З відомим скрипалем світового масштабу, музикантом на всі руки (правильніше: на п’ятнадцять інструментів), композитором, якого небезпідставно нарекли українським Паганіні, просто напрочуд талановитою та цікавою особистістю ми розмовляємо, як не дивно, в Іспанії.

Я – представник української трудової міграції країни кориди та фламенко, він – хоч і не зачисляє себе до заробітчан Канади, та все ж представляє саме країну кленового листа.

"Українська діаспора – це велика, потужна і згуртована частина українського світу, і вона чинитиме активний опір «руському міру», а тому Москва робить усе, щоб її розпорошити, знекровити, розчленувати, внести в лави діаспорян розкол". Що ж насправді відбувається?

Зачекалися на обіцяне? Даруйте, шановні. Проте настав час таки повертати «борги». Це до того, що нарешті зібрався представити вашій увазі інтерв’ю з керівником танцювального ансамблю «Громовиця», концерт якого відбувся 11 червня в Мадриді, Роксаною Дикою-Пилипчак.

Хоча… Час невблаганно мчить уперед, і ніяка сила його не спроможна зупинити. Ось уже від того виступу збігло більше місяця. Дещо, очевидно, в памяті потьмяніло. Тому, можливо, дещо вам цікаво буде нагадати. А також довідатися чимало новенького.

Отож, дозвольте відрекомендувати: моя співрозмовниця - громадянка США, проте українка за походженням. І розмовляємо ми з нею в столиці Іспанії після концерту, де її вихованці приємно ошелешили публіку, в тому числі й іспанську. Це, як на мене, трішки дивно: українці з Чикаго, українські заробітчани в країні фламенко, український танок на мадридській сцені. З цього приводу в голову так і закрадається відомий вислів про те, що нашого цвіту – по цілому світу. Оскільки в колі знайомих керівника колективу кличуть Сяною, то дозволю і собі до неї так звертатися. Сподіваюся, не образиться.

Roksana 1

- Сяно, ви народжені в Америці, але коріння ваше з України. Так?

- Так, я дійсно народилася вже в Америці. Але батьки виховали мене з українською душею. Ходили ми до української школи, до церкви, до різних українських установ, таких як Пласт, СУМ (Спілка української молоді – поправка Л.К.).

Початки мого творчого життя пройшли в драматичному гуртку при парафії святих Володимира та Ольги. Власне, там ми і зустрілися з моїм чоловіком, згодом поєднавши наші долі.

- Це український храм у місті Чикаго?

- Так. Там і розпочали грати у виставах. Нашим учителем був тоді Любомир Цепинський. Більшість з нас народилася вже в Америці. Але наші батьки намагалися виховувати нас так, щоб ми добре пам’ятали про своє українське походження.

- Дозвольте все-таки конкретизувати звідки походять ваші батьки? Нашим заробітчанам це завжди цікаво знати, бо, можливо, багато з них є вашими земляками.. Швидше за все, мова піде про ті місця, звідки ваші батьки подалися в США.

- Моя мама й її родина з Делятина.

- Поблизу Яремче, що на Прикарпатті. То це – благословенна гуцульська земля.

- Саме так, біля Яремче. Тож у мене пульсує гуцульська кров. А ось мій тато - із Золочева Львівської області. Між іншим, мій рідний Ходорів знаходиться приблизно посередині між містом вашого тата та батьківщиною вашої мами. До слова, про те, що ваш ансамбль приїде на концерти в Мадрид і Барселону сповістив мене колишній мера мого Ходорова Степан Клапко, який знайомий з вашим татом.

Але давайте все ж про Гуцульщину. Ваші постановки гуцульських танців у першій частині концертної прграми дуже приємно вразили. З цього приводу питання. Чи далися взнаки ваші корені? В кого пройшли школу, тобто хто були ваші вчителі? І звідки взагалі пішло ваше захоплення танцем?

- Я завжди любила танцювати. А моїм першим учителем був уже згадуваний мною Любомир Цепинський, який, направду, дуже багато мене навчив. Радо брав нас зі собою в театри, коли приїжджали колективи з України. А також уже пізніше ходила на курси танців до відомої балерини пані Роми Пріми-Богачевської. Може, пять-шість років це тривало. Горджуся, що добре її знала. Ясно, що вона також мене дуже багато навчила. Також, дивлячись на інші групи, які приїжджають з України, як кажуть, мотала собі на вус. І різні відео переглядала.

Також дуже любила музику. Не покривлю душею, коли скажу, що в моєму зачаруванні танком дається взнаки наша гуцульська кров. Ми, гуцули, чуємо темп, музику, тому аж хочеться танцювати. Лишень для цього треба техніку відповідну мати.

Більшість з нас поза заняттями українськими танцями брала лекції ще й з балету. Що є дуже важне. Якщо цього не могли, тоді брали характерні класи або джазові. Адже не секрет, що основу треба закласти дуже солідну. Тому що український танець як й інші види мистецтва: чи то малярство, чи музика, чи кіно, постійно повинен розвиватися. Але він не зможе рости, якщо ми міцно тримаємося нашого коріння, боячись зробити крок уперед. Адже колись був початок навіть у тих танках, що всі вже знають. Для прикладу гопак, або гуцульський танок. Так, як давним-давно танцювали, ми вже точно не втнемо. Проте молоді люди, які займаються танком, а також ті, які дивляться, повинні ясно розуміти, що він точно є чи гуцульським, чи гопаком. Точно так, як інші представляють Закарпаття, Лемківщину, Буковину і т.д. Що їхнє коріння є звідтіля.

У цьому є ще й інший аспект. Важливо, щоб не тільки свої цим гордилися, але й інші люди. Іспанці, наприклад, американці. Коли ми десь їдемо виступати, то завжди представники інших народів захоплено дивляться на наше мистецтво і тішаться. Тому що бачать: танець стоїть понад культурою. Або, може, на рівні з нею. Тому привносячи щось інше, ви не відділяєтеся від свого коріння, а додаєте до нього щось нове.

