки Вікторії Гарванко, перший сольний концерт якої відбувся в суботу, 6 травня, в Мадриді. Можливо, це взагалі, такого плану, перша сольна програма на території всієї Іспанії, коли 11-річне дівчисько зібрало стільки глядачів та цінителів української музики.

Опубліковано в Українці в світі
Сторінка 5 із 6