Roksana 2

- Знаю не з чужих слів, що перш, ніж показати танець на сцені, треба затратити титанічні зусилля. Це до того, що під час репетицій велика увага приділяється як народному тренажу, так і класичному. Позиція ніг, рук, присідання, напівприсідання (пліє, деміпліє, жете, паде-бюре і т.д.) – без цього не обійтися, по-моєму. Отже воно якось усе споріднено: класичний і народний характер, джаз і таке інше.

Ще одне міркування. Танець не вимагає жодного перекладу іншою мовою. Він на будь-якій сцені матиме успіх, якщо поставлений з душею і виконується в такому ж ключі.

- Абсолютно.

- Погоджуюся з вами, Сяно, що зациклюватися на своїх рухах, малюнках, зрештою, на своєму танці не варто. Хоча маститі фахівці та знавці українського танку можуть заперечувати, що лише автентичний танець є основою основ. Але залишмо ці умовиводи для них. Як на мене, ваші композиції мають не лише право на життя, але й на схвальну оцінку глядача. Це, в кінці кінців, довів ваш концерт на мадридській сцені.

На мою думку це - зовсім інший рівень. Доволі високий, якщо взагалі можу дозволити собі подібну оцінку як нефахівець. І такого рівня не бачив тут практично з 2003-2004 років, коли в іспанській столиці востаннє гастролював Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського.

Проте перейдімо до наступного питання, пов’язанного з попередніми висновками. Ви, коли гостювали в Україні, то чи побували на Волині, Поділлі, Буковині, Слобожанщині та в інших регіонах, намагаючись вивчати танцювальне мистецтво, притаманне саме для кожної конкретної місцевості? Про Гуцульщину не веду мову, бо це ваше рідне.

- Ні, на жаль, не бували. Хоча знаю, що тепер дуже багато компаній, які, власне, займаються турами для танцювальних колективів, сприяють поїздкам у різні місця різними маршрутами, щоб вивчати ті танці, які характерні для конкретних територій. Напевно, в кожному селі є свої танки. Ми ще до такого не дійшли. Хоча думаю, що це би було дуже цікаво нашим танцюристам.

Передуісім це проблематично з огляду на фінансовий бік справи. Адже треба вирішити, чи достатньо матеріальних ресурсів для поставленої мети. Немаловажно також, хто у вас під рукою: професійні танцюристи чи аматори. У нас - це молоді люди, які віддають дуже багато свого часу, щоби гарно танцювати. Але вони – не професіонали, які живуть лише танцем. Танок для них – захоплення, любов, а це - зовсім інша річ.

Переконана, що танок український може виконуватись на будь-якому рівні. І вік танцюристів не є для цього перепоною. Думаю що не надто велика різниця в тому, що хтось займається 20 років балетом, чи бере класи в ансамблі імені Вірського. Це, звичайно, знаменито. Проте набагато важливіше, що дуже багато колективів, танцюристів віддають душу і серце своїй рідній Україні через танок, через музику.

Знаєте, в Канаді є багато груп, які дістають дуже багато помочі від наших владик. Ми ж самі заробляємо кожний цент. З цією метою організовуємо різноманітні забави, продаємо шоколад, колядуємо. Збираємо все по крихітці, щоб мати можливість виїхати з концертами. Звичайно, цікаво би було, і я би того дуже хотіла, щоб наші діти поїхали не лишень, щоб виступати, а щоб мати змогу навчитися від інших. Американці кажуть, що коли бачиш усе тільки перед собою, а по боках не видно, то це недобре для людини, а особливо для артистів. Тому що ти тоді знаєш тільки своє. А треба, щоб це коло було значно ширшим.

Roksana 3

- Питання в тому, як вам вдається збирати цих молодих талановитих людей, які, очевидно, навчаються, а дехто вже й працює. В цьому ракурсі йдеться про мотивацію. Щоби досягти такого рівня, який ми сьогодні побачили, потрібно займатися, як на мій погляд, бодай тричі на тиждень. А чи можливо це? Скажімо, в умовах нашого пербування в країні фламенко це – майже нереально.

- Думаю, що їм залежить, щоб вони не тільки гарно і якнайпрофесійніше танцювали, тобто досягли високого рівня техніки. Проте для нас танок - це не тільки рухи, кроки, це частина нашого життя, це частка нашої душі та серця. Однозначно, що не всі можуть мати однакову техніку. Хтось скаже: хлопцям сісти на присядку легко. Так то воно так, але хлопець, який правильно сідає на присядку, зробить у десять разів більше, ніж початківець.

Також думаю, що їх цікавить ще й наш репертуар. Він є різноманітний. Ми вибираємо як старовинну, так і сучасну музику. Троїсті музики маємо. Багато разів вживали обробки Василя Попадюка, який цього разу приїхав з нами. Вживаємо музику від гуртів «ВВ» і «Мандри». Мої підопічні мусять відчувати любов до української пісні, любити все, що було, все, що є, і що буде. Тому я надіюся, що їх то цікавить.

До слова, ми маємо один танок, який називається «Дріанда». Це - українська полька. Їм це дуже подобається, хоча цей танець доволі модерний. Це - не хто-зна який рівень, але для нашої молоді важливо, що ця музика приходить з України від однієї зі знаних наших рок-груп. То чому не танцювати те, що так миле серцю? Правда?

- Ви дуже цікаві в цьому плані, неординарні. Як правило, в такому ключі українські танцювальні колективи не працюють. Ансамбль Вірського є ансамблем Вірського. Він представляє народний танець, плюс деякі танці народів світу. Ви цікаві по-своєму саме в переплетінні багатьох жанрів танцювального мистецтва і не лише його. Перша ваша частина складалася з народних танців, а ось друга була вже більш модерною, осучасненою, так би мовити. А якщо додати, що ви використовуєте музику Володимира Івасюка, яка близька багатьом, інших відомих сучасних колективів і виконавців, то це є складовою успіху. Думаю також, що танець сучасний для більш молодого глядача не менш цікавий, аніж народний для представників середнього та старшого покоління.

- Дуже важливо, що молодші діти, які вирішили осягнути мистецтво українського танцю, спочатку багато мають навчитися ще й ішого. Скажімо, в нашій школі в Чикаго, бо ми маємо школу як балетну, так і українського танку, є 200 учнів. Це – наша зміна, яку ми леліємо.

- З якого віку розпочинають свої танцювальні університети діти?

- З чотирьох рочків. І навчаються до восьмого класу, а це приблизно до 13-14 літ. Тоді ми маємо окрему групу – молодшу «Громовицю». У ній займаються рік-два, а тоді переходять на вищий щабель. Щоби дійти до того рівня, коли вони вже готові на щось інше, щось цікавіше, мусять навчитися азів. Але також повинні бачити, що український танець, українська культура, українське мистецтво постійно ростуть і удосконалюються. І що це є стимулом для їхнього подальшого зростання. Адже і майстерність з кожним роком зростає. Те, чого ти навчився в дитячі роки, можна щоразу покращувати. Це, на мою думку, дуже важливо.

- Ваш танцювальний колектив має дуже неординарну назву. Чому саме «Громовиця»?

- Ми сиділи в мене в хаті, і кожен мав придумати кілька назв. Спочатку пропонували власні назви на зразок Україна, Київ, Черемош. Потім подумали, що вже є багато груп з подібними назвами. Тоді звернулися до природи, подумавши, що це буде цікавіше. З'явилися пропозиції: «Веселка», «Бистрий струмок». Але все це не підходило, звучало якось по-дитячому. Тоді й виринула назва «Громовиця». Для американців вона є складною, але коли їм пояснюю, що це означає, тоді вони розуміють, що на них чекає.

Roksana 4

З донькою Даніелою

- Сяно, пропоную змінити «платівку», тобто тему розмови. Які враження у вас від того часу, відколи зійшли з літака на летовищі у Барахасі. Що побачили? Як вам сьогоднішній концерт, як публіка в залі?

- Можу сказати, що нас, направду, дуже гарно прийняли. Дійсно як свою найближчу родину. Коли вирушаємо в турне в чужий край, тривожимося. Завжди присутні сумніви, бо це не є наша публіка, яка нас часто бачить і любить. Сьогодні дала таку настанову молодим танцюристам перед їхнім виходом на сцену: «Треба, щоби ви віддали свою любов до танку, любов до України і любов до цих людей, які зв’язані з нами не тільки через cпільне коріння. Але також тому, що ми любимо мистецтво. Якщо ви віддасьте своє тепло та пошану глядачам, то вони вдесятеро більше віддадуть нам».

Дуже приємно було бачити майже повний зал. Ми не є дуже знаним колективом, чи дуже великим. Але кажуть, що, чим менша група, тим більше мусить проявити себе. Повагу та визнання треба заслужити. Думаю, що якщо ви виявляєте повагу до людей, які прийшли на концерт, то вони це відчувають. Напевно, ви нині самі це бачили та відчували. І ще один яскравий мемент , який запамятався. Нарикінці гопака люди стояли, плескали гучно і скандували: «Браво!» Ну, хіба, в такому випадку, можна бути незворушеними. Направду, ви нас обняли як своїх рідних дітей.

- А я б сказав, що як сестер і братів. Адже чимало було таких у залі, хто не набагато старший від ваших артистів.

- Нехай буде і так. Зрештою, легко танцювати, якщо відчувається любов. А ми дійсно її не те, що відчували, а просякли нею. Українська кров, любов і пошана до України тримали, тримають і тиматимуть нас разом.

Побачили ми також і місто Мадрид: чудову архітектеру, пам’ятники. На жаль, дуже багато не оглянеш за такий короткий час. Але думаю, що мусимо повернутися сюди знову, можливо, на довший час, щоби ще раз виступити перед вами. Як і подивитися більше.

Roksana 5

З Лілею Ткачук (організатором концерту в Мадриді) і Василем Попадюком

- У нас діаспора дещо іншого плану, ніж у США. Ваші діди та батьки приїхали значно раніше. Ми, тобто такі, як і я, народилися в Україні, а в Іспанію вирушили наприкінці 1990-их років. А ось наші діти часто-густо народжуються уже тут. Що б ви побажали нам, аби не асимілюватися, зберегти свою ідентичність?

- Вважаю, що треба виховувати дітей в українському дусі. Загроза асиміляції існує. Адже бути американцем, чи іспанцем, чи представником тієї країни, де живеш, не так і важко. Треба показувати дітям їхнє коріння. Може, спершу вони і не схочуть цього так дуже, але коли стануть старшими, то обов’язково оцінять.

Дуже легко сказати: нам цього не треба. Дуже важко батькам наголошувати дітям на важливості вивчати українознавство, займатися українськими справами, ходити до церкви. Чи танцювати, чи співати. Але навіть якщо спочатку це і буде дещо примусово, то пізніше ці намагання окупляться сторицею.

Я вже 37 років проваджу «Громовицею» і бачу які діти є, як вони виховані. Знаю, що через десять чи двадцять років вони залишаться при діаспорі. Зрозуміло, що працювати нелегко, а організовувати ще важче. Є люди, які це роблять охоче, багато навіть задарма. Я часто звертаюся до батьків і до молоді: якщо ти не можеш чимось допомоги в організації, то бодай підтримай. Твій голос, направду, є дуже голосним.

Коли кидаєш камінчик у воду, то розходяться хвильки. Так само і в кожній діаспорі є люди, які працюють стало, жертовно. Є вони і в церкві, і в різних громадських організаціях. Похвали гідні ті, від кого діти можуть багато почерпнути. Але я хочу звернутися до тих, кому, можливо, тяжко вирішити, де б мали бути їхні діти: чи в середовищі дітей корінного населення, чи серед своїх співівтчизників. Нічого то не є тяжко. Тяжче буде пізніше, коли ви станете старшими, а ваші діти не вмітимуть розмовляти по-українськи. Чи не цінитимуть Україну, чи не будуть знати, де вона розташована. Якщо дитина позбавлена правдивої ідентичності (знання того, звідки її батьки походять, бабусі й дідусі), то вона губиться.

І чим більше зусиль вкладаємо в наших дітей, тим більше згодом отримаємо. Тим більше буде запевнена Україна, що в неї є молода перспективна генерація, готова боротися за неї чи на своїй землі, чи деінде. Ось ми сидимо тут, у Мадриді. Серце наше українське, кров українська, ми любимо і шануємо Україну. І не так важливо, де ми перебуваємо.

Легше сказати: не хочу їхати 20 хвилин до української школи, чи не хочу чогось іншого робити. Проте, якщо наші батьки це робили для нас, і я багато скористала, так само і мої діти почали в школу ходити, до церкви, а згодом на танці. Чи вони цього хотіли? А хто дуже хоче вставати зраненька і цілий день проводити в українській школі? Проте через плин часу так приємно чути, що вони говорять по-українськи, а ще приємніше чути, що вони гордяться цим. Відповідно, маємо будучість. А як її не буде, то що з того всього вийде?..

- Дякую за розмову. Зичу всього найкращого і вам, і вашим вихованцям. Творчих вам успіхів.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид

72 юних українців з Іспанії та Португалії взяли участь в сумівському таборі.

Про це повідомляє сайт Спілки Української МолодіСпілки Української Молоді.

«Великого бажайте!», – це гасло об’єднало учасників табору Спілки Української Молоді, який відбувся 1 – 8 липня 2017 року  в місті Лорка (Іспанія).

 

Під час табору вони слухали гутірки з питань сумознавства, обговорювали славні сторінки українських визвольних змагань, знайомилися з біографіями відомих українців, слухали українську музику, вправлялися у танцях і співах, вивчали історію української марки.

«Табір був неймовірний! Всі згуртовані, веселі, втомлені, але щасливі. Море, сонце, насичена програма створили незабутню таборову атмосферу! Батьки були більш ніж задоволені, коли забирали дітей додому – щиро захоплені тим, чого вони вивчили і навчилися. Під час прощання не обійшлося без сліз та міцних дружніх обіймів. На мою думку – це найголовніший показник успішності табору», – вважає його головний виховник Оля Кальмук.

Варто зазначити, що такі табори на Піренеях для доросту місцевих українських громад СУМ влаштовує вже впродовж кількох років, прагнучи об’єднати юнацтво Іспанії та Португалії навколо справи жертовного служіння Богові та Україні.

Ці  прагнення  сумівців вже отримали свій видимий результат, адже на теренах Португалії цьогоріч зорганізувалася ініціативна група зі створення Спілки Української  Молоді.

Організатори вірять, що табір «Великого бажайте!» стане додатковим поштовхом для продовження цієї праці.

«Цього року ми мали більше учасників, мали повноцінно структуровану команду та виховницько-впорядницький склад. Важливу роль відіграв вишкіл, що відбувся перед табором. Він дав змогу познайомитися між собою виховникам та команді, спланувати повноцінно програму, – розповідає  комендант табору Андрій Фендик. – Приємно було бачити друзів, які таборують з нами вже не вперше. Для когось це другий, а для когось – третій табір. Важливо, що цьогоріч ми мали виховників та впорядників, які минулого року були ще таборовиками. Це тішить та вселяє надії на розвиток організації на цих теренах».

Футбол об’єднав українців з 11-ти країн світу. З 8-ми діаспорних команд заявлених на гру, у фіналі зійшлися найсильніші: збірна українців з Іспанії та збірна українців з Румунії.

Перший тайм закінчився нічиєю. А вже в другому таймі іспанська команда активізувалась і забила три м’ячі у ворота суперників, інформує TV Karpaty.

Якщо стверджувати, що концертна програма танцювального колективу «Громовиця» та скрипаля Василя Попадюка під оригінальною назвою «Сміливо до мрії» в іспанській столиці в неділю, 11 червня, став надбанням історії, то це – дещо не так. Адже, очевидно, більшість з тих, хто побував на цьому напрочуд феєричному дійстві, ще довго «преретиратимуть» на жорнах своєї свідомості найяскравіші моменти цього унікального концерту, не бажаючи поскладати свої враження на поличку в «коморі» історії. А може я помиляюся і все набагато прозаїчніше?..

Зрештою, свідомо зробила паузу після виступу гостей, щоб дещо вляглися пристрасті, заспокоїлися серця від прискореного ритму, викликаного концертом. Одначе навіть словами важко передати те захоплення, ті напрочуд високі емоції, які переповнюють чи не всіх без винятку глядачів, що удостоїлися великої честі бачити на свої ясні очі виступи таких артистів. Як урешті-решт важко й мені описати ті блискучі танці та неймовірно прекрасний «спів» (інакше це годі назвати) скрипки.

Це треба було бачити та чути, а не переповідати через тиждень після концерту. Тому нехай по-доброму позаздрять тим, хто став свідком цього неперевершеного видовища, ті, хто не побував на ньому. А мені залишається бодай своїми словами передати те, що відбувалося протягом двох з половиною годин на сцені столичного театру «Nuevo Apolo». Не претендую на узагальнення виключно всіх думок, одначе не помилюся, якщо доводитиму, що вони перебували фактично в одному діапазоні позитиву від побаченого та почутого. По-іншому, це ще можна висловити так: ні словами сказати, ні пером описати. Та все ж спробуймо, якою б невдячною не видавалася б ця праця.

Направду, від усієї душі хочу поділитися з вами, дорогі читачі, враженнями від знайомства з танцювальними містеріями українсько-чиказької «Громовиці» та віртуозною грою на скрипці (яку важко відрізнити від номерів циркового музикального ексцентрика) українсько-торонтського музиканта Василя Попадюка. Танцюристи, напевно, ошелешили усіх, «прогуркотівши» так потужно, що не залишили нікого байдужим. А ось у грі маестро Василя, яка перемережувалася танцювальними композиціями, відчувалася  якась особлива харизматична енергія.  Тож спробуймо поринути в атмосферу теплоти і щирості, з якою публіка зустріла артистів.

Молоді танцівники-аматори віком від 15 до 35 років виконували не лише такі колоритні українські народні танці, як «Гуцулка», «Буковинська полька», «Аркан» (хоч і доволі модерний), «Гопак», але й зачарували сучасними танками на зразок композиції «Сміливо до мрій». У самобутнього колективу помітно свій власний почерк, тобто стиль, де тісно переплітаються народні традиції, обряди та фольклор з елементами сучасного балету, джазу, хіп-хопу, свінгу та інші. Живий дух їхніх виступів проявився  у невичерпному гуморі, яким насичені зокрема танцювальні замальовки «Дріянда», «Голубка», «Гуляй, гуляй» та ін. Спробую за допомогою бодай деяких епітетів змалювати своє бачення танцю у виконанні учасників «Громовиці». Як на мій погляд, вони упродовж двох частин програми злітали, дріботіли, вигиналися, тупотіли, вистукували, присідали, підскакували, проносилися, кружляли, виґецували, вшкварювали, витинали, вибивали, давали лиха закаблукам і т.п.

Але  в усьому цьому простежувалася любов до землі своїх предків, без якої творити такі шедеври, які буквально заворожують глядачів, заряджають усіх і кожного надзвичайною енергетикою (що окриляє, змушує просльозитися та радіти, подумки зливатися з танцюристами в шаленому пориві запального танку), – не-мож-ли-во!

Проте, як висловилася мистецький керівник ансамблю Роксана Дика-Пилипчак: «Для нас танок – це не тільки рухи, крок, це частина нашого життя, це частка нашої душі й серця. Бувають такі танцюристи, що вміють робити складні піруети, «щупаки», стрибки, але якщо глядач не бачить спочатку усмішку, щиру душу, то він не буде дивитися на ноги. Для танцю необхідно мати натхнення!» Хто має бодай найменше відношення до танцю на сцені погодиться цілковито зі Сяною (так її кличуть в доволі широкому оточенні): ти можеш не дотягнути технічно, не виконати складний рух чи елемент, як мовиться, на всі сто, але не зіграти роль не маєш права. Вкладати у кожну композицію душу та серце, танцювати з любов’ю, – це часом важливіше, ніж професіоналізм. І вдячні глядачі це відчувають. Як відчули, очевидно, всі, хто прийшов на виступ «Громовиці» в «Nuevo Apolo». Свідченням цьому – запальний гопак, виконаний з таким завзяттям і натхненням, що глядачі у залі аплодували стоячи.

А що ж неперевершений Василь Попадюк? Скрипаль від Бога, він не просто грав, а демонстрував захмарний клас. Кожна наступна мелодія (а деякі навіть знайомі багатьом з дитинства як «Гуцулка Ксеня», «Гуцульська фантазія», чи молдавська сюїта з хори, жоку, молдавеняски), у його виконанні спалахувала несподіваними барвами-самоцвітами. Щоразу це були неначе невеликі спектаклі (в тому числі, Robi song, Sun dance, Cranes, Debora, Real gypsy, Once upon a time in Amerika, Lark), граючи які, Василь дуже вдало – мімікою і жестами – зображав уявних героїв, творив несподівані образи. Він підтанцьовував, підтупцьовував, вихитувався, вигинався луком, підстрибував злегка, пружинився, балансував з однієї ноги на другу, стріпував розкуйовдженою та непокірною шевелюрою, викрешував вогонь, видобував незвичайні звуки, цигикав, пиляв, терликав та ін.

А ось скрипка у віртуозних руках маестро співала, вигравала, заколисувала, будила, ласкала, ніжила, голубила, пестила, оп’яняла, одухотворяла, обнадіювала, звеселяла, розтривожувала, здіймала у височінь, зачаровувала, нашіптувала, дурманила, збурювала, промовляла, леліяла, припрошувала, надихала, зворушувала, бентежила, спокушала, фліртувала, закохувала, вабила, вселяла оптимізм, тьохкала солов’єм, підпадьомкала перепелицею, туркотіла горлицею, кувала зозулею, курликала журавлем, квилила чайкою і т.д.      

Кохання і розлука… Запальний народний танок і сучасна естрадна мелодія… Усе це органічно супроводжувалося театральними ефектами, грою світла й тіні, вдалим музичним супроводом. Варто було хоча б раз у житті побачити і почути таке!!!

А ось думки тих, хто таки переглянув виступи гостей і вирішив поділитися зі мною своїми враженнями. Ярослава Іванюк, керівник танцювального ансамблю української суботньої школи «Квіти України» з Торрехона-де-Ардос: «Концерт «бомбезний»! Хоча мені, як хореографу, все ж більше сподобався неперевершений… Василь Попадюк. Що він витворяв на скрипці? Які мелодії видавав? Я просякла емоціями, які непросто висловити. Це – просто чудо!». Андрій Сухович: «А мені, хоч і не великому, та все ж скрипалеві, припали до душі… танці «Громовиці». Супер!»

Сподіваюся, що світлини та відеоролики, вміщені тут, хоч трохи передадуть атмосферу цього величного мистецького свята.

 

 

 

 

 

Одначе, ми ще не прощатимемося з артистами. Невдовзі запропонуємо вам інтерв’ю і з мистецьким керівником «Громовиці» Роксаною Дикою-Пилипчак, і з Василем Попадюком. Хоча у своєму повідомленні на сторінку в фейсбуці однієї з організаторів концерту в іспанській столиці Лілі Ткачук Роксана написала: «Ми вдячні вам усім за вашу підтримку, за оплески. Ви нас обгорнули, як своїх рідних дітей. Низький вам поклін!.. Приїдемо до вас ще раз! Дякуємо!»

Іспанські новини з погляду МИРСЬКОЇ Калини.

 

 

Ставлять перед собою за мету восьмикласники культурно-освітнього центру «Дивосвіт», що в Алькорконі та їхній класний керівник Наталя Володимирівна Жилка. На жаль, не часто це вдається, проте до цього варто прагнути.

Власне, втіленню цієї ідеї в життя і було присвячено їхню «вилазку» на природу. І не просто, щоб помилуватися її принадами (хоч і це потрібно, звичайно), але й активно відпочити на її лоні. Навіщо видумувати велосипед, коли в центрі вже накопичено, в цьому плані, певний досвід. Маємо на увазі такий цікавий і захоплюючий вид спорту, як пейнтбол (в перекладі з англійської – кулька з фарбою).

Ось і в один з нещодавніх вихідних днів і учні, і їхні батьки (що важливо для підтримання родинної атмосфери поза межами як дому, так і школи) вирушили в околиці Мадрида, а саме в Брунете, щоб випробувати себе в грі з застосуванням пневматичної зброї, яка стріляє капсулами з фарбою. Звісно, у той пейнтбол, в який змагаються охоронці, поліцейські, спецназівці, або ж турнірні команди юнкам і хлопцям ще не до снаги займатися, а ось у виді відпочинку, чому б і не випробувати свої сили?..

Пристрасті на ігровому майданчику кипіли серйозні, про що засвідчують фотографії, зроблені під час гри. Між іншим, вони з головою захопили не лише учнів, але й батьків. Власне, «воєнні» баталії розгорілися між двома командами: матусь і татусів, капітаном яких стала класна керівничка, а також їхніх чад, очолюваних Максимом Дорожком.

Що б там хто не говорив, а знайома чи не всім з раннього дитинства гра у «войнушку», не просто подобається багатьом, але й, мабуть, глибоко вкоренилася в наших генах. Одначе як дозвілля, яке викликає захоплення. І зовсім не як неприхована та жорстока агресія, яку вчинила і продовжує чинити щодо нашої рідної України путінська Росія. І хто знає: можливо, ці забави в пейнтбол колись та й пригодяться її учасникам. Хоча, ясна річ, краще б вони ніколи не пригодилися!..

Найважливіше те, що ця гра не викликає агресію, а навпаки допомагає розрядитися, виплеснути накопичені негативні емоції. Після такого активного відпочинку хочеться розказувати всім про нюанси гри, а також ділитися своїми «подвигами» з друзями та знайомими. Крім цього пейнтбол дозволяє дитині отримати не тільки велику дозу адреналіну, а й навчитись володіти своїм тілом, витримувати фізичні навантаження. А для молодого організму, який розвивається це не просто важливо, а навіть необхідно.

До того ж, з точки зору сімейної психології, немає нічого кориснішого, ніж день проведений родиною на свіжому повітрі в цікавій і захоплюючій грі. Як часто ми жаліємось на те, що втрачаємо контакт зі своїми дітьми, мало приділяємо їм часу і перестаємо їх розуміти. Саме ця гра дала нам можливість емоційно зблизитись з дітьми, пережити спільні пригоди (перемоги та поразки), які в майбутньому виллються в спогади під лозунгом: «А пам’ятаєш?..» Ось лишень було б більше часу на такі приємні моменти.

Логічно проте поцікавитися: «Хто ж переміг все-таки? Батьки чи діти?» Ну, що за питання? Невже не можна «догнати», що перемогла, як завжди, дружба?!..

Іспанські новини в об’єктиві МИРСЬКОЇ Калини.

Уже кілька років я живу в Іспанії. Маю офіційну роботу. Працюю прибиральницею в одному з госпіталів, що на півночі Іспанії. І нехай собі ніхто не думає, що на такі “посади” беруть винятково заробітчанок-іноземок.

Про це розповідає у своєму блозі українка 51-річна Олена Костенко, яка 15 років живе в Іспанії.

Серед іспанців середнього віку, вихідців з простого народу, мало хто здобув вищу освіту. Тому прибиральницями, будівельниками працюють багато іспанців, а робота  barendero, прибиральника вулиць, взагалі вважається дуже доброю і недоступною для іноземців роботою.

Українки тільки після кількох років роботи доглядальницями за літніми людьми почали правдами та неправдами влаш­товуватись прибиральницями під’їздів. Робота прибиральниці цінується серед емігранток набагато більше, ніж, скажімо,  робота interna, тобто доглядальниці за літніми людьми. А робота  в госпіталі — це вже  вищий пілотаж.

У цій країні, окрім нас, ніхто не розуміє значення слова “блат”, його тут не існує. Є слово enchufe, що перекладається  як “розетка”. Це означає, що щось дефіцитне, як-от роботу, можна отримати по знайомству. Це звучить por enchufe,  тобто «через розетку». Щоб отримати постійну роботу в госпіталі, багатьом іспанкам доводиться понад десять років бути тимчасовою робітницею, добре себе зарекомендувати, а лише потім, через десять років, керівництво госпіталю може укласти контракт, і людина стає постійним працівником. Мені пощастило мати знайомих, за сприяння яких зі мною підписали контракт одразу.

 Я почала працювати в госпіталі кілька місяців тому. Цей госпіталь відкрили два роки тому. Спеціалісти тут висококваліфіковані, тож не дивно, що на лікування приїжджають  навіть з інших провінцій.

Я працюю у відділенні травматології. Тут лежать іноді дуже важкі люди, часто після аварій.  До пацієнтів персонал ставиться доброзичливо, ввічливо… До хворих звертаються не лише по імені, застосовують і пестливі слова: сонце, небо, дорогий…

Одного разу я прийшла на роботу, і мені мої колеги (саме так медичний персонал називає не лише одне одного, а й   прибиральниць) сказали, що привезли нового пацієнта — українця.  Чоловік погано володів іспанською. Мене попросили поговорити з ним і розповісти, у чому полягає лікування. У цій країні нема поділу на національності. І лікарі, і медсестри співчували панові Михайлу, що він тут сам, без родини.

Як з’ясувалося, Михайло приїхав в Астурію з Аліканте на кілька днів у відпустку, і впав невдало з велосипеда. Коли чоловіка привезли у госпіталь і з’ясувалося, що у місті у нього немає знайомих, одна лікарка мала знайому румунку, через яку знайшли сім’ю українців, які почали провідувати чоловіка. А ще до Михайла  щодня на чотири години  приходив соціальний працівник.

 Я давно живу в Іспанії, але усе ще не звикла до того, що у європейському світі найбільша цінність — людина  і турбота про її здоров’я. Знаю, що українські лікарі багато роблять для наших воїнів, для своїх пацієнтів. Мені теж довелось зустріти багато сердечних, розумних лікарів в Україні. Однак серед моїх українських лікарів були і такі, що вимагали хабара, і такі, що недбало ставились до моїх новонароджених дітей, і просто погані професіонали…

Було би несправедливо казати, що в Іспанії життя бездоганне. Тут також дехто уникає сплати податків, ховають вкрадені гроші в офшорах, але життя і здоров’я людини у цій країні понад усе.

 

Її розмір залежить від оцінок учня і… доходу батьків

В Іспанії обов'язкова освіта починається з 3-річного віку. Діти часто змінюють школу. Є навчальні заклади, де переходять з одного приміщення в інше. Є такі, де вчаться лише маленькі діти, потім – учні середньої ланки, окремо – старші школярі. Діти рідко закінчують школу з однокласниками, з якими починали вчитися.

Про це розповідає у своєму блозі українка 51-річна Олена Костенко, яка 15 років живе в Іспанії.

"Мої сини-близнюки приїхали сюди влітку 2006 року. У школі для них та інших дітей-емігрантів організували уроки іспанської мови. Щороку їм дають допомогу на придбання підручників, оплачують обіди. У першій школі вчителям не сподобалися мої прохання стежити за тим, чи записали хлопці домашнє завдання. Одного разу вчителька назвала моїх синів жебраками. Я пішла до директора школи. Вона запевнила, що насправді це слово нейтральне. Наступного року мої діти вчилися в іншій школі", - пише Олена Костенко.

У школах ніколи привселюдно не говорять погано про учнів. Про проблеми з навчанням чи поведінкою вчителі розповідають батькам лише приватно. Після контрольних робіт учні не знають оцінок своїх однокласників.

"Після переходу моїх дітей до середньої ланки освіти був ще один прикрий випадок. Учень з іншого класу зазирнув до класу, де вчилися мої діти. Голосно вигукнув: "Усі іноземці - сучині діти!". Я про цей інцидент розповіла директору. У школі провели розслідування, поговорили з винуватцем. Наступного року я знову перевела синів в іншу школу. Нова школа була напівприватною, релігійною. За місяць навчання платила 25 євро".

У дітей іспанців є традиція запрошувати друзів у гості з ночівлею.

"Моїх дітей також почали запрошувати. У відповідь ми запрошували до себе. Друзі були здивовані нашими українськими сніданками. Іспанці снідають печивом з какао, пластівцями з молоком".

Якщо діти в Іспанії після середньої освіти мають намір продовжити навчання в університеті, вступають на спеціальне підготовче відділення bachiller.

"У державних школах воно безкоштовне. Там, де навчались мої діти, потрібно було платити 240 євро на місяць. Ми вирішили перевести дітей до державного bachiller. Класний керівник розповіла про це директору школи. Та попросила не забирати дітей зі школи, а стипендію, яку держава платила синам за успішне навчання, віддати школі. У перший рік моїм дітям дали майже 1000 євро кожному. Цього не вистачило на половину вартості навчання. Наступного (bachiller триває 2 роки) їм дали майже 2500 євро", - каже Костенко.

В італійських школах дітей з п'ятого класу навчають грати на флейті. В кінці школи вони складають іспит з володіння цим інструментом. Про це Gazeta.ua розповідає українка Ксенія Константиненко, яка 24 роки живе неподалік Венеції. Виховує 16-річного сина Мартіна.

Мадридська площа Іспанії – фактично центр столиці. А, можливо, навіть і більше, ніж просто її географічне чи адміністративне осердя, адже тут – чи не найважливіші символи: пам’ятник всесвітньовідомому Мігелю Сервантесу та його безсмертним героям Дон Кіхотові та Санчо Пансі.

А ось минулої неділі, 21 травня, цей майдан замайорів ще й такими до болю рідними кожному українському серцю символами, як вишиванки. Звісно, неспроста. Ще в четверг, 18 числа, чимало з нас, заробітчан, зодягнули відповідні строї з нагоди Всесвітнього дня вишиванки. Але оскільки це був звичайний робочий день, то і проспацерувати в них ми змогли, як правило, за маршрутом: дім – робота, та в зворотньому напрямку.

Основні ж святкування було призначено на найближчу неділю. Щоправда, цей вихідний день мав свою, дещо відмінну від веселого та бадьорого настрою, мотивацію, а саме: 21 травня вшановується пам'ять про безневинних жертв політичних репресій.

Sviato

Одначе, організатори надзвичайно важливого заходу в житті тутешньої української громади вийшли з честю з такої непростої ситуації, зумівши поєднати, здавалося б, неcумісні речі. Тож зацвіла столична площа Іспанії українським національним одягом, а також наповнилася тужливими віршами та піснями, що оспівують наших співвітчизників, котрих безжально та нещадно перемолола совіцька «м’ясорубка».

Як і годиться в таких випадках, розпочали з виконання національного гімну. Далі – хвилина мовчання, яку продовжила часто використовувана за таких обставин тужлива та сумна пісня «Чуєш, брате мій». А її приспів: «…Кличуть: «Кру-кру-кру, в чужині умру, заки море перелечу, крилонька зітру…», нагадав багатьом із заробітчанської братії про наших посестер і побратимів, котрі відійшли у засвіти, ще недавно живучи та працюючи пліч-о-пліч поряд з нами. А завершила цей блок вшанування жертв політичних репресій поезія Василя Симоненка «Пророцтво 17-го року», прочитана неперевершеним декламатором патріотичної лірики, лауреатом кількох конкурсів міжнародного рівня Уляною Біловус.

Sviato

Sviato

Після цього ведуча урочистостей Надія Карплюк-Залєсова і сама власний вірш про вишиванку прочитала, а також попрохала це зробити своїх колег з творчого обєднання «Наше Слово». Отож до присутніх на площі поетичними рядками промовляли Валентина Гуменюк, Петро Варцаба, Леся Утриско, Надія Леськів, Галина Коризма. А поміж віршами впліталися пісні «Моя сорочка – вишиванка» у виконанні Христини Семак і «Бабусина вишиванка», виконана Сашком Конончуком. Викликав гучні аплодисменти і чергову хвилю позитивних емоцій танок з віночками, запропонований учасницями хореографічного ансамблю «Перлина» під керівництвом Ігоря Чижевського. Ось так, номер до номера, неначе хрестик до хрестика, творилася чудова атмосфера цього заходу.

Sviato

Sviato

Sviato

Sviato

Sviato

Не обійшлося і без несподіваних, але дуже доречних і приємних сюрпризів. Одним з таких став виступ Тетяни Грициняк, яка без музичного супроводу заспівала про вишиту матінкою вишиванку. А ще була подарована Оксаною Патроник сорочка-вишиванка чи не найстаршому з-поміж усіх присутніх на майдані поетові та публіцисту Василеві Квасновському, – напрочуд зворушливий і хвилюючий епізод святкування.

Sviato

Sviato

Запамятається надовго усім і чудова ідея Петра Варцаби, який власноруч пошив сорочку для семи осіб, даючи, таким чином, зрозуміти непоборне бажання єднатися. Щоправда, знайшлися «розумники» з числа «особливо обдарованих», які цю оригінальну роботу прирівняли до гамівної одежини, яку «начіпляють» на особливо буйних у відомих лікувальних закладах. З цього приводу вкотре доводиться нагадати, що спаплюжити хорошу ідею, - як два пальці облизати. А ось самому щось гідне придумати і втілити в життя – дзуськи - шарнірів у «кумполі» явно не вистачає. Тільки нам своє робить!..

Sviato 11

Чудове тло упродовж усього заходу створювало довжелезне синьо-жовте знамено, розтягнуте чи не десятком мужчин уздовж зони виступів. Мабуть, усі присутні звернули увагу і на вишитий рушник, підтримуваний двома особами. Його привезено з Барселони, де нещодавно з ініціативи Ольги Дзюбан проведено українські вечорниці. І цей рушник вирішено передавати з місця на місце компактного перебування наших земляків у країні кориди та фламенко. Власне, другим пунктом і став Мадрид.

Sviato 12

Не забули організатори і про благодійні справи, спрямовані на допомогу Україні. Одна з них, а саме Еліна Дорофій-Андрушко запропонувала учасникам свята-віча розіграти лотерею. З цією метою і «класні» призи щасливчикам дісталися: коралове намисто «Два кольори» від тієї ж Еліни Дорофій; вишиванка від Антоніни Яворницької, яка відразу ж взяла потрібні розміри у Ігоря Чижевського, котрий став володарем цього виграшу; торт від Надії Тарчанин. А Мирослава Кавацюк ще й «писанкове» дерево для цього урочистого моменту вбрала, щоб вилучені кошти від продажу писанок долучити для добрих справ. Реалізовували також і книгу «Заробітки під мікроскопом», яка вже здобула певну популярність у читача, адже наскрізною у ній є заробітчанська тематика. Не залишилися поза увагою і бажаючі розжитися різноманітними прикрасами на кшталт тих самих вишиванок, а також робіт з бісеру, сувенірів, які представили вже згадувана Тоня Яворницька, а також її подруги Антоніна Патиченко, Світлана Чуб, Наталя Калиновська.

Sviato 13

Sviato 14

Нарешті заключним і дуже приємним подарунком для всіх стало спільне виконання знайомих усім патріотичних, повстанських і ліричних пісень, серед яких: «Ой, у лузі червона калина», «Повіяв вітер степовий», «За Україну, за її волю», «Там під Львівським замком», «Пісня про рушник», «Виростеш ти, сину», «Край, мій рідний край». Заспівували хористи української парохії Благовіщення під керівництвом регента Галини Лях, підігравали Ярослав Калинець (акордеон), Андрій Шевчук і Олексій Васильченко (гітари), а ось підспівував увесь загал. І то з таким величезним натхненням і бажанням, що видавалося: не співали гуртом давненько, тому дуже й дуже скучили. І, в принципі, доволі непогано звучав цей спільний імпровізований хор. 

Завершували ж програму святкувань вручення призів переможцям, звернення до присутніх першого секретаря Посольства України в Іспанії Віктора Харамінського та виконання всіма «Боже, великий єдиний».

Sviato 15

Sviato 16

Sviato 17

Sviato 18

А наостанок дозволю собі висловити особисту думку про те, що свято, безумовно, вдалося. І за це якнайщиріша подяка його організаторам. Та нехай зважать на те, що не народився ще той, хто всім догодив. Це з огляду на те, що дехто з присутніх (і що, ну, дуже вже цікаво, тих, хто не побував на цьому заході), випустили критичні стріли, мотивуючи свою негативну реакцію і неорганізованою малотривалою інформаційною кампанією, і недоречністю такої значної кількості віршів, і ще кількома малозначущими «придирками». В цьому випадку напрошується рекомендація таким особам самим засукати рукави і братися до справи. Як мовиться: роби зі мною, роби як я, роби краще від мене. Дерзайте, шановні!

Іспанські новини з погляду МИРСЬКОЇ Калини.

Сторінка 5 із 6